Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 11:51

Гість ранку – письменниця Євгенія Кононенко.


Віталій Пономарьов Київ, 13 листопада 2006 (RadioSvoboda.Ua) - Чому інколи на вулиці нам здається, що назустріч йде герой прочитаного вчора оповідання, а реальні люди поводять себе, неначе літературні персонажі? Як письменник відбирає сюжети для своїх творів?

Євгенія Кононенко
- Пані Євгеніє, Ви за першою освітою – математик. А як це математик починає писати вірші?

- Ну, так само, як і філолог, я думаю. Тут нема різниці: приходить ліричний стан, і пишуться вірші.

- Колись Ви написали «Сонет до власної прози». Чому зараз у Вас проза витіснила сонети?

- Ну, тут хтось інший збоку має все це аналізувати. Я думаю, що це певною мірою тому, що нема попиту на перекладні вірші, оскільки я писала свої під впливом перекладів.

- Коли Ви пишете невеличке оповідання чи новелу за один вечір, чого там під час цього процесу для Вас більше – виснажливої праці чи естетичного задоволення?

- Ну, звичайно, це задоволення, інакше б ніхто не писав – знайшов би якийсь інший спосіб провести час. Але праця також є, тому що, навіть коли готовий сюжет, важко почати, це певне зусилля. А потім вже йде все добре.

- Отже, задум починається у Вас із сюжету?

- Так, у мене із сюжету, з якоїсь пружини сюжетної.

- А де Ви берете сюжети? Наскільки співвідносяться у підборі сюжету вигадка і дійсність?

- Ну, знов-таки, це вже хтось збоку має підраховувати – чого більше. Але звичайно сюжети якось вигадуються, а реальними є люди, які зображені, чи як це сказати? І взагалі, я дуже люблю реальних людей, яких я знаю – чи я знаю їхній психологічний тип – їх уявляти в таких ситуаціях, в яких вони ніколи не були. Ну, і так з’являються оповідання.

- Багато з Ваших героїв я просто впізнаю. Пам’ятаєте отого героя, який у квартирі на Київському середмісті, з вікна якої відкривався чудовий краєвид – він заклав вікно цеглою і зробив там шафу для зберігання домашньої консервації?

- Ну, це не одна людина має отакі-от якості. Тому тут нема нічого унікального.

- А чому у читача складається часом враження, що принаймні частину цих оповідань Вам нашептав геній місця? Чому після Вашої прози, коли ходиш київськими вулицями, то бачиш: оце та кав’ярня, оце той будинок на Кудрявці, оце те трамвайне кільце на Контрактовій площі. Це для Вас принципово – прив’язка до Києва?

- Завдання в мене такого нема, я пишу так, як пишеться. Ну, звичайно, я це місто знаю добре, я тут народилась, по жіночій лінії стільки, скільки можна простежити родовід – всі кияни. Тобто, це частина мого єства, скажімо так.

- На чому постає задум і власне саме, наприклад, оповідання – на яких враженнях? Звідки ці враження переважно для Вас надходять – з мистецтва, з літератури, з дійсності буденної чи з подорожей Ваших?

- Ну, враження приходять із життя, а з літератури, очевидно, приходить спосіб їхнього осмислення – як це все організувати, щоб це було враження і для когось іншого. А щодо подорожей – це, звичайно, дуже добре, коли є можливість мандрувати, але я пам’ятаю, хтось з українських письменників, хто багато їздить – здається, Андрухович, – сказав, що він побачив значно більше, ніж може осмислити. То я можу сказати, що я побачила, може, відносно і небагато, але все це дуже глибоко осмислене – все те, що довелось побачити в далеких краях.

- Отже, у подорожах Ви не пишете?

- Ні, ні. Навіть коли я була на письменницькій програмі в Сполучених Штатах – там спеціально звільнявся час на те, щоб писати – ну, там не було якось такої обстановки, щоб писати. І коли мене запитували, що я там робила – я займалася промоцією вже написаного.

- Отже, щоб писати, треба бути вдома?

- Ну, принаймні, треба звикнути до місця, очевидно. Тому що під кінець мого перебування в Айові таки виникло бажання писати, але це пройшло вже там пару місяців.
XS
SM
MD
LG