Іван Драч- Так воно щось таке виходить. Все одно щось, десь, якийсь з”їзд – то харчовиків, то металургів, то письменників... Цього разу з”їзд письменників, так...
- Вас завжди називали “шістдесятником”, а тепер Ви, по суті, вже “сімдесятник”.
- Переходимо в інший, вищий розряд “семидесятників”, так...
- Іване Федоровичу, щось змінилося у Іванові Драчеві як в поеті і як у людині? Може, Ви щось почали любити нове, чого зроду не любили – гриби може почали збирати, чи що? Розкажіть, як Вам живеться.
- Хе-хе-хе... Я просто зрозумів, що якісь основні речі на білому світі є і це свята правда. І, мабуть, чим далі живеш, тим більше розумієш їхню ціну. Це любов до людей, серед яких живеш, їх треба любити. Я дуже сповідую фразу Терези, тієї святої албанки, яка у Калькутті працювала, серед прокаженних і так далі... В неї є дуже гарна така фраза, цитата: “Коли людина багато судить, то в неї не вистачає часу для любові”. І коли менше судиш, а більше любиш, то це якраз і прекрасно. На цьому сходиться моя думка з нею.
- Іване Федоровичу, ну, любов буває різна і, по моєму, всі її вияви підвладні Івану Драчеві. Зокрема, я суджу із останніх Ваших поетичних публікацій, які наробили чимало галасу й іронічних пересудів...
- Ну, є іронічні, саркастичні, сардонічні і всілякі набори. Але вони все “дно засновуються на тому, що треба любити рідну землю, свій край, і все, що є в твоїй душі, віддати для того, щоб вона була, щоб вона жила. Я оце позавчора був у Теліженцях, на Покрову, це наше храмове свято. І я дуже радий, що я знову відчув силу і магнетизм своєї рідної землі. Вона ще раз і ще раз відкрилася, і кожен раз відкривається мені якимись особливими, несподіваними гранями. І я радий і щасливий, що це саме так.
- Іване Федоровичу, я коли питав про вірші, то мав на увазі оцей еротичний струмінь, який раптом так потужно забринів у Вашій поезії...
- А! Ну, так ви ж знаєте, що світ ділиться на Ерос і Танатос. Я не хотів би належати Танатосу, я належу Еросу.
- А як онуки, балують діда? Я знаю, у Вас онук Іванко? Пам”ятаю вірша, як Ви чекаєте дзвінка від онука.
- Оце мені він позавчора подзвонив і каже: “Дідусю, ти знаєш, ти дивись, я знайшов твого вірша у своїй читанці”. І читає мені вірш “У товаристві джмеля”. Я кажу: “Як тобі у товаристві джмеля?” А він каже: “Не так уже й погано.”
- Це вищої похвали для діда, мабуть, не видумаєш?
- Я Вас вітаю і обіймаю.
- Іване Федоровичу! Насамкінець – строфу вірша прочитайте, будь-ласка.
“ОДІССЕЙ І ПЕНЕЛОПА”. Український Одіссей, вдома він пасе гусей. / Дітей власних не пасе, лиш горілку люто ссе./ Тяжко лає Пенелопу, що чкурнула у Європу./ Українська Пенелопа, вже в ногах її Європа./ Чи то в Бонні-Ліссабоні, якось тяжко жити бонні./ Не гусят, а німченят пасе краща із дівчат./ Ну, й дурна ж настала ера, треба нам знайти Гомера,/ Щоб усе вернув назад, щоб історії дав лад./ Пенелопа аби вдома ждала свого дуролома./ Український Одісcей не дітей пасе – гусей, / Та сліпий давно Гомер, та Гомер давно помер./ Та як каже вже село, що Гомера й не було./