Але спершу кілька слів про нашу гостю, з якою ми зустрілися на міжнародній конференції під час її нещодавнього візиту до Праги.
Авторитетний світовий політик із знанням багатьох іноземних мов та перфектними ораторськими здібностями, з характерним жіночим шармом, цілеспрямована в досягненні мети – це не повний перелік ознак президента Латвії Вайри Віке-Фрейберґи.
Народилась в Ризі 1 грудня 1937 року. Батько – моряк Карліс Вікіс, трагічно загинув через декілька тижнів після народження доньки. Рятуюючись від радянської окупації, в 1945 році родина Вайри Віке-Фрейберґи покинула Латвію і знайшла притулок у Німеччині.
Свою освіту майбутня президент Латвії розпочала в латиській школі в таборі біженців в німецькому місті Любек і продовжила в французькій школі в Марокко. Потім родина пересилилася до Канади, де Вайра отримала вищу освіту, ступінь бакалавра з англійської мови, а потім докторську ступінь у сфері експериментальної психології. Вона володіє латиською, французькою, англійською, німецькою, та іспанською мовами. Добре знає латиський фольклор – збирає і вивчає латиські народні пісні – дайни.
В Канаді академічна кар’єра Вайри Віке-Фрейберґи успішно розвивалась. Вона викладала в Монреальському Університеті психолінгвістику. Була президентом відділення французької мови Канадської академії наук (Royal Society of Canada). Разом з тим вона брала активну участь у житті латиської громади Канади. Коли ж настала можливість повернутися на Батьківщину, вона це зробила.
В 1998 році повернулась до Латвії, отримавши запрошення очолити Інститут Латвії. І вже через рік Саейма Латвійської Республіки обрала Вайру Віке-Фрейберґу президентом країни, а після завершення строку повноважень її переобрали на другий президентський термін. В 2005 році Президент Латвії стала особливим Послом ООН з питань реформ, балотувалась на посаду Генерального секретаря Організації Об''єднаних Націй.
Під час свого президентства Вайра-Віке-Фрейберґа активно захищала інтереси Латвії з вступу в ЄС та НАТО. Лідера Латвії часто запрошують виступати на різних міжнародних заходах. В своїх промовах Президент особливу увагу приділяє європейському діалогу з питань історії, соціальним проблемам, моральним цінностям та зміцненню демократії.
Резиденція Президента знаходиться в Юрмалі. У вільний час Вайра Віке-Фрейберґа прогулюється берегом моря, займається садівництвом, а також плаває і читає. Вона одружена і має двох дорослих дітей.
Пані Президент, Ви прийматимете в Ризі самміт НАТО. Чи ця подія має для Вас і особистий вимір, особливий символізм?
Звичайно, бо коли я стала президентом, переважна думка була така, що подальші розширення НАТО не потрібні. Питання членства стояло дуже гостро. В НАТО питали, чи було потрібно надавати членство Чехії, Угорщині та Польщі під час попереднього розширення. Чи це було мудрим рішенням? І звичайно, питали про те, чи потрібно розглядати питання членства Балтійських країн.
Розмірковували над тим, чи зможе НАТО захистити ці держави, якщо вони стануть членами? Згідно з П’ятою Статтею (статуту НАТО), чи вони зменшать безпеку НАТО, якщо їх прийняти, чи навпаки, збільшать? Потрібні були напружені дипломатичні зусилля з боку нових членів Альянсу та особливо з боку Балтійських країн, щоб переконати тодішніх старих членів НАТО. Деякі країни не потрібно було переконувати. Скажімо, Ісландія підтримувала нас із самого початку, Норвегія та деякі інші ставилися з ентузіазмом до цієї ідеї, інші проявляли менше ентузіазму.
Тож перемогою було вже те, що НАТО повинно розширитись, бо це територія миру, процвітання та спокою в Європі, від якої ми всі отримуємо користь, а раніше ми цим скористатися не могли. І, так, розширюватися потрібно, і це мудре рішення, бо тоді вже не потрібно хвилюватися з приводу того, що відбувається у ваших сусідів, і, так, ви поширюєте простір безпеки.
Чи нові кордони НАТО виявилися такими, які можна захистити?
Так, НАТО має найбільшу військову потугу в світі. І отже, кожну частину можна захистити військовими зусиллями. І звичайно, ці країни додають до безпеки НАТО, згідно зі своїми розмірами і можливостями.
І ми цим дуже пишаємося, бо ми найновіші члени НАТО, і з приводу нас були найбільші сумніви, особливо щодо того, що це може роздратувати Росію. Питання ставили про те, чи НАТО взагалі має робити щось таке, що може роздратувати Росію, і ми відповідали на нього так: нехай Росія сама про себе турбується, нехай НАТО веде діалог з Росією, але майте на увазі, що Балтійські країни незалежні, дайте їм можливість висловлювати власні бажання, і оцінюйте їхню готовність до вступу за об’єктивними критеріями. Що врешті і сталося.
Тож, ми відчуваємо, що свій іспит ми здали. Нас оцінили і включили. Це велике досягнення для нас, і ми пишаємося тим, чого ми досягли у питаннях безпеки. Ми почуваємося набагато краще тепер і можемо спати спокійно вночі, бо маємо парасольку безпеки над своїми головами, яка захищає нас від усякої небезпеки.
На початку року очікувалося, що Україну запросять на Ризький самміт, і там вона отримає певний сигнал щодо того, коли вона зможе розпочати переговори про членство. Тепер є очевидним, що українська делегація не приїде до Риги. Ви особисто шкодуєте про це?
Ми підтримували ті сили в Україні, які вважають, що це була б мудра і добра інвестиція в майбутнє України і запорука продовження реформ у цій країні. Це включає і політичні реформи, економічні реформи та військові, які б дозволили підняти рівень збройних сил до того, що може зрівнятися з НАТО.
Ми виступаємо за політику відкритих дверей НАТО, але зрозуміло, що так само, як і у випадку Європейського Союзу, існують деякі умови для цього. Перша, і головна, це висловлення бажання такого кроку з боку політиків та населення.
Після Помаранчевої Революції ми почули таке бажання від президента та людей, які його підтримують, що Україна хотіла би мати тісніші контакти і співпрацю з НАТО. Але це не так у випадку його колишнього опонента на президентських виборах, який нині є прем’єр міністром. Це означає, що Україна внутрішньо не дійшла єдиного висновку щодо того, який напрямок вона хоче обрати для свого майбутнього.
Українському керівництву потрібно перш за все отримати підтримку населення, більшості населення для цієї орієнтації. Потрібна повна підтримка для того, щоб Україна могла взяти на себе зобов’язання, включно з фінансовими зобов’язаннями, які потрібні для поліпшення рівня її збройних сил. І далі, звичайно, потрібні реформи, пов’язані із тіснішою співпрацею, і бажання нинішніх членів НАТО прийняти Україну.
Але це все в майбутньому. На нинішній момент, те, що гальмує Україну, так це політична воля та підтримка громадян. Тобто все є в руках самого українського народу. І я сподіваюся, що він матиме вільний вибір. Українці мають право самостійно вирішувати своє майбутнє та свій напрямок розвитку.
Ми б привітали їх, якби вони вибрали той самий напрямок, що і ми, до західних цінностей, до розвитку в рамках вільного демократичного суспільства та ринкової економіки, які розвинулися на Заході протягом десятиліть після Другої Світової війни. Ми також були в системі тоталітарного комунізму і відчуваємо, що нам ще багато потрібно наздоганяти. Тому ми скористалися допомогою Західної Європи для того, щоб надолужити цей час.
У випадку Латвії було дуже сильне бажання нашого народу відірватися від Радянського минулого і наздогнати решту Європи. Я гадаю, це бажання повинно бути для того, щоб населення могло мобілізувати свої ресурси.
Згідно з останніми дослідженнями, майже 80% латвійців підтримують членство Латвії в НАТО. Ця підтримка постійно зростає впродовж останніх років. В чому, на Вашу думку, причина таких настроїв?
Є кілька причин. Серед них відчуття, що потенційні загрози країні ми зуміли відвернути. Іншими словами, якщо ви належите до міцного альянсу, вам спокійніше спати. Бо ви знаєте, що якщо хтось вирішить на вас напасти, ви не залишитися сам на сам з ними, вам прийдуть на допомогу. Вас захищатиме цілий Альянс. Це достатньо добрий стримуючий механізм для всіх, хто міг би замислювати недружні кроки щодо Латвії.
Я думаю, люди дуже цінують це відчуття, бо раніше такої безпеки ми не відчували. Ми вже намагалися бути нейтральними наприкінці 30х років, і нас розтоптали дві тоталітарні держави, одна зі Сходу, інша з Заходу. Наш нейтральний статус ніхто не поважав, на нього взагалі не звертали уваги. Географічно ми просто заважали нашим сусідам, угоди, які ми підписували з нашими сусідами, також зневажали. Нам потрібна була подвійна безпека, яку дає справжня військова міць, бо вона справді гарантує, що наш суверенітет не потрапить у небезпеку.
Пані Президент, подібно до Латвії, безпеки від НАТО чекають і інші країни, які вийшли з-під влади Радянського Союзу, але не всім їм вдається її досягнути. Як би Ви прокоментували триваючу кризу в російсько-грузинських стосунках, з огляду на те, що і Латвія пережила кілька складних моментів у стосунках з Росією не так давно.
У наших стосунках з Росією з 1991 року ми, делікатно кажучи, мали кілька складних моментів. Перший був тоді, коли йшлося про вивід російських військ з території Латвії. На це знадобилося цілих два роки, 1994 та 1995, і впродовж цього часу виникали складні моменти.
Я гадаю, що зараз у Грузії ми бачимо повторення того, що пережили Балтійські країни 10 років тому. І це складні часи. Тоді у повітрі стояла напружена нервова атмосфера. Я стежила тоді за цими повідомленнями у новинах, і тоді все так само почалося з дипломатичного інциденту. Видворили з країни людей, яких підозрювали у шпигунстві, але тут особливий випадок, заарештували кількох військових. Це не звичний крок з боку Грузії, варто це відзначити.
Але і реакція на нього з боку Росії також незвичайна. Реакція на видворення шпигунів явно була непропорційною. Це є причиною для занепокоєння, бо серед сусідів, ми б хотіли мати можливість для діалогу, можливість дотримуватися міжнародних правил та правил міжнародної поведінки. Переривати поштові стосунки, напевно, не є з репертуару дружніх стосунків між сусідами, це очевидно. Також до них не можна віднести і депортацію людей.
Як тоді на це мали б реагувати інші європейські країни? Чи це, на Вашу думку, проблеми цього регіону, чи вони мають значення у цілому європейському контексті?
Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберґа.
Звичайно, випадки ксенофобії, расизму та забобонів, можуть статися всюди. Організація Об’єднаних Націй мала на цю тему навіть спеціальну конференцію кілька років тому. Ми тоді побачили свідчення існування ксенофобії, забобонів та утисків проти значної частини етнічних груп, про які у світі навіть і не чули. Але серед них є і випадки ксенофобії проти вихідців з Кавказу у Росії. Були випадки вбивства, нападів, побиття, коли нападники відкрито говорять, чому вони це роблять.
Так, скінгеди та інші екстремісти є і в інших країнах, але у випадку Росії потрібно задати питання, чи це явище не підтримує уряд. Чи може уряд толерує ці випадки у більшому ступені, ніж в інших місцях. Потрібно подивитися, як часто такі випадки стаються, наскільки вони систематичні, і чи влада їх толерує, замість того, щоб з ними боротися. Це є головні питання.
Пані Президент, Вашу кандидатуру пропонували на посаду Генерального Секретаря ООН, адже невдовзі нинішній голова цієї організації, Кофі Анан має піти у відставку. Ви долучилися до змагання за цю престижну міжнародну посаду вже на заключному етапі, але здобули значну підтримку. Чи Ви розчаровані тим, що Вас не обрали Генеральним Секретарем ООН?
Зовсім ні. Я гадаю, цього було варто очікувати, але нені було дуже приємно, що протягом такого короткого проміжку часу я отримала таку велику підтримку. Мені було особливо приємно отримати підтримку окремих людей, недержавних організацій, чи приватну підтримку політиків. Це було навіть у тому випадку, коли їхні країни офіційно мали намір голосувати у Раді Безпеки за кандидатуру міністра закордонних справ Південної Кореї Пан Ґі-муна, бо він виявився єдиною кандидатурою, з якою могли погодитися усі п’ять постійних членів ООН, так щоб жоден із них не використав свого права вето.
Зрозуміло, що Організація Об’єднаних Націй потребує такого генерального секретаря, якого будуть підтримувати усі постійні члени Ради Безпеки, для цього і було запроваджено систему вето. Тільки у тому випадку, коли його підтримує Рада Безпеки, цю людину буде поважати Генеральна Асамблея ООН.
Цій людині потрібна підтримка, щоб просувати реформи, які є так необхідні ООН, але їм чинять і значний опір. Я бажаю йому всіляких успіхів у просуванні цих реформ, які дуже потрібні всім нам. І навіть тим країнам, які пручаються.
У східній Європі останні кілька років позначилися політичної нестабільністю. Коаліційні уряди формуються і розпадаються, точаться суперечки, що переходять у політичні чвари. Яким чином Латвії вдалося вийти з цього зачарованого кола, адже були часи у 90х роках, коли і в Ризі уряди змінювалися ледь не щороку?
Ми продовжуємо працювати над цим, і дуже важко працювати. Саме по собі нічого не стається. І мабуть, нам трохи пощастило. Як президент я можу сказати, що я дуже задоволена тим, що ми прямуємо в одному і тому самому напрямку з моменту відновлення нашої незалежності. В нас були зміни урядів, я подавала кандидатури кількох прем’єр міністрів, може, більшої кількості, ніж мені б хотілося, але коаліція залишаються з тією самою політичною орієнтацією, правоцентристською, і вони приймають європейські стандарти і цінності, інтегруються, наздоганяють Європу, якій пощастило насолоджуватися плодами вільного ринку і демократії довше, ніж нам. У нас було стільки цікавого у минулому, що його б вистачило на кілька поколінь, а не лише на тих, що живуть зараз.
Ми стаємо дуже нудними, наша мета стати настільки нудними, наскільки нам вдасться. Моє покоління та ті, що трохи старші за мене пережили занадто багато цікавих речей у своєму житті, навіть забагато. Вони пережили Гулаг, моє покоління пережило війну, післявоєнне життя у Латвії так само було мало схоже на пікнік, та і за Брежнєва, і пізніше...
Ми пережили і масові депортації, і репресії, і масові арешти, і період знущань і тортур. Багато людей були змушені шукати притулку за кордоном, бо вони не могли вижити в тій системі, що панувала у їхній рідній країні. Ми пережили занадто багато, і я думаю, тепер люди з радістю живуть нудним життям і мають стабільність.
Чи на Вашу думку, таке «нудне життя» в рамках безпечного і стабільного Європейського Союзу і НАТО судилося лише Болгарії та Румунії, які вже першого січня мають стати членами Євросоюзу, чи Ви будете підтримувати подальше розширення ЄС?
Я думаю, будуть вступати і інші країни. Хорватія просувається у своїх переговорах дуже добре. І коли вони завершать всі 31 главу переговорів, офіційна позиція Латвії буде полягати у тому, що ми повинні тримати двері відкритим, і прийняти їх. Якщо з іншими країнами, такими як Туреччина, переговори триватимуть довше, то все визначатиме тривалість переговорів.
Не завжди зрозуміло, що мається на увазі під тією тіснішою інтеграцією. Це може означати різні речі. Наприклад, ми у Латвії вважаємо, що наші середні доходи відстають від тих, що мають жителі інших країн. Але це не є причиною, щоб нас тримали поза ЄС. Навпаки, якщо долучитися до ЄС, тоді країна прискорює економічний розвиток, долає відставання. Тож я не бачу причин для того, щоб затримувати вступ бідніших країн, особливо коли вони виконали усі критерії для членства.
Пані Президент, на закінчення, я б хотіла повернутися ще раз до теми НАТО. Чи на Вашу думку, будучи сусідом Росії країна може збудувати міцну і процвітаючу демократію, не будучи членом більшого європейського клубу, такого, як НАТО, чи Європейський Союз?
Ми не ризикували. (сміється)
Авторитетний світовий політик із знанням багатьох іноземних мов та перфектними ораторськими здібностями, з характерним жіночим шармом, цілеспрямована в досягненні мети – це не повний перелік ознак президента Латвії Вайри Віке-Фрейберґи.
Народилась в Ризі 1 грудня 1937 року. Батько – моряк Карліс Вікіс, трагічно загинув через декілька тижнів після народження доньки. Рятуюючись від радянської окупації, в 1945 році родина Вайри Віке-Фрейберґи покинула Латвію і знайшла притулок у Німеччині.
Свою освіту майбутня президент Латвії розпочала в латиській школі в таборі біженців в німецькому місті Любек і продовжила в французькій школі в Марокко. Потім родина пересилилася до Канади, де Вайра отримала вищу освіту, ступінь бакалавра з англійської мови, а потім докторську ступінь у сфері експериментальної психології. Вона володіє латиською, французькою, англійською, німецькою, та іспанською мовами. Добре знає латиський фольклор – збирає і вивчає латиські народні пісні – дайни.
В Канаді академічна кар’єра Вайри Віке-Фрейберґи успішно розвивалась. Вона викладала в Монреальському Університеті психолінгвістику. Була президентом відділення французької мови Канадської академії наук (Royal Society of Canada). Разом з тим вона брала активну участь у житті латиської громади Канади. Коли ж настала можливість повернутися на Батьківщину, вона це зробила.
В 1998 році повернулась до Латвії, отримавши запрошення очолити Інститут Латвії. І вже через рік Саейма Латвійської Республіки обрала Вайру Віке-Фрейберґу президентом країни, а після завершення строку повноважень її переобрали на другий президентський термін. В 2005 році Президент Латвії стала особливим Послом ООН з питань реформ, балотувалась на посаду Генерального секретаря Організації Об''єднаних Націй.
Під час свого президентства Вайра-Віке-Фрейберґа активно захищала інтереси Латвії з вступу в ЄС та НАТО. Лідера Латвії часто запрошують виступати на різних міжнародних заходах. В своїх промовах Президент особливу увагу приділяє європейському діалогу з питань історії, соціальним проблемам, моральним цінностям та зміцненню демократії.
Резиденція Президента знаходиться в Юрмалі. У вільний час Вайра Віке-Фрейберґа прогулюється берегом моря, займається садівництвом, а також плаває і читає. Вона одружена і має двох дорослих дітей.
Пані Президент, Ви прийматимете в Ризі самміт НАТО. Чи ця подія має для Вас і особистий вимір, особливий символізм?
Звичайно, бо коли я стала президентом, переважна думка була така, що подальші розширення НАТО не потрібні. Питання членства стояло дуже гостро. В НАТО питали, чи було потрібно надавати членство Чехії, Угорщині та Польщі під час попереднього розширення. Чи це було мудрим рішенням? І звичайно, питали про те, чи потрібно розглядати питання членства Балтійських країн.
Розмірковували над тим, чи зможе НАТО захистити ці держави, якщо вони стануть членами? Згідно з П’ятою Статтею (статуту НАТО), чи вони зменшать безпеку НАТО, якщо їх прийняти, чи навпаки, збільшать? Потрібні були напружені дипломатичні зусилля з боку нових членів Альянсу та особливо з боку Балтійських країн, щоб переконати тодішніх старих членів НАТО. Деякі країни не потрібно було переконувати. Скажімо, Ісландія підтримувала нас із самого початку, Норвегія та деякі інші ставилися з ентузіазмом до цієї ідеї, інші проявляли менше ентузіазму.
Тож перемогою було вже те, що НАТО повинно розширитись, бо це територія миру, процвітання та спокою в Європі, від якої ми всі отримуємо користь, а раніше ми цим скористатися не могли. І, так, розширюватися потрібно, і це мудре рішення, бо тоді вже не потрібно хвилюватися з приводу того, що відбувається у ваших сусідів, і, так, ви поширюєте простір безпеки.
Чи нові кордони НАТО виявилися такими, які можна захистити?
Так, НАТО має найбільшу військову потугу в світі. І отже, кожну частину можна захистити військовими зусиллями. І звичайно, ці країни додають до безпеки НАТО, згідно зі своїми розмірами і можливостями.
І ми цим дуже пишаємося, бо ми найновіші члени НАТО, і з приводу нас були найбільші сумніви, особливо щодо того, що це може роздратувати Росію. Питання ставили про те, чи НАТО взагалі має робити щось таке, що може роздратувати Росію, і ми відповідали на нього так: нехай Росія сама про себе турбується, нехай НАТО веде діалог з Росією, але майте на увазі, що Балтійські країни незалежні, дайте їм можливість висловлювати власні бажання, і оцінюйте їхню готовність до вступу за об’єктивними критеріями. Що врешті і сталося.
Тож, ми відчуваємо, що свій іспит ми здали. Нас оцінили і включили. Це велике досягнення для нас, і ми пишаємося тим, чого ми досягли у питаннях безпеки. Ми почуваємося набагато краще тепер і можемо спати спокійно вночі, бо маємо парасольку безпеки над своїми головами, яка захищає нас від усякої небезпеки.
На початку року очікувалося, що Україну запросять на Ризький самміт, і там вона отримає певний сигнал щодо того, коли вона зможе розпочати переговори про членство. Тепер є очевидним, що українська делегація не приїде до Риги. Ви особисто шкодуєте про це?
Ми підтримували ті сили в Україні, які вважають, що це була б мудра і добра інвестиція в майбутнє України і запорука продовження реформ у цій країні. Це включає і політичні реформи, економічні реформи та військові, які б дозволили підняти рівень збройних сил до того, що може зрівнятися з НАТО.
Ми виступаємо за політику відкритих дверей НАТО, але зрозуміло, що так само, як і у випадку Європейського Союзу, існують деякі умови для цього. Перша, і головна, це висловлення бажання такого кроку з боку політиків та населення.
Після Помаранчевої Революції ми почули таке бажання від президента та людей, які його підтримують, що Україна хотіла би мати тісніші контакти і співпрацю з НАТО. Але це не так у випадку його колишнього опонента на президентських виборах, який нині є прем’єр міністром. Це означає, що Україна внутрішньо не дійшла єдиного висновку щодо того, який напрямок вона хоче обрати для свого майбутнього.
Українському керівництву потрібно перш за все отримати підтримку населення, більшості населення для цієї орієнтації. Потрібна повна підтримка для того, щоб Україна могла взяти на себе зобов’язання, включно з фінансовими зобов’язаннями, які потрібні для поліпшення рівня її збройних сил. І далі, звичайно, потрібні реформи, пов’язані із тіснішою співпрацею, і бажання нинішніх членів НАТО прийняти Україну.
Але це все в майбутньому. На нинішній момент, те, що гальмує Україну, так це політична воля та підтримка громадян. Тобто все є в руках самого українського народу. І я сподіваюся, що він матиме вільний вибір. Українці мають право самостійно вирішувати своє майбутнє та свій напрямок розвитку.
Ми б привітали їх, якби вони вибрали той самий напрямок, що і ми, до західних цінностей, до розвитку в рамках вільного демократичного суспільства та ринкової економіки, які розвинулися на Заході протягом десятиліть після Другої Світової війни. Ми також були в системі тоталітарного комунізму і відчуваємо, що нам ще багато потрібно наздоганяти. Тому ми скористалися допомогою Західної Європи для того, щоб надолужити цей час.
У випадку Латвії було дуже сильне бажання нашого народу відірватися від Радянського минулого і наздогнати решту Європи. Я гадаю, це бажання повинно бути для того, щоб населення могло мобілізувати свої ресурси.
Згідно з останніми дослідженнями, майже 80% латвійців підтримують членство Латвії в НАТО. Ця підтримка постійно зростає впродовж останніх років. В чому, на Вашу думку, причина таких настроїв?
Є кілька причин. Серед них відчуття, що потенційні загрози країні ми зуміли відвернути. Іншими словами, якщо ви належите до міцного альянсу, вам спокійніше спати. Бо ви знаєте, що якщо хтось вирішить на вас напасти, ви не залишитися сам на сам з ними, вам прийдуть на допомогу. Вас захищатиме цілий Альянс. Це достатньо добрий стримуючий механізм для всіх, хто міг би замислювати недружні кроки щодо Латвії.
Я думаю, люди дуже цінують це відчуття, бо раніше такої безпеки ми не відчували. Ми вже намагалися бути нейтральними наприкінці 30х років, і нас розтоптали дві тоталітарні держави, одна зі Сходу, інша з Заходу. Наш нейтральний статус ніхто не поважав, на нього взагалі не звертали уваги. Географічно ми просто заважали нашим сусідам, угоди, які ми підписували з нашими сусідами, також зневажали. Нам потрібна була подвійна безпека, яку дає справжня військова міць, бо вона справді гарантує, що наш суверенітет не потрапить у небезпеку.
Пані Президент, подібно до Латвії, безпеки від НАТО чекають і інші країни, які вийшли з-під влади Радянського Союзу, але не всім їм вдається її досягнути. Як би Ви прокоментували триваючу кризу в російсько-грузинських стосунках, з огляду на те, що і Латвія пережила кілька складних моментів у стосунках з Росією не так давно.
У наших стосунках з Росією з 1991 року ми, делікатно кажучи, мали кілька складних моментів. Перший був тоді, коли йшлося про вивід російських військ з території Латвії. На це знадобилося цілих два роки, 1994 та 1995, і впродовж цього часу виникали складні моменти.
Я гадаю, що зараз у Грузії ми бачимо повторення того, що пережили Балтійські країни 10 років тому. І це складні часи. Тоді у повітрі стояла напружена нервова атмосфера. Я стежила тоді за цими повідомленнями у новинах, і тоді все так само почалося з дипломатичного інциденту. Видворили з країни людей, яких підозрювали у шпигунстві, але тут особливий випадок, заарештували кількох військових. Це не звичний крок з боку Грузії, варто це відзначити.
Але і реакція на нього з боку Росії також незвичайна. Реакція на видворення шпигунів явно була непропорційною. Це є причиною для занепокоєння, бо серед сусідів, ми б хотіли мати можливість для діалогу, можливість дотримуватися міжнародних правил та правил міжнародної поведінки. Переривати поштові стосунки, напевно, не є з репертуару дружніх стосунків між сусідами, це очевидно. Також до них не можна віднести і депортацію людей.
Як тоді на це мали б реагувати інші європейські країни? Чи це, на Вашу думку, проблеми цього регіону, чи вони мають значення у цілому європейському контексті?
Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберґа.Так, скінгеди та інші екстремісти є і в інших країнах, але у випадку Росії потрібно задати питання, чи це явище не підтримує уряд. Чи може уряд толерує ці випадки у більшому ступені, ніж в інших місцях. Потрібно подивитися, як часто такі випадки стаються, наскільки вони систематичні, і чи влада їх толерує, замість того, щоб з ними боротися. Це є головні питання.
Пані Президент, Вашу кандидатуру пропонували на посаду Генерального Секретаря ООН, адже невдовзі нинішній голова цієї організації, Кофі Анан має піти у відставку. Ви долучилися до змагання за цю престижну міжнародну посаду вже на заключному етапі, але здобули значну підтримку. Чи Ви розчаровані тим, що Вас не обрали Генеральним Секретарем ООН?
Зовсім ні. Я гадаю, цього було варто очікувати, але нені було дуже приємно, що протягом такого короткого проміжку часу я отримала таку велику підтримку. Мені було особливо приємно отримати підтримку окремих людей, недержавних організацій, чи приватну підтримку політиків. Це було навіть у тому випадку, коли їхні країни офіційно мали намір голосувати у Раді Безпеки за кандидатуру міністра закордонних справ Південної Кореї Пан Ґі-муна, бо він виявився єдиною кандидатурою, з якою могли погодитися усі п’ять постійних членів ООН, так щоб жоден із них не використав свого права вето.
Зрозуміло, що Організація Об’єднаних Націй потребує такого генерального секретаря, якого будуть підтримувати усі постійні члени Ради Безпеки, для цього і було запроваджено систему вето. Тільки у тому випадку, коли його підтримує Рада Безпеки, цю людину буде поважати Генеральна Асамблея ООН.
Цій людині потрібна підтримка, щоб просувати реформи, які є так необхідні ООН, але їм чинять і значний опір. Я бажаю йому всіляких успіхів у просуванні цих реформ, які дуже потрібні всім нам. І навіть тим країнам, які пручаються.
У східній Європі останні кілька років позначилися політичної нестабільністю. Коаліційні уряди формуються і розпадаються, точаться суперечки, що переходять у політичні чвари. Яким чином Латвії вдалося вийти з цього зачарованого кола, адже були часи у 90х роках, коли і в Ризі уряди змінювалися ледь не щороку?
Ми продовжуємо працювати над цим, і дуже важко працювати. Саме по собі нічого не стається. І мабуть, нам трохи пощастило. Як президент я можу сказати, що я дуже задоволена тим, що ми прямуємо в одному і тому самому напрямку з моменту відновлення нашої незалежності. В нас були зміни урядів, я подавала кандидатури кількох прем’єр міністрів, може, більшої кількості, ніж мені б хотілося, але коаліція залишаються з тією самою політичною орієнтацією, правоцентристською, і вони приймають європейські стандарти і цінності, інтегруються, наздоганяють Європу, якій пощастило насолоджуватися плодами вільного ринку і демократії довше, ніж нам. У нас було стільки цікавого у минулому, що його б вистачило на кілька поколінь, а не лише на тих, що живуть зараз.
Ми стаємо дуже нудними, наша мета стати настільки нудними, наскільки нам вдасться. Моє покоління та ті, що трохи старші за мене пережили занадто багато цікавих речей у своєму житті, навіть забагато. Вони пережили Гулаг, моє покоління пережило війну, післявоєнне життя у Латвії так само було мало схоже на пікнік, та і за Брежнєва, і пізніше...
Ми пережили і масові депортації, і репресії, і масові арешти, і період знущань і тортур. Багато людей були змушені шукати притулку за кордоном, бо вони не могли вижити в тій системі, що панувала у їхній рідній країні. Ми пережили занадто багато, і я думаю, тепер люди з радістю живуть нудним життям і мають стабільність.
Чи на Вашу думку, таке «нудне життя» в рамках безпечного і стабільного Європейського Союзу і НАТО судилося лише Болгарії та Румунії, які вже першого січня мають стати членами Євросоюзу, чи Ви будете підтримувати подальше розширення ЄС?
Я думаю, будуть вступати і інші країни. Хорватія просувається у своїх переговорах дуже добре. І коли вони завершать всі 31 главу переговорів, офіційна позиція Латвії буде полягати у тому, що ми повинні тримати двері відкритим, і прийняти їх. Якщо з іншими країнами, такими як Туреччина, переговори триватимуть довше, то все визначатиме тривалість переговорів.
Не завжди зрозуміло, що мається на увазі під тією тіснішою інтеграцією. Це може означати різні речі. Наприклад, ми у Латвії вважаємо, що наші середні доходи відстають від тих, що мають жителі інших країн. Але це не є причиною, щоб нас тримали поза ЄС. Навпаки, якщо долучитися до ЄС, тоді країна прискорює економічний розвиток, долає відставання. Тож я не бачу причин для того, щоб затримувати вступ бідніших країн, особливо коли вони виконали усі критерії для членства.
Пані Президент, на закінчення, я б хотіла повернутися ще раз до теми НАТО. Чи на Вашу думку, будучи сусідом Росії країна може збудувати міцну і процвітаючу демократію, не будучи членом більшого європейського клубу, такого, як НАТО, чи Європейський Союз?
Ми не ризикували. (сміється)
