Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:08

Українська церква самоправна – 85 постсоборних років.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.

Відчайдушний задум про Українську православну церкву, незалежну від московської церковної влади, народився напевно одночасно з порушенням цією владою Переяславських договорів і перепорядкуванням Київської митрополії від Царгорода Москві.

Часом рух за усамостійнення Київської церкви видавався винищеним без останку, але коли на окраїнах конаючої Російської імперії спалахують національно-визвольні змагання, він маніфестує себе з небаченою дотепер силою.

Прагнення до здобуття “своєї” Церкви з боку величезної селянської маси в 1917 році було потужним і дуже серйозним, незважаючи на, здавалося б, невиразність ідентичності цієї маси.

Філософ і церковно-суспільний діяч протоієрей Василь Зиньківський згадував, як вразила його тоді “вируюча українська церковна стихія”.

“Я побачив, що церковне українство сильне в селі, що в ньому дуже напружено живуть прагнення до вираження в церковному житті свого національного обличчя”.

Як не билися були посланці петербурзького Синоду з “своєбичними суєвєріямі народа малороского", так і не змогли вони витравити із церковного вжитку ці шкідливі звичаї.

Дядьки у світках і смушкових шапках на Київщині й Слобожанщині, на Волині й Поділлі вимагають від ошелешених батюшок своєї, народної церкви, української мови і соборноправності.

Колективна пам’ять відтворює славетний і, ні, таки не потьмянілий, образ козацької церкви, де після відправи читають гетьманські універсали, а не приписи обер-прокурорів. Де Біг-Господь сам посіває, чекає обіду від Божої Матері, а та ллє сльози за свій народ, а зі сліз Її, Матінки, Дніпро з Дунаєм виливаються.

Наприкінці 1917 року українські церковні діячі об’єднуються у Всеукраїнську православну церковну раду, яка проголошує своє завдання: скликати Всеукраїнський Собор, котрий відбудує “ні від кого не залежну, автокефальну святу церкву свою”. Цей Собор відбувся в Софії Київській 14-30 жовтня 1921 року і став справжньою “церковною революцією”, про сутність і наслідки якої довго ще точитимуться суперечки.

23 жовтня 1921 року. Софійський собор у Києві. Ранішня літургія. Літній, з великою білою бородою священик вклякає на колінах біля престолу. Диякон покладає йому на голову велику Євангелію, на Євангеліє кладуть руки священики, від священиків два ланцюжки рук дияконів, від дияконів до мирян. Всі стають на коліна, кожний кладе праву руку на ліве плече сусіда. Храм молиться за сошестя Святого Духа на того, кого Всеукраїнський православний церковний собор обрав першоієрархом автокефальної, тобто самоправної Української православної церкви. Першоієрарх, тепер вже митрополит Київський і всієї України Василь Липківський, підводиться з колін і благословляє присутніх.

Так 85 років тому починала свій шлях, виповнений надій, страждань і трагедій, Українська автокефальна православна церква.

Василь Липківський казав тоді:

“Цей Собор поставив нашу церкву на твердий шлях автокефальної живої творчості. Ви зробили за ці два тижні те, що не зробили за 200 літ нашого життя… Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України”.

На жаль, єпископа серед цих найкращих сил не знайшлося... Але ж без єпископа немає Церкви. Для церковного українства це була, поза сумнівом, найскладніша і найболючіша з проблем. Правила святих апостолів невблаганні: єпископа висвячують покладанням рук єпископів.

Екзарх Московського патріарха митрополит Михаїл Єрмаков відмовився висвятити кандидатів, обраних Собором. Ієрархи виповнені рішучості зупинити “охохландіваніє” церкви.

Українці можуть лишатися зі своїм академіком Кримським та професором Єфремовим, літератором Косинкою і композитором Леонтовичем, з усіма, кому так люба “базарна мова”, але єпископа вони не отримають.

“Ми і балакали, і плакали, і просили, і молили, а відповідь одна,” - доповідав Собору учасник перемовин. І тоді соборяни вдалися до досвіду раннє християнських церков – всесоборної висвяти єпископів.

Слово бере професор Чехівський.

“...Представники церков з усієї України, які носять в душах в душах віру, надію, любов, мають повноту дарів Святого Духа. Господь прийде до нас, браття, в момент таїнства єпископської висвяти”.

Вся громада Христова, весь Собор зіллявся у полум’яній молитві до Отця Небесного: дати, послати Духа Святого першому українському єпископові. “То був дійсний Великдень віруючого Українського народу нашого,” – писав учасник тих подій.

Соборна висвята викликала зливу прокльонів, Українську автокефальну православну церкву затаврували як самосвятську.

Сьогодні у православному світі ставлення до способу висвяти єпископату Української автокефальної православної церкви є, м’яко кажучи, складним. Навіть ті священики й єпископи, які є беззастережно відданими українській справі, критикують отців Собору 1921 року за порушення канонів і навіть фундаментальних підвалин Православ’я.

Говорить архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко.

Ігор Ісіченко: Попри численність релігійних організацій, які називаються сьогодні УАПЦ, жодна з них не зберегла спадкоємності свячень із УАПЦ митрополита Василя Липківського. Тому на сьогодні практично всі українські православні церкви однаково дистанційовані від церкви, яка повстала у жовтні 1921 року. Але в той же час належні до української християнської спільноти маємо ті події, як свою власну спадщину, спадщину неоднозначну, але в той же час надзвичайно важливу в перспективі розв’язання тих церковних проблем, які і тоді, у жовтні 1921 року, змусили піти на радикальні, важко сумісні із православною традицією кроки.

Ми можемо критикувати ці кроки, але не можемо подивлятися сміливості людей, які не зупинилися перед найбільш відважними рішеннями для того, щоб не дати Церкві загинути.

Віктор Єленський: Собор 1921 року однак не обмежився нетрадиційною висвятою єпископату, він спробував звести на місці “єпископсько-самодержавної форми кермування Церквою соборноправний устрій. Устрій, де всі рівні церкви (архієреї, священство, чернецтво й миряни) беруть однаково активну участь в житті християнської спільноти і несуть за цю спільноту рівну відповідальність.

Церковний провід УАПЦ відчував, що має обмаль часу. Він діє, діє швидко і наполегливо. Перекладаються церковні служби, засновуються школи і богословські курси, церковні місіонери вирушають у місця компактного розселення українців: на Кубань, Далекий Схід, в Казахстан.

В середині 1920-х років українська церква налічує понад 2 тисячі парафій, які об’єднують приблизно 10 мільйонів вірних.

Радянську владу починає дратувати “церковна петлюрівщина”, а згодом і серйозно непокоїти. Для початку вона бере курс на розкладення церкви зсередини. Чекісти утворюють кишенькові Діяльно-Христову, Живу, так звану погорілківську церкви, чий провід утримується Державним політичним управлінням. Хвилі арештів накочуються одна за одною, священиків примушують полишити сан.

1927 року церква отримує ультиматум. Якщо Всеукраїнський Собор обере главою Церкви Василя Липківського, того негайно запроторять до Наримського краю.

Потім УАПЦ пов’язують зі Спілкою визволення України і примушують припинити діяльність. Це називається “добровільна самоліквідація”. Невдовзі арештовують всіх єпископів і сотні священиків, буквально одиницям вдалося вижити.

До 1939 року в підрадянській Україні не залишилося жодного православного єпископа будь-якої юрисдикції. 73-річного Василя Липківського розстріляли 20 листопада 1937 року.

Неймовірно, але автокефальний рух не вмер. Базою його майбутнього відродження стала Польська православна церква, яка 1924 року отримала автокефалію. Між двома світовими війнами вона на дві третини складалася з українців.

У вересні 1941 року священики, які пережили терор і безбожні п’ятирічки, відтворюють Українську автокефальну православну церкву. У травні 1942 року в київській Андріївській церкві таємно від окупаційної влади відбулися єпископські хіротонії. Серед нововисвячених був і майбутній патріарх УАПЦ Мстислава Скрипник.

Після війни автокефальна церква живе в діаспорі. З 1951 року осідком Української автокефальної церкви в США стає місто Банд Брук. 1960 року церковна конференція вирішує, що православні українці діаспори становлять єдину церкву, яка складається з трьох адміністративно незалежних митрополій.

В самій Україні автокефальний рух вважається знищеним тепер вже остаточно і незворотно.

Лист політв’язня священика Василя Романюка до митрополита Мстислава з проханням вважати ув’язненого пастиря членом автокефальної церкви звучить, як волання у пустелі.

Селянську стихію давно розмололи жорна колективізації і голодомору, і Радянська влада готується зустріти 1000-ліття хрещення Русі переобладнанням храмів під музеї атеїзму.

Але знов раптом, знов незбагненно, наче трава крізь асфальт, недобиті автокефалісти, як цілком справедливо називає їх тодішня “Правда України”, заявляють про себе на повні груди.

Впродовж 1990 року в автокефалію переходить майже 1000 православних громад. 5 червня 1990 року Всеукраїнський собор конституює Українську автокефальну церкву в Україні.

Ця церква знов зустрічає жорстокий опір, викляття і образи. Однак спирається на крило міцніючого національного руху. Інколи здається, що цю церкву вже не здолати, що на плечах своїх жертовних попередників вона змінить обличчя Православ’я в Україні. А, можливо, й саму Україну.

Але минає зовсім мало часу і в Україні постає вже дві незалежних від Москви церкви: Автокефальна і Київського патріархату. Факт, який практично неможливо пояснити західним спостерігачам.

Церкви конфронтують між собою: постійні скандали, викриття, переходи з юрисдикції в юрисдикцію, відвертий брак відповідальності, посилений користолюбством і амбітністю – усе це серйозно дискредитувало саму ідею автокефалії. До того ж, Православна спільнота так і не визнала Українську церкву, незалежну від Москви.

Є над чим замислитись. В Україні напередодні унезалежнення діяло дві третини всіх православних громад у межах Радянського Союзу. Єпископи-вихідці з України становили найбільшу земляцьку групу у архієрейському корпусі Руської церкви, священики з Галичини, Волині й Закарпаття посідали парафії від Калінінграда до Владивостока. Але...

Україна відносно швидко здобула всі атрибути державності, які визнав світ. А от визнана Помісна церква, яка для народів Православної культури попри всі секуляризації і досі символізує удержавленння нації, в Україні так і не постала.

Чому? Науковець і політик Максим Стріха, який був свого часу радником патріарха Володимира (Романюка) вважає, що вирішальним тут стало поєднання глибоко вкорінених історичних чинників і причини дуже суб’єктивні.

Максим Стріха: Національне відродження було значно меншою мірою пов’язане з церквою, аніж це бувало з іншими державами, бо церква на теренах підросійської України була давно інкорпорована в загальноімперський організм і мусила виконувати роль гальма для цього процесу.

Бували, звичайно, винятки, бували українофіли серед вищого духовенства. Чільні діячі українського відродження стримано ставилися до церкви, а то й вороже. Результатів багато. Скажімо, в Україні дуже мало письменників, якщо порівнювати з іншими європейськими націями, до яких можна було б начепити наличку “глибоко християнські письменники”. Винятки, звичайно, є. Богоборчих мотивів значно більше.

Ще більшою мірою це виявилося в настроях політиків, які взагалі церковним фактором легковажили.

Віктор Єленський: Православній церкві в Україні на відміну від держави на її території так і не вдається легітимно стати незалежною й домогтися визнання цієї незалежності Повнотою Православ’я.

Набуття Україною державності стало можливим далеко не в останню чергу внаслідок ослаблення союзного центру, в чому активно брала участь і російська еліта. Церковний же центр не тільки не був послаблений, але, навпаки, посилився, і його посилення було підтримано як союзною, так і ще в більшому ступені російською адміністрацією, що прийшла їй на зміну.

Цей центр зберігав дієві і легітимні з огляду канонічного права важелі впливу на ситуацію в Україні. Причому відсутність у церковному праві механізму надання автокефалії, як і відсутність згоди з цього питання між Помісними Православними церквами, робить його практично нерозв’язним у повному обсязі в скільки-небудь доступній для огляду перспективі.

Але головне те, що у православному середовищі України із самого початку не було одностайності щодо необхідності усамостійнення Церкви і шляхів його розвитку.

“На вас лежить обов’язок не тільки берегти Церкви, але й ширити. Кожен з нас повинен бути апостолом церкви Української”.

Так казав у заключному слові на соборі Василь Липківський. Це було 85 років тому.

Ви слухали програму “Свобода совісті”, яку провів я, Віктор Єленський.

До наступного вівторка, шановні слухачі!

Говорить Радіо Свобода!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG