Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 16:35

Леонід Череватенко: "Поки живий бодай один глядач, який хоче дивитися українські фільми, українське кіно не може вмерти".


Тарас Марусик Київ, 14 листопада 2006 (RadioSvoboda.Ua) - Настав час зустрічати ранкового гостя. Це відомий діяч української культури, лауреат Національної Шевченківської премії за сценарій документального фільму про Олега Ольжича Леонід Череватенко.

- Вітаю Вас, пане Леоніде! Ви знаєте, чим далі, тим більше гублюся, як Вас називати – чи поетом і перекладачем, чи літературознавцем, а може, кіносценаристом і кінознавцем. Титан, я б сказав. А ким Ви себе на даний момент вважаєте чи відчуваєте?

- Оскільки Ви задали такий гумористичний тон, то скажу, що Ви пропустили кілька моїх професій. Передовсім, я археолог, 15 років копав скіфські кургани. А перша моя професія була шахтар-прохідник. Так що я з Донбасу, а Донбас, як Ви знаєте, “порожняк не гонить”.

- Від такого гумору перейдімо до серйозніших речей. У мене в руках – останній продукт Вашої творчості: “Декамерон” Джованні Бокаччо в перекладі Миколи Лукаша. Я знаю, що переклад Лукаша виходив раніше, у видавництві “Дніпро”. Чим ця книжка відрізняється від тієї?

- Вона відрізняється тим, що це є, фактично, авторський переклад, незаредагований і він видається вперше. Той, який побачив світ у “Дніпрі” і пізніше виходив разів 5-6, і не лише в Києві, але й у Дніпропетровську (видавництво “Січ”) і Харкові (видавництво “Фоліо”), це переклад, редагований у “Дніпрі” Оленою Хатунцевою. Я пригадую, що Микола Олексійович був невдоволений тим, як його зредагували. І коли запрацювала комісія з творчої спадщини Лукаша, я про це згадав. І слава Богу, що я знайшов спільника, директора Видавничого центру “Просвіта” Василя Клічака. З його допомогою ця книжка нарешті з’явилася, і я цим пишаюся. По-перше, не приховуватиму, це величезна робота. Тільки на редакторську підготовку пішло два роки. А все інше, як кажуть, півжиття.

- Я не думаю, що Василь Клічак, про якого Ви згадали, витягнув гроші з власної кишені на цей 900-сторінковий том.

- Так, Ви маєте рацію. Це бюджетні гроші, і тому так розкішно видана ця книжка: розкішний папір, гарне оформлення. Хлопці розраховують навіть на якийсь там приз і нагороди. Запитайте про це в них. У всякому разі, вони теж пишаються цим виданням.

- Чи в Миколи Лукаша є ще редаговані переклади, про які він, можливо, Вам колись говорив і якими він був незадоволений?

- Безперечно, є. Про нього кажуть, як про Моцарта українського перекладацтва, але тільки до “Декамерона” він підступався тричі. Спершу він переклав архаїзованою мовою. Коли зрозумів, що це ніхто не читає, переклав сучасною мовою. Це його також не задовольнило. Нарешті він знайшов цей варіант, який перед Вами і який теж, очевидно, викличе невдоволення деяких наших патріотів чи, навпаки, деяких наших україножерів. У нього була своя концепція мови перекладацтва. Він ненавидів оцю засушену мову, якою друкував переклади журнал “Всесвіт” чи відділ іноземної літератури видавництва “Дніпро”. Дещо я наводжу у своїй передмові. Я відкопав його гумористичні опуси – наприклад, як би переклали Шевченка.

- І як?

- Почитаєте. Наведу лише один зразок. “Причинна” в перекладі сучасною перекладацькою мовою мала б назву “Ненормальна”. І так далі.

- Пане Леоніде! Я знаю, що Ви – песиміст, коли мова заходить про українське кіно. Принаймні я це чув багато разів. А от коли Ви буваєте оптимістом?

- По-перше, звідки Ви взяли, що я – песиміст? Я просто дуже тверезо оцінюю нинішній його стан. І я собі доволі чітко уявляю ті сили, які працюють проти українського кінематографу і проти всієї української культури. Тут у мене справді жодних рожевих надій немає. Але я переконаний в тому, що поки живий бодай один глядач, який хоче дивитися українські фільми, українське кіно не може вмерти.
XS
SM
MD
LG