Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:28

Ранковий гість – поетеса Наталка Білоцерківець.


Віталій Пономарьов Київ, 2 листопада 2006 року (RadioSvoboda.Ua) – Приблизно 2 десятиліття тому молода поетеса Наталка Білоцерківець уславилася своїм віршем під назвою «Ми помрем не в Парижі». Від того часу вона видала кілька книг, побачила Париж і свій улюблений міст Мірабо, але, коли йдеться про поезію Наталки Білоцерківець, читачі і сьогодні згадують насамперед той вірш.

- Пані Наталко, як Ви пишете вірші – Ви їх складаєте, створюєте чи просто вже записуєте готові?

- Я думаю – всі три варіанти, все по-різному, зокрема, в різний час мого життя воно по-різному бувало. Бувало, що це складалося, тобто я ходжу, говорю, і в результаті виходить щось таке дуже музичне, дуже ліричне. Буває, що воно створюється, тобто існує якась ідея, якийсь задум, який часом навіть через півроку може втілитися у життя.

- А що для цього потрібне, які умови? Чи це має бути спокій, усамітнення, чи навпаки – мають бути нові враження?

- Ну, враження повинні бути, бо інакше на чому ж ті вірші постануть. Але враження можуть бути найрізноманітніші, для цього не конче треба бути там, у гущі життя. Це може бути враження від книжки, від музики, від просто пейзажу якогось за вікном. Враження мусять бути, але спокій, усамітнення – це вже в процесі реалізації. Це те, чого бракує часом.

- До вражень належать також і подорожі – от Ви нещодавно повернулися з Німеччини. Чи у подорожах пишуться вірші?

- Ні, в подорожах вони не пишуться, принаймні в тих подорожах, які в мене були останнім часом, тому що це були, можна б так сказати, ділові чи творчі поїздки. От остання подорож, в Німеччину – це була презентація Антології української поезії в перекладах німецьких авторів. І разом з перекладачами ми з Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом презентували цю Антологію. Там часу ще і писати вірші – крім того, що їх читати, знайомитися з людьми і переїжджати з міста до міста, – звичайно, не було.

- Для написання віршів місце має значення?

- Має значення, має значення. Хоча, от, власне, коли я була ще зовсім молодою поетесою, я могла писати вірші де завгодно: в трамваї, чи в автобусі, чи в електричці, могла писати на лекціях. Але чим далі, тим більш для мене важливо, щоб було місце, і найкраще – це, звичайно, моя власна квартира, бажано, щоб нікого в той момент там не було, бажано, щоб була моя кава і відповідний настрій.

- Але ж подивіться: у сусідньому будинку, поруч з Вашим, писала вірші Анна Ахматова. На протилежному схилі Хрещатицької долини писав вірші Євген Плужник. Як Ви ставитеся взагалі до впливів інших поетів у власних віршах?

- Ну, щодо мене, то я дуже книжна, мені здається, авторка, тобто, враження від літератури, зокрема від поезії, для мене не менш важливі, ніж враження від реального життя. Ті поети, яких Ви назвали, – я б не сказала, що саме конкретно вони впливали найбільше на мою творчість в свій час. На мене дуже вплинув Павло Тичина, Олександр Блок – це в часи моєї молодості. Був один період, коли я дуже захоплювалася перуанським поетом, який жив і помер у Парижі – Сесаром Вальєхою, і рядок з його вірша став мотто до мого власного вірша під такою ж назвою – «Ми помрем не в Парижі».

- Хто Ваш читач?

- Я думаю, що читають поезію насамперед люди молоді зовсім і старі. Ну і, крім того, читають самі поети, або філологи, або митці.

- Ваші вірші – багатошарові. Чи можна зрозуміти все, що Ви туди вклали, тільки знаючи мову? Наприклад, чи можна все зрозуміти там, живучи у Парижі?

- Я думаю, що вірші – вони є універсальними. Один з моїх улюблених творів – це вірш «Міст Мірабо» Гійома Аполлінера. У віршах географічні назви чи факти із реального життя самого автора мають бути просто як якийсь останній штрих. Але сам текст повинен апелювати до якихось універсальних почуттів. Адже вірш «Міст Мірабо» – це не просто про міст Мірабо, це про любов, яка пішла, і про життя, яке минає.

- Отже, ми помремо не в Парижі?

- Я не знаю, я думаю, що я напевно помру не в Парижі.
XS
SM
MD
LG