Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 13:00

Релігія і мораль.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.

Немає проблеми більш делікатно-прихованої й більш пронизливо-очевидного, ніж проблема моралі. Немає іншої проблеми, яку б намагалися так заплутати, і яка б лишалася такою прозорою. Немає такої мерзенності, котру б не виставляв десь хто-небудь за добро.

Опереткові миршаві диктатури і найжахливіші режими, найамбітніші революціонери, провозвісники нової людини – всі обіцяли людству звільнити його від моралі. І чогось таки досягли на цьому шляху.

Але все ж душа людська, яка згідно з блаженним Августином, за суттю своєю християнка, не хоче плутати добро зі злом.

У різних суспільствах по-різному, але однаково виразно вказували на віру в Бога, як на підґрунтя людської моральності. Адже, як проголосив герой Достоєвського, якщо Бога немає, то все дозволено. Приблизно у той же самий час мешканці північноамериканських колоній питали один одного: „Якщо людина не вірить в Бога, то як можна вірити їй?”

Через століття кандидат у президенти США Дуайт Ейзенхауер так сформулював вимоги до морального обличчя свого майбутнього віце-президента: “Я хочу, щоби він вірив у Бога. При цьому мені байдуже, в якого саме Бога він віритиме.”

Чи може, однак, бути моральною нерелігійна людина?

Тільки нерелігійна людина і може бути направду моральною. Проголосила доба, що схотіла поставити людину на належний Богові п’єдестал. Адже чинити морально, відчуваючи над собою наглядача із сподівання на його покарання або винагороду - це принизливо і, зрештою, аморально. Лише людина, моральна внаслідок внутрішнього і вільного від зовнішнього примусу переконання, і є в кінцевому рахунку моральною по-справжньому.

Ні, говорять ті, які виводять свою мораль з Небесного джерела. Людина не може орієнтуватися лише на людину, тобто на себе саму. Така орієнтація дуже легко призводить до обожнення людини, яка є істотою, на жаль, дуже недосконалою і здатною ці недосконалості обертати на зло собі, ближнім і довкіллю.

Джерело, з якого людство отримало моральні приписи, перевершує людські сили і розуміння, а тому встановлені звідти закони ані окремій людині, ані людським колективам, ані державі не вільно спотворювати.

І ніхто не може відібрати в людини не лише її невідокремне право відрізняти добро від зла, але й інше право. Право чинити згідно зі своїм сумлінням і обов’язок не коритися злому, яке кидає виклик релігійній совісті.

Ми чинимо добро не з остраху, не з примусу і не з надії на потойбічну винагороду а з любові, - говорять вони. З любові до Того, Хто створив не тільки небо і землю, але й душу людську і вдихнув у неї мужність йти на муки, але не поступатися слабкостям.

Любов допомагає нам завжди бачити ту межу, перетнувши яку людина перестає бути людиною. Особа може просто не знати Бога, але коли вона діє морально та, водночас, нераціонально і непрагматично, з очевидною шкодою для себе, вона діє як істота, створена за Божою подобою.

Можна скільки завгодно багато підкреслювати особистісність морального почуття, його непідконтрольність й недоторканість, глибоку інтимність і спокути, і жалю, і сорому. І все це буде правдою. Але правдою буде й те, що суспільство може заохочувати особу бути більш моральною, ніж вона є насправді і навпаки чинити суспільство теж може.

Скажімо, суспільство може вимагати від людини відкинути християнські заповіді, зректися батька чи матері, які виявилися «ворогами народу». А може поставити людину в ситуацію, коли простягнути руку мерзотнику, образити немічного, привласнити те, що тобі не належить, означатиме суспільне відторгнення.

Чи наважиться хтось стверджувати нині, що громадська атмосфера в сьогоденній Україні бодай трохи сприяє присоромленню аморалізму?

Між тим, опитування соціологів встановили наявність в Україні вбивчої по суті справи, для будь-якого суспільства взаємозалежність. А саме: наявність негативної залежності між суспільним статусом і станом особистісної моралі. Іншими словами: успішнішим є той, хто частіше бреше з корисною метою, частіше дає і бере хабарі, ухиляється від податків й таке інше.

От Вам, слухачу, задача майже нерозв’язна. Впродовж останніх 15 років число релігійних громад в Україні виросло вп’ятеро. Людей, які повідомляють про свою релігійність вчетверо. Що два дня освячується три храми або молитовних будинки. Президенти, прем’єри і спікери вже побудували храми на своїх батьківщинах. Політики і поп-зірки, бізнесмени й спортсмени вклякають перед іконами. І тремтять їхні голоси, коли вони розповідають перед телекамерами про подорож до Гробу Господнього.

За Біблію, більше не треба викладати півтори зарплатні.

Але карколомного піднесення суспільної моралі не спостерігається. Навіть навпаки, судячи з кількості злочинів, числа покинутих дітей, недоглянутих старих, абортів...

Тему продовжить кореспондент Радіо Свобода на Харківщині Вікторія Маренич.

Вікторія Маренич: Із 30-річною харків’янкою я познайомилася під кабінетом гінеколога Харківської консультативної поліклініки.

Дівчина назвалася Ліною і розповіла, що прийшла до лікаря на процедуру після аборту. Потім розридалася і почала розповідати про кохання, мрії про майбутнє і про те, як сповістила коханого, що носить дитину. Коханий за кілька днів не повернувся до спільного помешкання, а потім зателефонував і сказав, що не повернеться, бо дитину він „не замовляв”.

Коли Ліна прийшла до лікаря, він вмовляв її не робити аборт. Не вмовив. Вагітність перервали, коли тому, що під серцем, було 7 тижнів. Тепер жінка вже півроку хворіє. Говорить, що це кара небесна за вбивство дитини. Тепер ходить до церкви і молиться.

Олександр Канєвський, редактор альманаху „Воскресіння” розповідає, що до редакційної пошти не часто, але приходять листи від жінок, які зробили аборт. Він вважає, що кількість церков, яка збільшується щороку, поступово вирішить проблеми відродження духовності і моралі. А в аморальних вчинках Олександр звинувачує релігійні організації, що прийшли до нас із Заходу.

Олександр Канєвський: Велика кількість сект та релігійних організацій нічого доброго для нас не принесуть. Ми маємо розвивати те, що накопичено у нас віками, тому що моральність тоді була значно вища, ніж зараз.

Вікторія Маренич: Архієпископ Полтавський і Харківський Ігор Ісіченко вважає, що екстенсивний шлях розвитку церкви, збільшення їх кількості, ніколи не вирішить проблему моральності.

Ігор Ісіченко: Сьогодні для людини, що прагне зустрічі із Христом, важливо знайти свій храм духовності, а знайшовши свого духівника, пережити власну зустріч із Творцем. Це і є проблема духовності, адже церква може створити умови для спасіння всіх, а не кожного зокрема.

Вікторія Маренич: Кандидат філософських наук Людмила Шаповал не вбачає у зовнішніх проявах релігійності людини, таких, як прихід до церкви, запалення свічок, прояви її духовності.

Людмила Шаповал: Зовнішньо набагато легше проявляти свою духовність, ніж внутрішньо. Бо це праця, це самообмеження.

Сьогодні спостерігається розквіт релігійної активності громадян, з одного боку, а з іншого - прояви негативної сторони людини: пияцтво, наркоманія, аборти, статеві сосунки, які не несуть в собі того, що пропагує християнство, де в основі лежить любов.

Вікторія Маренич: Харків’янка Ліна мріє про всиновлення дитини, яку батьки покинули. На запитання про майбутнє і кохання не відповіла. Підвелася, сказавши, що вже її черга до лікаря.

Віктор Єленський: Один з найбільш авторитетних і шанованих в Україні ієрархів неодноразово наголошував, що релігія не є вчителькою моралі. Тим самим він, звичайно, хоче підкреслити, що головним завданням Церкви є місія понадісторична і понад суспільна – місія спасіння людських душ.

Однак кожний знає, що приготування душі до спасіння означає її очищення ще у цьому світі, її перевтілення, а відтак її моральної досконалості.

Отець Омелян Ковч був єдиним священиком – в’язнем у гітлерівському таборі смерті Майданеку, що в Польщі. Щодня і щохвилинно греко-католицький отець, нині Блаженний, виконував свій священичий обов’язок.

Отець Омелян загинув у концтаборі 25 березня 1944року. Його називають прикладом глибокої віри, моралі, екуменізму.

В одному зі своїх уже останніх листів отець писав до своїх рідних, які клопотали перед митрополитом Андреєм Шептицьким про його звільнення з концтабору:

«Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого у цій справі…

Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком…

Тут я бачу Бога, який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші церкви є різні, але в усіх них царює той же великий Всемогучий Бог. Коли я відправляю службу всі моляться разом. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по різному, але я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так!»


У найскладніші роки війни сотні людей як духовних осіб, так і просто віруючих виявляли приклади високої моралі і віри, нічого не потребуючи навзаєм, не демонструючи це нікому, а робили за велінням власного серця і віри.

Кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук про зв’язок між релігією і мораллю, мораллю й обов’язком у людей героїчних і зовсім простих.

Галина Терещук: Отець Омелян Ковч справді отримав від Господа у дарунок десятки важких випробувань, через які він гідно пройшов, високоморально і релігійно стійким.

Закінчивши філософсько-богословські студії в Римі, він працював у Боснії, а згодом був капеланом Української Галицької армії. З 1922 року був парохом у невеличкому містечку Перемишляни, що поблизу Львова.

Отець одружився і у нього народились 6 дітей. У 1939 році померла його дружина.

Упродовж 1925-1934 років у помешканні отця Ковча були проведені 40 обшуків. Він часто потрапляв за грати. Коли радянські визволителі у 1939 році арештували велику частину поляків та українців і відправили їх у Сибір, то їхніми родинами опікувався отець Ковч.

У червні 1941, коли працівники НКВС прийшли забрати на розстріл отця Ковча і його дітей, на галицьку землю вступили гітлерівські війська.

Як застерігав отець своїх вірних, це теж окупанти. Його слова невдовзі справдились: у Перемишлянах розпочалось масове винищення єврейських родин, багатьом з них отець Ковч врятував життя. Він відвідував гетто, що не сподобалось гітлерівцям, і отець Ковч опинився у львівській тюрмі, а звідти потрапив у Майданек.

На місці, де був розташований крематорій концтабору, тепер мавзолей. Тут були спалені тіла близько 200 тисяч в’язнів Майданека, у тому числі й отця Омеляна Ковча.

У важкі роки війни приклади високої моралі і релігійності демонстрували тисячі молодих галичан і галичанок, які воювали за незалежність України.

Нині політики ведуть палкі дискусії щодо визнання ОУН-УПА і з погляду десятиліть дають власні оцінки діяльності цієї армії. “Висока мораль, гідна віра, незворушна релігійність вирізняли вояків УПА,” - зауважив упівець Дмитро Чіпак.

Дмитро Чіпак: Коли була Повстанська армія (нам було по 16-17 років), то ми допомагали всім, чим могли. Нас кого постріляли, кого посадили.

Галина Терещук: Його побратим Іван Баран зазначив, що воїни УПА були люди високоморальні. Це йшло від їхньої релігійності, яка виховувалась у родинах. Їхні рідні теж тримались гідно. Більшість з них опинились у сибірських таборах.

Іван Баран: Мати їм сприяла, сусіди і взагалі багато людей сприяли УПА.

Галина Терещук: У Володимир-Волинському я познайомилась з очевидцями українського-польського протистояння на Волині у 1943 році. Ці старші люди розповіли, які жахіття коїлись тоді на їхній землі, коли учорашні сусіди, раптом почали воювати один проти одного. Але багато родин усе ж не піддались цій ненависті і вистояли завдяки своїй вірі і моралі.

Пані Марія з родини баптистів пригадала, як до хати прийшли польські озброєні вояки, і уся сім’я разом з дітьми впала на коліна і почала палко молитись.

Пані Марія: І кричать до нас. А бабуня моя підходить і каже: “Прошу, пана, дайте нам помолитися”.

Галина Терещук: Родина врятувалась, а згодом уже німецький офіцер-лікар врятував здоров’я пані Марії, яка могла залишитись калікою на усе життя. Жінка розповіла, що це був дуже гарний чоловік, допомагав багатьом українцям та полякам і говорив, що так велять його релігійні почуття.

Чимало моїх співрозмовників говорили про втрату моральних вартостей у сучасній Україні. З одного боку, по селах височать величні храми, а з іншого - людям бракує глибинного розуміння віри і дотримання моральних засад.

Віктор Єленський: Те, що релігія встановлює високу планку людській моралі, відомо і академікам, і людям зовсім невченим. Власне, для останніх релігія завжди була невідокремною від моралі. Це вже потім, до речі, відносно недавно, соціологи науково вирахували, що релігія підтримує моральну архітектуру суспільства і прищеплює людині благоговіння перед вищими значеннями, а зовсім не примітивний страх перед потойбічним покаранням, яке і закриває шлях аморалізму й хаосові.

Але знов-таки, як поєднати зростання головних показників релігійної поведінки з іншою статистикою: числом сиріт за живих батьків, недоглянутих старих, обдурених бізнес-партнерів, ошуканих вкладників...

Невже помилялися свого часу класики, які стверджували, що релігія змінює моральний клімат на краще? Або інше: невже українці є такими нещирими у своєму ставленні до релігії?

Існує принаймні два пояснення цьому. Перше – очевидне. Просте арифметичне прирощення числа храмів, духовних навчальних закладів, священнослужителів і державних учтів, які супроводжуються молебнями, ще не означає релігійного пробудження. Але це пояснення не видається вичерпним. Соціологи говорять, що існують люди внутрішньо релігійні, і для яких релігія – це знаряддя досягнення якихось цілей, що знаходяться поза невимовним зв’язком людини і Бога.

Але не поспішаймо засуджувати тих, чия релігійність має відверто зовнішній, за згаданою класифікацією, характер. Ці люди далеко не завжди лицеміри і особи, не гідні всілякої поваги. Так, їхня релігійність, можливо, не є глибоким молитовним зануренням і одвічним пошуком граничного сенсу, що виходить за межі людського досвіду. Але релігія дає їм щось дуже важливе з цьогобічних цінностей і сенсів - сенс належності до спільноти, наприклад, до поколінь, що давно вже пішли від нас і тих, хто прийде на світ за нами.

Співвідношення тих, хто вірить попри все, і тих, для кого релігія часто буває зовнішнім поведінським актом, приблизно однакове для всіх суспільств.

Україна не виняток. Тому пропоную друге пояснення. Воно належить видатному американсько-російському соціологу Питириму Сорокіну. Зазвичай більшість суспільства, як доводив Сорокін, не є ані занадто моральними, ані надміру аморальними. Великі потрясіння призводять до поляризації цієї більшості. Частина з них тяжіє до аморального полюсу, інша простує до полюсу, який асоціюється з побожністю і високою моральністю.

Зсув до негативного полюсу домінує на початковому етапі “лихих часів”. До позитивного полюсу стає очевидним на останньому етапі критичного періоду та після його завершення.

Відтак піднесення суспільної моралі і, можливо, внутрішнє релігійне відродження в Україні означатиме і кінець «лихої доби» для цілої країни.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG