Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:26

Очевидиця Голодомору Людмила Мусієнко: «Без трун людей скидали в одну яму».


Київщина – Мусієнко Людмила Якимівна, 82 роки, учасниця Другої світової війни, з 1944 року вчителювала у школі в Бородянському районі Київської області. Після війни до виходу на пенсію працювала вихователькою у Будинку для сиріт (Блискавиця на Київщині).

Людмила Мусієнко
«Ні кота, ні собаки не було видно»

«Мені якраз 8 років було, як почався Голодомор. Я на Київщині жила. То ми ходили то одної тітки, то до іншої, то до якої знайомої. Коли ми йшли по селу – це село Червона є і зараз, неподалік Фастова. То ми йшли, багато було знайомих у мами, і нас люди трохи піддержували, якщо щось мали. Не було таких, щоб були багаті. Але люди ділилися. І ми бачили багато хат, де вікна були забиті дошками. І я маму питала: а чого це вікна забиті? А вона каже: – Бо люди померли. – А чого вони померли? – Бо не було чого їсти. То в моїй уяві дитячій тоді зародилися такі думки: а чого ж це так? (плаче).

Пройдеш декілька хат – забиті вікна або хата заросла геть бур’янами, ні кота, ні собаки не було видно, бо їх усіх поїли (плаче). І в мене була тьотя Параска, її хата була крайня. І я була в неї – коли зайшла її сусідка, та плаче, каже, що десь пішов її син і вже три дні нема його. І плаче…. Так балакали вони, коли відчиняються двері і входить молодий мужик. Парень молодий. У його під рукою якась одежина. А та сусідка як побачила, як сплесне руками: «Ой, Боже, це ж мого Гриші свитка!» Вона до того дядька кинулася – і та свитка таки синова. А той – уже без пам’яті. І каже: «Дайте мені горщик, щоб зварити м’ясо»... Я вже не пам’ятаю, чи того хлопця хтось затримав і чим це закінчилося».

«Робили млинці із трави”

«Дуже їсти хотілося, дуже хотілося. Не було ж ні крихти, нічого не було у хаті. То ми ходили, як тільки сонечко встане – шукали їжу. Дуже ми раділи, якщо на вишні глей знаходили. Травичку рвали – кисличка називалася . Така, схожа на конюшину, то паслися, так як гуси. Потім робили таке – не хліб, а млинці такі із трави – насічем, насічем, з водичкою, і ліпиш його, щоб держалося, а воно не держиться, і сковорідка суха – жиру ніякого, і таке воно – і не жарене, і не варене – ми і їли».

«Скинули в одну яму, не по одному, скільки привезли, туди кидали»

«Таке село – Майданівка називалось, це недалеко від Києва, по Тетіївській дорозі. Я там була з однією дівчинкою, в тамтешньому колгоспі. Я там крутилася, бо там варилась якась страва, то пахло, а ми там крутилися – щоб нас, може, підгодували. Бо було таке – супу якого винесуть у якійсь мисочці. І там рядом був цвинтар. То я так як зараз пам’ятаю, як туди просто на возі везли померлих з голоду. Без трун. По чотири, по п’ять – і жінок, і чоловіків. І скинули в яму – не по одному, а скільки привезли, туди кидали. І закопували – в якійсь сорочці, в якійсь тряпці замотаних».

«З людей здирали останню крихту»

«Може, у городі хтось давав який хліб. А в селах – не було. Заходили в хату виконавці якісь – діти на печі сидять, а вони тягнуть послідній клумак з квасолею з печі. А діти просять: «Дядю, не забирайте, не забирайте!» – плачуть. А «дяді» ті не звертали уваги ніякої, забирали той клумак із квасолею, і діти лишалися так. Виконавці – це сільські люди, це свої, забирали послідній мішок із житом чи пшеницею. Було завдання таке – що нібито Україна не виконала якихось поставок. І що треба було забрати, здерти з людей. То з людей здирали, забирали останню крихту зерна. А був ще й недорід – неурожай. Неурожайний год був».

«Я була така рада, що той млинець попав мені»

Пам’ятаю, як з мамою приїхали в Київ, думали, нам удасться що-небудь роздобути. Йшли мимо базару, не пам’ятаю, який то базар був. Там торговки продавали млинці всякі – все, хто мав за що зачепиться, продавали. Але ж не було у нас грошей, щоб купить щось. Та міліціонер розганяв тих баб. І баба одна загубила млинця. Той млинець упав на землю, в пісок прямо. А я його схватила, і така рада, що той млинець попав мені, так його обтрушую. А мама каже: – Ой, дитино, я боюсь, щоб ти його їла, хто його знає, з чого він зроблений. А я кажу: – Та, мамо, я хочу…Плачу. Мама каже: – Дай, дитино, я сама раз укушу. Побачиш – як я умру, то ти не їж тоді… Оце таке пам’ятаю. Я його таки з’їла, того млинця».

«Були люди, що мали, що їсти»

«Були люди, що мали, що їсти. Чи в них був запас, чи в них були гроші. Хто його знає. Пайки якісь получали. Через дорогу од моєї тьоті – це село Червоне – там жили люди, і в них дуже глибокий погріб був. Такий глибокий-глибокий. Я, як зараз пригадую, то й не знаю, для чого він такий був викопаний. І один раз, я не знаю й чого, я підійшла до того погреба і заглянула. А мені хазяйка каже: «Ти ж, дитино, не кажи нікому, що ти бачила такий погріб. А там у них якісь бурячки лежали, картопелька…»

(Прага – Київ)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG