Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:13

Незвіданий Багряний. До 100-ліття від Дня народження.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Що ми знаємо про Івана Багряного? Це давнє запитання постає знову, в час столітнього ювілею одного з найвідоміших і найневідоміших українських письменників в одній особі.

Нинішні «Виміри життя» присвячені незвіданому Багряному.

Іван Багряний писав у своїй біографії, що народився у 1907 році. Натомість багато які джерела засвідчують, що сталося це на рік швидше.

Отже, саме теперішнього жовтня письменникові сто літ.

Його називали і «запеклим антикомуністом», і «спритним емігрантом», і «бездарним графоманом».

Колись він навчався у Київському художньому інституті. Але потім доля повернула стежку життя до поезії та прози, до літератури.

Про ставлення до творчості Івана Багряного в Україні минулих часів засвідчує «Українська літературна енциклопедія». У першому томі, виданому в 1988 році, написано, що Іван Багряний – то «український письменник у ФРН», а твори його «позначені антирадянським спрямуванням».

Відтоді багато чого змінилося. Літературний і не тільки інтерес до життя і творчості І.Багряного спалахнув у роки незалежності України. Вийшли його книги, вийшли книги про нього… А він залишається незвіданим. Завісу часу піднімають завжди ті, хто найбільше знає.

Ігор Качуровський, лауреат Національної Шевченківської премії, унікальний енциклопедист, поет, прозаїк і перекладач, один із небагатьох, хто знає про Багряного те, чого не знає ніхто.

Ігор Качуровський: Думаю, що єдиний український письменник, у якого є три твори на рівні світового письменства, - це І.П.Багряний.

Ці твори послідовно за появою так звуться: повість “Тигролови”; друга повість для молоді всіх народів і всіх віків, це книга, яка ніколи не загубить своєї вартості, страшна книга “Сад Гетсиманський” про часи Єжовщини на Україні; третя річ, яку поставив би взагалі на чолі всієї української художньої прози, - це “Маруся Богуславка” із незавершеного циклу “Буйний вітер”.

Чому саме “Маруся Богуславка”? Одна рецензентка чи авторка книги про українську літературу вирішила, що це йде мова про історичну якусь дівчину, викрадену турками, і таке подібне.

Нічого подібного! Мова йде про п’єсу Старицького, яку ставлять в українському невеличкому місті, що має символічну назву Місто наше. І ставить цю п’єсу гурток молодих акторів. Це українська молодь, яка вже зросла за радянських часів. Дія відбувається якраз буквально напередодні початку Другої Світової війни. Властиво, війна вже йде, але не доторкнула вона ще до того часу колишнього СРСР. В 1941 році.

Маленький ніби театральний гурток, але дружний, організований. На чолі цього гуртка стоїть надзвичайна дівчина Ата.

І тут багато є - побік тих епізодів, які творять властиво сюжет. Відвідини тим гуртком церкви, кладовища і церкви, яке враження робить раптом на ту молодь, виховану в атеїстичному дусі, відвідання православної богослужби.

Потім так званий культпохід, прогулянка за місто, за село. І потрапляють вони в село, яке в 1933 році все вимерло з голоду.

Ці побічні ніби епізоди творять те, що називається сюжетом. Це твір, де є складна взаємодія дійових осіб, де є не просто: ось хтось оженився, а хтось помер, як це маємо в деяких авторів, де читач натрапляє на послідовну розповідь про якісь події, що відбуваються там в селі, в місті...

Ні, тут не є послідовна розповідь! Тут може статися щось несподіване. Такою несподіванкою стається в кінці роману успіх цієї п’єси на сцені, хоча це ще остаточна, а пробна репетиція.

Тут виведені надзвичайні людські характери, живі конкретні люди. При тому, на чолі їх стоять світлі постаті.

Багато в літературі світовій творів, скажімо, як Теккерея “Ярмарок суєти”, де на чолі спочатку стоїть дівчина, потім жінка, пройдисвітка, тому зветься “Роман без героя”.

Навіть у нашого Валер’яна Підмогильного “Місто”, на чолі стоїть Степан Радченко, якщо не помиляюся, якщо пам’ять не зрадила. Як його сприймати: як позитивну постать, чи не дуже позитивну? Я сприймаю, як не дуже позитивну.

А тут беззастережно симпатична Ата і дивний трохи художник Петро, автор чудових декорацій, які роблять велике враження на публіку. І свого роду стають допомогою акторам в їхній грі.

Цей головний герой потім з’явиться в іншому романі “Огненне коло”, де автор (є такий технічний вираз) “робить зустріч” обох героїв: Ати, яка провадить радянський танк і Петра, який вже став дивізійником української дивізії “Галичина”.

Дивізія “Галичина” була свідомо кинена німцями на загибель, - з 10 чи з 12 тисяч (я не пригадую того, скільки їх було точно) вирвалося живими щось чи 100 чи 400 тільки людей. Це було зроблено навмисне, для знищення української сили, яка була в німців, нібито на послугах німців, але німці знали, що це не є німецька сила. Тому її і кинули на смерть, сказавши, що це запілля, а насправді це був фронт. Проти жменьки неозброєних ні танками, ні літаками українських хлопців кинуто колосальну залізну силу Радянської армії, яка цю силу українську знищила.

І найцікавіше, і найтрагічніше, що ті, котрі нищать цю силу українську в німецьких мундирах, мають радянські на собі однострої, також українці - одні і другі. Це є трагедія нашого народу, яка була і продовжується далі.

Хотів ще додати. Не знаю, чим пояснити для мене досить дивну переміну художніх смаків української публіки.

Ми тут, на Заході, сподівалися, що саме “Маруся Богуславка” Івана Багряного завоює всі смаки української молоді і старших людей, а виявляється, що це, на думку тих, хто командує, скажімо, Фондом Багряного – це твір зайвий, непотрібний і, мовляв, навіщо його перевидавати, коли й так забагато прози.

Натомість перевидали всі листи Багряного, всі статті Багряного, всі журнали, що він редагував, а головного його твору, коронного твору української літератури - не видали.

Надія Степула: Іван Багряний був не тільки маляром, не тільки літератором, але і політиком. Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу «Сучасність» Сергій Грабовський вважає, що «політична програма Івана Багряного була нестандартною для повоєнної української еміграції». І ось чому. Пояснює далі Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: «…. він вбачав основою боротьби за визволення України не збройні акції, не діяльність підпільних організацій, а широкий народних рух у всіх регіонах тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки, включно із Сходом та Півднем.

При цьому Багряний обстоював тезу, що українська еміграція здатна тільки надати певний, передусім ідейний, імпульс визвольній боротьбі: головні кадри української національної революції та відновлення української незалежної державності перебувають тільки в Україні, навіть в Компартії та в комсомолі.

Одним із найважливіших завдань на цьому шляху письменник і політик вважав єдність українського народу. Він наголошував, що слід "об`єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілісність...

Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз`єднання - політику зв`язування, об`єднання, злиття в єдину цілісність, бо ця єдність всіх елементів українського суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом.

Щоб об`єднати всі соціальні і національні елементи українського народу в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз українського не расового, а територіального патріотизму".

Так писав Іван Багряний.

Ґрунт такого об`єднання він вбачав, по-перше, боротьбі за демократичну перспективу України, по-друге, за соціальні права абсолютної більшості українського населення, по-третє, у спільному намаганні домогтися задоволення культурних потреб жителів України, яке не здатні дати російська та радянська імперська культура.

То ж чи вірними були політико-теоретичні побудови Івана Багряного, які він утілював не тільки в публіцистичних, а й у художніх творах? З позиції сьогодення, очевидно, можна сказати: і так, і ні.

Наприкінці 1980-х і на початку 90-х років, здавалося, події в Україні розвивалися не за Дмитром Донцовим, Симоном Петлюрою чи В`ячеславом Липинським, а саме за Іваном Багряним.

Демократичні та соціальні прагнення населення УРСР синтезувалися у потужний незалежницький та націєтворчий рух, який привів до акту 24 серпня і референдуму 1 грудня 1991 року. І в цьому русі активну участь узяли партійні та комсомольські кадри, значною мірою зі Сходу та Центру України.

А що далі? Чому дуже швидко значне число тих, хто підтримав незалежність України, розчарувалося у цьому? Чому компартійні та комсомольські виученики пішли в перших лавах «прихвати заторів» державного майна, відкидаючи абсолютну більшість населення у злидні? Чому не став фактом процес українізації України, ба, навіть великого числа етнічних українців?

А далі були 2004-2005 роки. Здавалося, історія знову пішла за Багряним, і гасло "Схід і Захід разом" вже не буде просто гаслом у справді демократичній соціальній державі Україна. Але знову українська політика повернула у незрозумілі річища.

Чому? Можливо, вся причина у тому, що в країні практично відсутні лідери масштабу Івана Багряного, котрого навіть найзатятіші ідейні противники ніколи не звинувачували у корупції та прагненні власної вигоди?

Надія Степула: Після Другої Світової війни Іван Багряний опинився в Німеччині, де згуртував навколо себе однодумців і створив Українську революційно-демократичну партію, яку очолював аж до своєї смерті в 1963 році.

У літературі І.Багряний присутній з 1925 року, коли його поезії з’явилися у журналах Києва. На початку 1932 року він написав роман “Марево”, який не був пропущений цензурою, а молодого автора арештували, засудили на 5 років і вислали до Сибіру, звідки він невдовзі втік. Своє перебування у в’язниці Харкова, а також втечу з заслання і блукання серед українського люду в Зеленому Клині Іван Багряний описав у творах “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”.

Окрім цих та інших літературних творів, Іван Багряний - автор ще й відомих пісень і маршів. Зокрема, «Вставай, народе», «Марш української молоді» та інших.

Його перу належать збірка поезій «Золотий бумеранг», роман «Буйний вітер» про життя молоді після голодомору 1933 року, повість «Огненне коло», сатиричні й публіцистичні твори.

Іван Багряний писав і казки для дітей, які сам ілюстрував. Роман Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» виданий вже посмертно.

Генеральна конференція ЮНЕСКО в Парижі затвердила календар вшанування ювілярів світу на цей рік. Серед них Іван Багряний - відомий український поет і прозаїк, маляр, публіцист і громадсько-політичний діяч.

Він повернувся до своєї Вітчизни як і передбачав, мріяв, вірив. “Я вернуся до своєї Вітчизни”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG