Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 12:10

Пам’ть – один із найтепліших вимірів життя.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Ще давні мудреці вважали, що людська пам’ять продовжує життя . І справді, чи можливо уявити собі, що всі події минулого «стираються» в пам’яті, наче комп’ютерні файли, назавжди? Чи могло б людство рухатися вперед, не пам’ятаючи ні своїх досягнень, ані своїх помилок?

В Україні багато днів пам’яті. Можливо, їх не менше, ніж взагалі днів у році. Це і дні пам’ятних ювілеїв, і вшанування тієї чи іншої історичної події або особи, громадського діяча, 50-ліття, 70-ліття, 100-ліття тощо художника чи письменника, музиканта чи вченого.

Дні пам’яті жертв голодомору і політичних репресій, Дні пам’яті жертв репресій на Соловках, Дні скорботи і Дні поминання жертв Другої світової війни, Дні пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи…

«Естафети пам’яті», доброчинні «автопробіги пам’яті».. І щорічні Дні пам’яті померлих від СНІДУ вже відзначаються. Нові явища, реалії додають до книг пам’яті нові рядки.

Щоправда, існуючу «Книгу пам’яті українців» час від часу норовлять «переписати» то одні, то інші політичні сили на свій лад.

Із правіку могутнім джерелом національно-історичної пам’яті українців був народний календар. Віднедавна існує навіть Інститут національної пам’яті. Він покликаний сприяти реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті, вивчати історію нації, зокрема й репресії різних часів, а також поширювати об’єктивну інформацію про історію України на терени світу.

Правда, нещодавно директор Інституту національної пам’яті, академік Ігор Юхновський на одному із «круглих столів» поскаржився, що коштів для роботи інституту немає… Очевидно, що кошти все ж знайдуться, адже робота вчених, які займаються чи будуть займатися дослідженнями, мусить фінансуватися.

Музеї голодоморів, репресій, депортацій, відновлення сторінок визвольної боротьби, створення кінофільмів і книг та багато іншого – такими виглядають перспективи копіткої роботи усіх, хто працює над поверненням втраченої пам’яті. Задля живих. Задля того, щоб безіменні братські могили розкрили імена героїв, задля того, щоб не переривалася етнічна еволюція, і щоб накопичені скарби національних цінностей стали доступними новим поколінням. Адже історична пам’ять – це один із найважливіших компонентів духовного виміру життя народу, один із найтепліших вимірів життя.

25 листопада на Львівщині у Жовкві поховають, нарешті, понад чотири сотні людських останків, п’ять років тому ще знайдені у монастирській пивниці. Усі ці люди, у тому числі немовлята, наприкінці 40-х років минулого століття були вбиті працівниками НКВС.

Впродовж цих літ кістки були складені у мішки. Тим часом тривали дискусії щодо грошей, за які б треба поховати невинно убієнних.

Як зазначив Радіо Свобода колишній політв’язень Іван Гель, Львівщина виглядає найбільш ганебно щодо вшанування пам’яті невинних жертв комуністичного режиму. Адже ще майже 70 мішків з останками вбитих людей зберігаються у Львівській прокуратурі.

Про «коротку пам’ять» сучасників докладніше колега зі Львова Галина Терещук.

Галина Терещук: У 2002 році у підвалах монастиря Різдва Христового були знайдені останки 225 людей, в тому числі 80 дітей. Найменшій жертві було 4 місяці.

Останки ексгумовані і вже вкотре їх не ховають. Місцева влада каже, що на це немає грошей. На початку року людські останки поскидали в мішки і завезли у заповідник.

Цього року вже в самісінькому центрі Жовкви у церковному подвір’ї храму Святого Йосафата знову були виявлені людські кості. За попередньою інформацією, ці люди стали жертвами НКВС у 50-ті роки. Жертвами НКВС ставали українці-патріоти. Скільки людей лежить на церковному подвір’ї, цього невідомо, адже розкопано лише квадратний метр території.

Жовківська районна прокуратура досі не порушила кримінальної справи, оскільки, за словами заступника районного прокурора Володимира Гаврилюка, немає слідів злочину.

За усі роки незалежності України жодна районна чи міська, а також обласна прокуратура Львівщини не порушили жодної кримінальної справи за фактами злочинів, які коїлися в минулому столітті на Львівщині. А не було містечка, а не було і подвір’я в церкві чи монастирі, слідчих ізоляторів, де не були б виявлені людські останки. Досі на подвір’ї найжорстокішої львівської в’язниці Лонцького у землі спочивають людські рештки, яких закатували НКВДисти у червні 1941 року.

Ірина Фаріон, український філолог, зауважила, що майбутнє матимемо лише тоді, коли ми вмітимемо історично оцінити те, що сталося з народом у минулому.

Ірина Фаріон: Оскільки те, що зараз відбувається у суспільстві, - це є ніщо інше, як лакуна, яка утворилася через цих убієнних. Це означає, що ми на духовному рівні абсолютно укорочені, так би мовити. Ми відняли собі в такий спосіб пам’ять.

Галина Терещук: 69 мішків з людськими останками, які слідчі прокуратури вилучили в громадської організації “Меморіал”, керівництво якої не займалося похованнями, знаходяться нині в приміщенні судово-медичної експертизи.

За словами депутата облради Олега Панькевича, саме товариство “Меморіал” навмисно затягувало питання перепоховання жертв НКВС, постійно нарікаючи на брак фінансування.

Олег Панькевич: Дане товариство займалося ексгумацією, хоча не мало на це права, не мало жодних дозволів. Були порушення, виявлені прокуратурою області, щодо незаконності тих усіх робіт товариством “Меморіал”.

Галина Терещук: Усі людські останки, а це десятки тисяч людей по області, за даними судово-медичної експертизи загинули насильницькою смертю: або ж ударом по голові, або ж були вбиті. Відтак, за словами і науковців, і депутатів обласної ради, сьогодні є усі підстави порушити кримінальні справи. “Втім, наразі це нереально,” - заявив Олег Панькевич.

Олег Панькевич: На законодавчому рівні при теперішньому складі ВРУ і Кабміну на чолі з Януковичем це питання не буде вирішене.

Галина Терещук: Колишній політв’язень Іван Гель зазначив, що сьогодні саме на державному рівні потрібно домагатися, щоби товариство “Меморіал” не мало права займатися ексгумацією і похованнями. Іван Гель вважає, що сьогодні брутально поводяться з пам’яттю невинно убієнних.

Іван Гель: На Львівщині ця ситуація є, можливо, найганебнішою з усіх західних областей України, в тому числі у Львові. Справа вся в тому, що право на пошук має “Меморіал”, але він узурпував собі, в прямому розумінні слова, право на ексгумацію і право на перезахоронення. Усі ті мішки, які донедавна лежали в офісі “Меморіалу”, лежали кістки так, начебто в крамниці, на ринку, і ними спекулювали.

Галина Терещук: У листопаді на Личаківському цвинтарі таки поховають людські останки, які нині лежать в мішках в прокуратурі, а також жовківчани врешті вшанують пам’ять і поховають жертв НКВДистів на місцевому цвинтарі.

Надія Степула: Аналізуючи проблеми історичної пам’яті, кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу «Сучасність» Сергій Грабовський ставить багато питань. І звертає увагу на те, що свого часу історичну пам’ять для мільйонів людей було підмінено «спеціально напрацьованими міфами».

Сергій Грабовський: Пам‘ять загальнонаціональна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них, бо ж й етичні норми, й мистецькі твори, й пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну – це речі надіндивідуальні, але без них історична пам‘ять не існує. Власне, така пам‘ять – це не лише те, що ти пам‘ятаєш особисто, це досвід усього твого народу, який перейшов до тебе, як кажуть філософи, в об‘єктивованих формах.

А яка ж пам‘ять про минуле в українців? Можна сказати, що різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей досі переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоча факти твердять, що Жуков був кривавий нездара, а бардак за Йосифа Віссаріоновича просто-таки зашкалював.

Але що факти – люди “пам‘ятають”: порядок був залізний, все робилося чітко, ми перемогли у війні, хоча де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах.

А справа в тому, що впродовж усього совєтського періоду у мільйонів людей історична пам‘ять цілеспрямовано заміщалася спеціально напрацьованими міфами.

Скажімо, Нестор Махно ще за його життя, ще тоді, коли його пам‘ятали мільйони людей, був виведений кінорежисером Перестіані у стрічці “Червоні дияволята” дрібним бандюжкою. І не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ твердо знав, що це дрібний бандюжка, і край!

Чи подолана совєтська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам‘ять? Видається, що ні, оскільки лише 57% українців згідні з тим, що Голодомор був геноцидом щодо їхніх же дідів та батьків. Інші ж або заперечують це, або не знають, що сказати.

Чи можлива така ситуація у поляків щодо знання про гітлерівський “новий порядок” й оцінки його чи у євреїв стосовно Голокосту? Однозначно: ні.

А чи життєздатна нація, яка не пам‘ятає про саму себе головного, яка не здатна виробити спільне бачення основних моментів свого минулого? І який проект спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе крізь щербаті окуляри совєтського міфу?

Надія Степула: Відомий літературознавець і критик Євген Баран в одному з есеїв під назвою «Книга безпам’ятства» пише:

«Пригадую, як у дитинстві … я «мордував» батьків, вимагаючи від них розповідей: ким були дід, прадід, прапрадід... В результаті я знаю свій родовід по маминій лінії до сьомого коліна, по–батьковій до п’ятого. А коли батьки не знали, що відповісти, то казали: “Хто коли когось питав про рід, жили в роботі і вмирали в роботі. Ми ніколи не запитували про дідів–прадідів, а батьки ніколи про них не розповідали”.

Виходить, що найгірше, кого ми знаємо у своєму житті — це наших батьків. Про дідів і прадідів навіть не кажу – це щось вже подібне на легенду.

Я маю звичку інколи своїх студентів запитувати, чи знають вони своїх дідів, прадідів. Знають лише у тому випадку, якщо прабабуся–прадід ще живуть. Однак років їхнього життя назвати не можуть. “Давно”. “Точно не знаю”. А ми думаємо запам’ятати щось більше, якщо не в змозі запам’ятати історію життя своїх рідних.

Подивіться на старі сільські цвинтарі, міські також. Це суцільні книги безпам’ятств.

Зараз модною стає мемуарна, спогадова література. Пишуть всі: ті, хто мають що згадувати і ті що не мають, люди з біографіями і без неї. Але наймудрішими книгами є ті, які ми не записали. Книги нашого безпам’ятства...»


Євген Баран розгортає тему. З ним розмовляв колега Павло Вольвач.

Євген Баран: Суспільство повинне бути готовим до прийняття будь-якої історії. Відчуття історичної пам’яті тоді існує, коли суспільство не боїться оглянутися назад, не боїться минулого свого і може спокійно про нього говорити.

Коли мер, здається, Харкова, говорить, що для нього УПА – це завжди буде “недобитий” народ... Якщо така людина обирається лідером навіть міста, то ніякого конструктивного діалогу не може бути.

Є раціональне зерно у думці Президента, що нам іншого шляху, як через примирення, немає. Власне, це є відновлення історичної пам’яті як такої.

Нам треба інколи вчитися в інших народів, як треба берегти цю пам’ять і як відстоювати право історичної пам’яті власної.

Павло Вольвач: А якою тобі бачиться роль письменника в нинішніх умовах, саме в світлі того, про що ми з тобою говорили?

Євген Баран: Значення літератури тут, безперечно, важливе. Але вся справа в тому, що сьогодні ця література опиняється на маргінесі суспільному.

Якщо нема цього розуміння у представників еліти, лідерів, які би мали відстоювати якісь принципи і якусь стратегію національну, а, власне, через стратегію і формування пам’яті історичної й національної, то в такому випадку наша література опиняється в такому гетто, в загоні, в резервації, і свідомо чи несвідомо вона позбавлена можливості формувати оту основу, яка би витворювала національний, культурний, історичний простір.

Надія Степула: Теми пам’яті та безпам’ятства переплітаються. Існують вони, очевидно, не тільки в Україні. Просто в України свій досвід.

Сьогодні зрозуміло вже, що, економлячи на фінансуванні Інституту національної пам’яті або ж відсуваючи вбік вже не матеріальні, а морально-етичні та інші гострі питання у дослідженні трагічних сторінок історії, можна опинитися перед загрозою втрати пам’яті для поколінь майбутніх.

Виховання пам’яті, як стверджують психологи, нерозривно пов’язане з вихованням самої особистості.

“Кожна людина полишає свій непримітний чи більш примітний слід, мов борозну, в пошуках вічності,” - казав колись Жозеф Ренан. Але тільки пам’ять залишає на лоні вічності сліди цілих народів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG