Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:58

Степан Бандера: "Я в Україні почуваюся веселіше".


Павло Вольвач Київ, 9 листопада 2006 року (RadioSvoboda.Ua) – Є постаті-символи, які своїми іменами означили цілу добу. За чиїми прізвищами визначалася не лише ідеологія, а навіть етнічне походження і життєва позиція. Як то сталося у випадку з провідником ОУН-УПА Степаном Бандерою. А як живеться їхнім нащадкам? Котрі, до того ж, є живими людьми, а не символами. Про це в розмові зі Степаном Бандерою – онуком, журналістом і просто хорошим хлопцем.

- Степане, звісно, я не буду оригінальним, якщо спробую дізнатися: ім”я й прізвище – воно на вас тисло чи додавало крил? Чи було й те, й те?

- Відчуваю багато уваги, привернутої до себе завдяки прізвищу. Але цього року особливо дуже багато уваги відчув, і привело до закидів, що я там піарюся за рахунок діда, й так далі. Хоча я відповідаю, що це я не себе піарю. Якщо я когось піарю, то це те покоління. Але цього року я ніколи ще в своєму житті не відчував стільки ненависти до ім”я Бандери. Навіть за часів Кучми ситуація ніколи не була настільки нагнітена. Тут є корені у виборчій компанії президентській 2004-го року. Пам”ятаєте, кандидати: Роман Козак, який нібито “ОУН в Україні”... “Ваша дружина – американка!” і це все... Задля якогось короткотермінового політичного виграшу було вжито всі ці брудні технології щодо розколу України, щодо різних сортів, щодо Східної України особливо, де ім”ям Бандери людей лякали і по цей день лякають. І це має там корені, я думаю.

- Все ж таки, як на тебе реагували в Україні вперше? От, я уявляю, як десь прикордонник відкрив твій канадійський паспорт, і прочитав: “Степан Бандера”. Була якась кумедна ситуація?

- Кумедних ситуацій було, і не одна. Наприклад, у Донецьку, коли йшов на зустріч із студентами в університеті, я запізнювався і не знав, де знайти того професора, до якої кімнати. Я забіг до якогось кабінету, де люди сиділи. Кажу: “Добрий день! Я такий-то, такий-то, Степан Бандера, маю йти зустрітися з таким-то таким-то професором. Підкажіть, будь-ласка, де ця кімната є?” Там один каже: “Хто-хто?” Кажу: “Степан Бандера”. А він: “Здрасьтє! А я – Євгєній Коновалєц!” Кажу:”Ні, ви не розумієте, я справді, я з Канади”. А він каже: “А может, я – Симон Пєтлюра?!”

Ну, а найчастіше треба пояснювати людям, які там квитки роблять на поїзд чи що, що треба писати не Бендера, а Бандера. Кажу: “Я не Остап Бендер. Я – Бандера”.

- А ти один у батьків?

- Ні, дві сестри є, молодші. Богдана і Олена. А ще у нас Орест і Софійка, наші двоюрідні, які є дітьми найстаршої дочки Степана Бандери – Наталки. Андрій був середньою дитиною, мій тато. Він рано помер, у 37 років. Вони живуть у Мюнхені.

- В Україну ти в якому році приїхав? І зараз ти переважно де – в Україні чи в Канаді?

- В Україну я приїхав вперше. З 1997 я більш-менш постійно в Україні. Я журналіст. Крім 5-го каналу я ще пишу в газету “Говорить і показує Україна”, де я відповідаю за телевізійну сторінку. Також інколи дописую в газету “Шлях перемоги”. І я ще дописую в англомовну газету, яку мій батько заснував у Канаді, “Юкрейніан еко”, в Торонто виходить.

- Як тобі працюється на 5-му каналі?

- На 5-му каналі дуже цікава робота. Колектив молодий. Я з ніким там не борюся. Працюється дуже цікаво.

- А де тобі веселіше, Степане – там, в Канаді, чи тут, в Україні?

- Я намагаюся бути веселим, де б не був. В Україні набагато цікавіше. Але це має і позитиви, і негативи. І тут життя набагато складніше. Такі речі, як тепла вода, чи тепло, чи сміття – не знаю, що діється, останнім часом в Києві не забирають щодня. Такі речі – в Канаді про них не треба журитися. Хочеш огрівати хату – огрівай. Але платиш.

- Я дякую за розмову і нагадую слухачам, що моїм співрозмовником був Степан Бандера – тележурналіст, онук Степана Бандери.
XS
SM
MD
LG