Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 13:38

30 років від утворення Української Гельсінкської групи.


           Слухати:Щоб зберегти аудіо-файл на ваш комп''ютер для подальшого прослуховування слід натиснути правою кнопкою мишки на лінку "завантажити" та вибрати "Save Target As..." або "Зберегти Об''єкт Як..." та вказати місце для збереження файлу. Після завантаження, відкрийте його, двічі клацнувши на ньому мишкою.

(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)

Кирило Булкін: 30 років тому в листопаді 1976-го постала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Організація, яка вперше в історії радянської України, скажімо так, почала відкрито
Йосип Зісельс, Василь Овсієнко
боротися з порушенням прав людини. Наголошую: відкрито, тобто опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Правозахисники усвідомлювали, що вони ризикують волею і навіть життям, проте готові були платити таку ціну за людську гідність громадян України, зрештою, за наближення того часу, коли Україна стане незалежною.

Члени групи пройшли через утиски, арешти, тривалі терміни ув’язнення, і сьогодні живими залишаються 20 з членів групи, двоє з яких якраз є гостями “Вечірньої Свободи”.

Шановні гості, які роль і місце УГГ в українському русі опору 20 століття? Василь Овсієнко: Група постала не на порожньому місці. Історичні обставини 1970-их років минулого століття були такими, що СРСР конфронтував із демократичним Заходом. Воєнне напруження було таким, що могла виникнути третя світова війна. Звичайно, там була б застосована термоядерна зброя, що означало б самогубство людства.

Але тут виник ще один конфлікт, вже з другого боку – з комуністичним Китаєм. Дійшло навіть до збройних сутичок.

Не міг СРСР конфронтувати на два фронти, так би мовити. Вийшло так, що комуністичний СРСР легше міг домовитися із капіталістичним Заходом, аніж комуністичним Китаєм. Виникла ідея підписання такого документу, який фактично підбивав би підсумки Другої Світової війни, закріплював кордони, які склалися у Європі внаслідок Другої Світової війни, також надавав статус найбільшого сприяння торгівлі країнам Сходу.

І виникло третє питання, на чому дуже наполягав Захід, так званий “третій кошик” (це гуманітарна частина). Саме на це довгий час не годився СРСР, зрештою, таки погодився. Мовляв, скільки ми той Захід дурили, обдуримо ще раз, якось воно буде.

Отже, 1 серпня 1975 року цей акт був підписаний у столиці Фінляндії – Гельсінкі. Тому й називаємо: “Прикінцевий акт наради з безпеки і співробітництва в Європі”.

Про що йшлося в тому “третьому кошику”? СРСР і його сателіти зобов’язувалися, так само, як і всі інші країни, дотримуватися прав людини в тому обсязі, котрий передбачений Декларацією прав людини ООН від 10 грудня 1948 року: свобода слова, свобода обміну інформацією, вільне пересування незалежно від державних кордонів, свобода занять. Одним словом – весь той комплекс свобод, котрий у нас якраз і не дотримувався.

Старші люди пам’ятають, що тоді дуже часто говорилося про те, що як тільки когось заарештують в СРСР і Захід піднімає свій голос, то наші власті казали, що це втручання у внутрішні справи, мовляв, це наша справа. Тепер же ця демагогія втрачала будь-який сенс.

Отже, права людини – це універсальна цінність, загальносвітова цінність.

Так от, розумні люди, це справді була геніальна ідея, котра прийшла в голову Юрію Орлову, фізикові, який із кола Андрія Сахарова, це він запропонував створити Громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Себто ми будемо спостерігати, як СРСР і інші країни виконують чи не виконують цю гуманітарну частину.

У Московську групу увійшло десяток людей. Вона була проголошена 12 травня 1976 року. До неї ж входив Петро Григоренко, генерал, українець, він із Приазов’я, з Запорізької області. Так от, він підказав Миколі Руденку ідею створити і Українську групу. Поміж ними була суперечка щодо того, хто її має очолити. Певно, це довелося робити Миколі Руденку, оскільки він тут у Києві, український письменник, і центр мусить бути тут. Але це була цілком незалежна група.

Тоді Микола Руденко обійшов кількох людей, зокрема, Оксану Яківну Мешко відвідав і сказав, що є така думка створювати Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Вона запитала: “Хто ж буде членами тієї групи?” Він відповів: “Ось я, а ви будете друга”. “Але ж хто носитиме передачі моєму синові?” ЇЇ син Олесь тоді був ув’язнений, ще в 1972 році. “Оксано Яківно, ми ж будемо цілком у згоді із законним актом, котрий прирівнюється до національного законодавства”. Оксана Яківна каже: “Будемо ми заарештовані. Я впевнена, що так воно й буде, бо вовк линяє, але шкіру не міняє! Але я не боюся! Я вже не можу так жити! Я не хочу так жити! Я вступаю!”

- Тобто, це усвідомлення того, що люди йдуть на певний майже арешт... Воно було тоді очевидним?

Йосип Зісельс: Можна сказати так. Якщо у першого складу групи, у засновників, можливо, в когось з них, наприклад, у молодих хлопців: у Мирослава Мариновича, у Миколи Матусевича були якісь ілюзії ще – вони не сиділи раніше, то нова генерація, яка прийшла у визвольний рух якраз у 1970-ті роки, то у тих, хто вже відсидів у політичних таборах, ілюзій було дуже мало або не було зовсім.

Що стосується нас, які увійшли у другий склад, то було нуль ілюзій, бо ми бачили, що перший склад був посаджений майже повністю. Залишалася лише Оксана Яківна Мешко.

Я пам’ятаю, як ми з друзями: з Олею Матусевич, з Володимиром Малінковичем ходили, починаючи з весни 1978 року, до Оксани Яківни і просилися. Вона нас не залучала, навпаки, вона нас стримувала. Каже: “Куди ви йдете? Бачите ж, всі сидять уже!” А ми хотіли зробити, щоб група була неперервною, щоб в цього не було провалу. Так, посадили перший склад, буде другий. Посадять другий, буде третій.

Вона намагалася вберегти, але нас не можна було втримати. Тим більше, що ми прийшли не з вулиці. У нас уже був певний досвід правозахисту.

Наприклад, я займався вже на той час, на 1978 рік, і допомогою політв’язням через фонд Гінзбурга, я займався співробітництвом з “Хронікой тєкущіх собитій”. Тоді для мене це все рівно був шлях відомий – ясно було, що рано чи пізно посадять. Але все ж таки не вступити в групу я не міг, так як і мої друзі, бо ми розуміли, що це дуже важливо, щоб вона була неперервною в своєму русі, в своєму розвитку.

(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG