Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:45

Пісні про Голодомор.


Надія Степула Київ, 24 листопада 2006 – «Більшим від найтяжчого горя може бути тільки страх усвідомити його», – Йоган Цшокке, німецький історик і письменник, писав ці слова, коли до Голодомору в Україні залишалося рівно століття. Психологи теж вважають, що подолати страх – означає осилити горе. Пам’ятаючи події, факти, витворювати саму пам’ять: книгами, полотнами, музикою. В Україні вперше звучать пісні про Голодомор. Написав слова і музику Леопольд Ященко – керівник відомого хору «Гомін».

«До твого серця, брате, сестро!». Чорно-біла репродукція - художник Василь Масютин. Рік створення не вказаний.
Проходять над нами літа за літами Мов хмари на буйних вітрах, А ми, мов заблуди, бредем манівцями Шукаєм свій згублений шлях Чи знаємо правду про рік тридцять третій, Що мором пройшов по землі, Про тих трударів, що голодною смертю Вмирали у кожнім селі? Немає і не буде Прощення тих тяжких гріхів! До суду! Всіх до суду – Кривавих червоних катів!

Р.С.: Пане Ященко, як виник задум цих пісень?

Л. Я.: Мабуть, 3-5-п’ять років, як ми почали цю роботу. «Пам’ять» – це складний твір, відразу ми його і не подужали… нам бракує супроводу інструментального… але…до того ми всі йдемо, що, нарешті, правду про цей страшний злочин – один із найбільших злочинів у всій цивілізації людства – не можна оминути. Гріх було б нам, якби ми не відгукнулися. Ми працюємо і маємо зробити стаціонарний фондовий запис… Нарешті почали про це говорити…нарешті на найвищому рівні…

Аматорський хор «Гомін» під керівництвом автора пісень про голод виконує ці твори під час Днів ушанування загиблих від Голодомору та політичних репресій – вперше на високих сценах, у дійствах за участю Президента країни та інших державних чільників.

Гей, розіслався сивий туман Гей-гей – сивий туман, Де сиротіє покинутий лан, Гей-гей, покинутий лан. Ще в тридцять третім у нашім селі Гей-гей у нашім селі Вимерли всі – і старі, і малі, Гей-гей-гей, старі і малі. Тож пом’янімо сестер і братів, Гей-гей сестер і братів, Всіх, хто дочасно спочив, Гей-гей-гей навіки спочив….

Такі твори вкрай необхідні нині суспільству, яке власне тепер осмислює трагедію Голодомору, так і не визнану народними обранцями геноцидом українського народу, суспільству, враженому і апатією, і байдужістю, де брак духовності, за словами пана Леопольда, явний.

Л. Я.: Зараз…одна свистопляска, куди це годиться… ніби нема народної творчості, нема України…цими днями нас кликали на Чернігівщину, і просили нас виступити в Будинку культури – духовність у селі занепадає, діти п’ють, курять, їм по телевізору показують легке життя – це вони засвоїли… а там, де немає трудового виховання, там розклад моральний у суспільстві… Комусь це вигідно, щоб наш народ загубив і пам’ять, і духовність…

Леопольд Ященко і сам пригадує часи Голодомору.

Л. Я.: «Станція Рамодан. Поїзд «Київ-Харків». Зупиняється. На платформі бредуть юрми голодних і жебраків… А між ними одна юна жінка з немовлям. Вона підбігає до вагонів і просить: Візьміть цю дитинку! Візьміть мою дитинку, бо вона не виживе!...».

…Про те, як опухлії діти Конали в батьків на очах, Не було кому хоронити – Чи можна забути той час?

Пісні Леопольда Ященка про голод співатиме Україна, почують і за її межами. Вони унікальні, бо єдині в царині культури і справді складні. У них не тільки крик душі про трагедії Голодомору, а й стишена сльоза пам’яті, прозора і тепла лікувальна сльоза. Такі сльози очищують душу.







XS
SM
MD
LG