Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 14:50

Українcький масон Сергій Єфремов.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Масон – звучить страхітливо для постсовєтського вуха. А ким насправді були українські масони?

“Уперше довелося мені почути про масонське братство при кінці 1909 року, коли мої приятелі Матушевський і В‘язлов запропонували мені пристати до надпартійної поступової організації, яка має на меті об‘єднання всіх революційних і опозиційних політичних сил на боротьбу з самодержавієм, щоб здобути політичну волю.

Коли я згодився, мені назвали організацію. Мене це було спершу вразило. Знаючи історичне масонство, я висловився, що нашого реалістичного віку ледве чи можна додержуватися тих надзвичайно складних і по суті зайвих і непотрібних форм, у які закуто масонство, що ритуал його може затемнити саму мету – оте здобування політичної волі...

Мої приятелі пояснили мені, що в російському масонстві додержуються тільки мінімума обрядового ритуалу, остільки, скільки він потрібен для кращої конспіративності...

Форма масонства була дуже вигідна для мети, що собі на найближчий час ставив визвольний рух. Воно могло об‘єднувати людей поступового напряму на певних конкретних завданнях, разом з тим полишаючи вільну руку кожному в його партійних чи національних вимогах; воно вводило визвольний рух у контакт з європейською демократією...

Ці пояснення мене задовольнили і я погодився пройти через ті обряди, які вимагало прийняття до ложі нового члена. Незабаром одбулося і це прийняття, чи посвячення в братство”.


С. Єфремов. Середина 90-х років.
Сергій Грабовський: Це був фрагмент з протоколу допиту академіка Сергія Єфремова чекістами від 29 грудня 1929 року.

Хто ж він був, цей український масон, поборник волі, а водночас, науковець, публіцист, політик? Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Сергій Єфремов народився 18 жовтня 1876 року у селі Пальчику на півдні Черкащини. Він навчався в Уманському духовному училищі, Київській духовній семінарії та на юридичному факультеті Київського університету.

1905 року Єфремов вперше в Російській імперії опублікував у легальній газеті статтю українською мовою. Він редагував часописи «Громадська думка» та «Рада», був співзасновником видавництва «Вік».

Єфремов входив до київських масонських лож «Правда» та «Єднання» і до Київської масонської місцевої ради. Наприкінці 1914 року у Петербурзі він брав участь у всеросійському конвенті, тобто з’їзді представників масонських лож.

Ще студентом Єфремов долучився до Загальної української безпартійної демократичної організації, згодом був співзасновником Української радикальної партії і Товариства українських поступовців, очолював Селянський союз та Українську партію соціалістів-федералістів. Він був заступником голови Центральної Ради та генеральним секретарем (тобто міністром) міжнаціональних справ.

Єфремов тільки у квітні 21-го був на клопотання Академії наук амністований радянською владою і повернувся до Києва. Пізніше Єфремов був обраний академіком та віце-президентом Української академії наук.

21 липня 1929 року Сергій Єфремов був заарештований і на процесі у справі Спілки визволення України засуджений на 10 років ув’язнення за організацію терористичної діяльності.

Він загинув в одному з радянських концтаборів 31 березня 1939 року.

Сергій Грабовський: А тепер про Єфремова-дослідника. Розповідає літературознавець Елеонора Соловей.

Елеонора Соловей: Ще досить молодим він пише свою “Історію українського письменства” і потім своєрідним чином її розбудовує у монографіях про українських класиків: Марка Вовчка, Нечуя Левицького, Панаса Мирного, Карпенка-Карого, Івана Франка.

Окремо, звичайно, варто сказати про Шевченкіану Єфремова, особливо щодо його праці як редактора першого повного академічного зібрання. Єфремов писав, що навіть коли все забудеться ним написане, все затреться і піде у непам’ять, залишиться оце видання Шевченкового щоденника з доскіпливою текстологічною роботою, з якнайретельнішим і надзвичайно повним, і цінним коментарем.

Існує такий задум: зібрати окремо шевченкознавчі праці Єфремова і видати, що якогось особливо унаочнить його внесок і вагу його праць.

І в той же час Єфремов оптимально як для своєї конкретної ситуації поєднував літературознавчу наукову роботу із літературно-критичною. Література справді була його любов’ю. І до настання зламу, маю на увазі потрапляння Єфремова вже в ситуацію більшовицького ладу, в якому він чувся чужим і рокованим, за його словом, він безнастанно цікавився, слідкував за всім в літературному житті.

Не міг відмовитися від цього, зрадити цьому і в новій реальності, але намагався, тому що дуже йому не подобалося те, що діялося з літературою, особливо ця експлуатація риторики, ця громохкість, ця холодність, ця казенна ідеологічність. Але не було на це ради, і Єфремов всіляко старається усунутись, зосередитися на суто науковій праці і на науково-організаційній роботі.

“Братство само майже не провадило політичної роботи, покладаючи її на партійні організації. Воно собі ставило інші завдання – об‘єднувати людей ріжних напрямів і партій і всіх їх направляти на завоювання політичної волі; тому то воно дбало про те, щоб притягти до себе впливових людей з ріжних національностей, ріжних напрямів і партій, од прогресистів з правого боку без обмеження на ліво.

Зверталась велика увага на особисті прикмети кандидатів, особливо на їх моральну оцінку, на здатність їх працювати разом з людьми інших поглядів, на толерантність їхнього світогляду і лагідність вдачі...

Відома справа Бейліса притягла велику увагу братства, як така, що могла мати величезні політичні наслідки, і організацію оборони євреїв од обвинувачення в ритуальних убивствах спеціяльно було доручено Григоровичу-Барському судовим способом, а людям причетним до пера доручено було виступати з відповідними статтями в пресі.

Генеральний секретаріат Центральної Ради. Зліва направо сидять: І. Сташенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: П. Христю, М. Стасюк, Б. Матрос. 1917 р.
Для думських виступів опозицій братство постачало відповідний матеріял і давало директиви на той чи інший виступ своїм товаришам, що були членами Думи, - так досить голосна свого часу (інтерпеляція) в Думі з приводу заборони святкувати 100-літній ювілей народження Шевченка в 1914 р. була підготовлена і проведена під впливом домаганнів од київських лож”.


Сергій Грабовський: Яким же політиком був літературознавець і масон, затим один із лідерів Центральної Ради Сергій Єфремов? Слово має історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Власне, Єфремов як політик – це був діяч консервативного центристського типу, який не поділяв радикальних поглядів на українську революційну справу і громадське діло, і також був прихильником поміркованого вирішення національного питання, тобто він, в принципі прихильник самостійництва, був скоріше федералістом.

Цікаво, що під час проголошення IV Універсалу він був одним із тих, кого довелося впрошувати цей Універсал підписувати.

Але, з іншого боку, партія Єфремова і сам Єфремов – це були, власне, ті люди, які виступали в часи української незалежності за утворення країни європейського типу.

Єфремов соціалістом був скоріше для зафарбування, бо тоді будь-яка партія українського типу мала бути обов’язково демократична. Демократизм розумівся як обов’язково соціалізм. Це люди були наставлені державницьки, а тому були за побудову самостійної держави (це перше діло), тому вони були відносними федералістами. І, власне, це були люди, які визнавали приватну власність, які були проти загальної соціалізації, проти вирішення питань за рецептом соціалістів-революціонерів. Тому їх до певної міри можна було вважати партією середнього класу в Україні.

Іще це була партія інтелігенції, бо, власне, вся еліта українська, наддніпрянська, вона майже на 90% входила в партію федералістів-соціалістів.

Він був переконаним противником більшовиків від самого зародження цього напрямку до часів свого арешту. Він завжди активно протистояв на ідеологічному фронті більшовикам. Власне, цьому була спрямована одна із форм його діяльності як публіциста на сторінках газети “Нова Рада”. Власне, і його щоденник був демонстрацією такої відвертої, відкритої і активної антирадянщини, як сказали б в старі часи.

Сергій Грабовський: І ще один фрагмент з протоколу допиту Сергія Єфремова.

“...Лютнева революція 1917 р. не була несподіванкою для братства, і воно вважало, що до певної міри навіть її підготовило в настроях тих кругів, на які мало більший або менший вплив.

Перші місяці революції члени братства працювали по всяких комітетах і установах революційного часу. Здавалося, мета, задля якої засновано братство, здійснилася...

Тим часом життя прудко плинуло і в самому братстві виникали свої антагонізми, дражливі питання, з якими воно не могло дати собі раду. Найгострішим було національне питання, зокрема, українство, що з революцією вже фактично почало здійснювати ті лозунги автономії і федерації, які до того ставилися в братстві тільки теоретично...

В фактичному здійсненні лозунгів автономності українцями російська більшість у братстві добачала замах на Росію, як єдину державу...

Розлад довершився за часів денікінщини, коли російська частина, не приймаючи ідеології добровольчої армії, все ж мирилася з заведеним нею ладом, як початком відродження Росії, що ніс за собою смерть Україні...

З одходом денікінців вийшла з Києва і мало не вся російська частина братства...

Р. 1923, після арешту Чабакова, ложа вже не збиралася і братство остаточно розпалося”.


С. Єфремов. Середина 20-х років.
Сергій Грабовський: У підсовєтську добу, коли Сергій Єфремов втратив можливість займатися літературною критикою і політикою, він зосередився на розбудові Української академії наук.

Знову перед мікрофоном професор Елеонора Соловей.

Елеонора Соловей: Академію наук нова влада всіляко намагалася приборкати, приручити, зробити керованою.

Щоденники Єфремова – це безцінний документ, в якому надзвичайно яскравий і докладний відбиток 20-их років можна знайти, засвідчують яких страждань це завдавало Єфремову. Хоч як він, людина вже не молода, мудра, яка дуже багато пережила і зрозуміла, намагався дистанціюватися від цих подій, але це, безперечно, було нелегко. Бо так само, як і щодо літератури багато було віддано сил, багато покладалося надій.

Єфремова особливо турбує виховання нового типу партійного діяча від науки, кар’єриста, кон’юнктурника. Він бачить в цьому страшенну загрозу суспільну і загрозу для науки. Він з тривогою приглядається до старших своїх колег, однолітків, аби і їх, боронь, Боже, не зачепили ці метастази, і страшенно тішиться, коли бачить солідарних з ним людей, однодумців своїх, і дуже вболіває та переживає, коли стається інакше.

В кожному разі академії Єфремов, як свого часу незалежній українській пресі, як українській державності з її короткою драматичною історією, на тому відрізку віддає багато сил, оскільки взагалі він був людиною діла, людиною дуже цілісною і все, що робив, робив на совість і з величезною віддачею.

Сергій Грабовський: Чи був Сергій Єфремов лідером підпільної Спілки визволення України? Ні, ця організація – це лише одна з ряду чекістських провокацій задля знищення всіх незгідних із совєтською владою. А от що було реальним – так це масові антисовєтські настрої в тодішньому українському суспільстві, і ці настрої охоплювали як інтелігенцію з дореволюційним стажем, одним з найвидатніших представників якої був Сергій Єфремов, так і студентство, як селян, так і робітників.

Відтак процес Спілки визволення України розпочав нову хвилю терору, який переріс в геноцид українського народу. А ім‘я Сергія Єфремова надовго було викреслене з офіційної історії.

Вів радіожурнал “Країна Інкоґніта” Сергій Грабовський. Фрагменти свідчень Сергія Єфремова читав Віктор Єленський.

Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії, і предметом нашої розмови стане один зі знаних козацьких родів - рід Марковичів, без внеску якого важко уявити становлення українства.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG