Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:46

Культура в Україні: стан, проблеми, перспективи.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Набутки світу культури невід’ємні від світу людей. Чи здатна культура змінити виміри життя? Про це можна сперечатися. Але те, що культура впливає на буття людей, – це аксіома.

Про стан і місце в суспільстві нинішньої української культури у новому випуску «Вимірів життя».

Письменниця і літературознавець Оксана Пахльовська, з якою спілкувався колега Тарас Марусик, міркує про українську культуру, її місце у житті суспільства та серед інших культур, а також про так звану “рентабельність” культури.

Оксана Пахльовська - доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ, а водночас і завідувач кафедри україністики Римського університету “Ля Сап’єнца” .

Тарас Марусик: Передовсім, як вважає Оксана Пахльовська, питання культури не можна розглядати, обмежуючи це самою країною.

Оксана Пахльовська: Тому, що Україна Помаранчевою революцією проголосила курс на Європу. Власне кажучи, цей курс на Європу в культурному сенсі є цілком обґрунтованим, є всі підстави вважати українську культуру абсолютно невід’ємною частиною всього масиву європейської культури, тому що це культура, яка мала в своїй основі центральність людини на відміну, скажімо, від культури імперської тієї ж російської, яка має в своїй основі центральність держави, а не людини.

Тарас Марусик: Культура посттоталітарного суспільства, як каже Оксана Пахльовська, не може бути порівняна за принципом звичайного паралелізму з культурою демократичного суспільства.

Оксана Пахльовська: Коли говоримо про місце культури в Україні, то ми мимовільно вживаємо культуру в європейському розумінні, але забуваємо при тому, що говоримо про реальність пострадянську, де культура була знищена як явище, а суспільство шляхом знищення культури було лоботомізованим.

Суспільство тоталітарне боїться культури, воно знищує книжку, воно цензурує культуру як таку, і через цю цензуру воно плебієзує суспільство. Тому в Україні зараз становище культури надзвичайно складне. З одного боку, існує цей ідеальний вимір, інтуїтивний вимір самої культури, яка за своїми масивами, за своїм наповненням цілком може бути вписана в європейську перспективу. Але з цієї точки зору вона просто елементарно незібрана, не інтерпретована, починаючи від Київської Русі і через бароко до модернізму і до 60-их років, і до сьогоднішнього дня.

Тарас Марусик: Крім того, як зазначає Оксана Пахльовська, за так званими “територіями без НАТО, без української мови”, хоча це й риторика, проглядає інша територія: без культури. Це найбільш сов’єтизовані регіони України. Тут спостерігається найбільша плебеїзація населення за 70 років панування радянського режиму. “А цивілізований світ – це світ, де культура займає центральне становище”.

На запитання, наскільки правомірним є застосування принципів змагальности, конкурентноздантности, рентабельности стосовно культури, зокрема української культури на території її поширення, Оксана Пахльовська сказала:

Оксана Пахльовська: Це не просто неправильно застосовувати ці терміни, це мазки старих радянських термінів фактично, які цензорували українську культуру, які частини українського культурного материка були вилучені, ті, які пов’язували Україну з Європою, наприклад, бароко, той же самий модернізм і так далі.

Сьогодні повернення до питань рентабельності чи конкурентоспроможності, то ці речі говорять люди, які самі не конкурентноспроможні, які самі не існують в сучасному світі, тому що вони не знають елементарної речі. Культура, її підставові в світі цивілізованому два виміри – це ідентичність і пам’ять, тому що через культуру нація позиціонується в історичному часі і в історичному контексті.

Зараз вся Європа побудована на захисті ідентичності окремих культур великих і малих. Тобто, весь шлях розвитку Європи – це був захист специфічності культурної незалежно від її вимірів, незалежно від її впливу і так далі.

Якщо б ми ці заяви про необхідність прагматичного нібито підходу до питань культури поширили на Європу, то ми мали би перекреслити негайно фінську культуру, угорську культуру. А що ми робили б з прибалтійськими націями?

Тому сама по собі постановка питання абсурдна, і вона, власне, може бути лише в лоботомізованому суспільстві, яке не розуміє вартості ідентичності в сучасному світі. В сучасному світі не ідентифікована сама собою культура елементарно пропадає.

Надія Степула: Подій і фактів культури сьогодні в Україні більш, ніж досить. Вони захоплюють широкі чи зовсім вузькі кола громадськості, залишаються в пам’яті багатьох людей або непомітно зникають у часі.

Вихід у світ нових книг, виставки полотен, концерти, вистави в театрах - усе це робить світ людей барвистішим, змістовнішим, цікавішим.

Віднедавна в Україні з’явилися спроби впровадити традицію «Віденських балів».

Оскільки від балів різного роду, які побутували у столиці та деяких більших містах країни ще сто літ тому, залишилися не так традиції, як лише спогади, то долучення до «європейських цінностей» в цьому плані відбувається не дуже гладко.

І про минулорічні у Львові та Києві, і про цьогорічний «Віденський бал» у столиці можна говорити хіба як про «так званий». Мало хто дотримався бального етикету, тому на бал українська політична, бізнесова й культурна еліта з’явилася хто в чому.

Але річ навіть не в тому, що в принципі з’ява на «Віденському балу» без краватки, у светрі чи джинсах, короткій спідниці і так далі неприпустима десь у Відні, а річ у тім, що на такому балу пріоритетом залишається все ж вальсування, причому вміле, а не перетворення балу на «світську тусовку» з мобільними перемовинами, штовханиною перед столом із наїдками, балачками з канапками у руках тощо.

Традиції – це те, що набувається з досвідом, впродовж часу. Можна, звичайно, впроваджувати їх і так, як це робив свого часу російський імператор. Наказав вважати 14 січня першим. І крапка. Або наказав зголити бороди всім у країні. І теж крапка. Або наказав танцювати. В таких-то сукнях. Від завтра. І танцювали.

Та жарти жартами. А життя показує, що українська еліта, якій єдиній в країні доступні квитки на «Віденський бал» по 300-500 доларів, фактом культури цей бал не зробила.

Щось подібне відбулося з цьогорічним святкуванням 750-ліття Львова. Це була найпомітніша подія в культурному житті не тільки самого Львова. І попри усілякі дискусії та фінансові непорозуміння свято відбулося.

Концерт Бреговіча, численні концерти українських музикантів, літературні зустрічі і мистецькі виставки. Три дні Львів купався у різноманітних культурних заходах...

Однак свято було зіпсуте багато чим. Зокрема, штовханиною за шматком велетенського торта, запропонованим гостям. Залишилося не надто приємне враження і розчарування.

А чи були яскраві культурні події у Львові, які зацікавили світ? Чим може подивувати мистецький Львів?

Тему продовжує колега Галина Терещук.

Галина Терещук: Під час святкування ювілею Львова місто продемонструвало свій бренд. Однак чи користується ним сьогодні? Чи вдалося цим брендом привернути увагу туристів? Ні! Львів і Львівська область навіть не мають належного веб-сайту із різними мовами, де був би представлений край і ті культурні цінності, які тут ще збереглися.

Для порівняння: щороку Краків відвідує 3 мільйони туристів, Львів заледве 100 тисяч. І це переважно польські громадяни, які приїжджають на один день зі своїми канапками і чаєм. Тут оглядають місто, Цвинтар Орлят, купують продукти в супермаркеті, зокрема, алкогольні напої і гайда назад на батьківщину.

“Нерозвинена інфраструктура не дозволяє проводити культурно-мистецькі події у місті світового рівня,” - зазначає експерт з культурних питань Зиновій Мазурик. Місто і область мають добрі передумови для культурного розвитку, але наразі кожному мешканцеві потрібно починати із власної культури, а інтереси представників бізнесу, політики, культури, мистецтва мають сьогодні об’єднатися задля цікавого культурного життя регіону.

Зиновій Мазурик: Це є досвід Польщі, європейський досвід. Тобто, треба переглянути наше уявлення про те, як ми можемо розпоряджатися тим, що нам передано у спадок.

Галина Терещук: Простому мешканцеві будь-якого галицького села доступна лише одна культура: ту, яку йому пропонують з екранів телевізорів. Про концерти чи вистави годі й мріяти.

Зиновій Мазурик: Головне, що тут занепадає потреба у дії культурній, то, що культивує внутрішній світ людини.

Галина Терещук: Культура належить до основ життя народу. Так вважають європейці, зокрема німці. А нині кожне село і місто Галичини має унікальні цінності і водночас безвідповідальне і байдуже ставлення до цього тих, хто мешкає поруч.

Як забезпечити майбутнє минулому? “Тут важлива тривала культурна тяглість,” - кажуть культурологи Львова.

Надія Степула: Із наближенням новорічних і різдвяних свят в Україні вже анонсовані різні культурно-мистецькі заходи і для дітей, і для дорослих. Примітно, що і на цей раз на головні сцени країни вийдуть не так відомі українські виконавці та колективи, як дорогі гості з-закордонів. Дорогі, бо їхні виступи справді недешеві.

При цьому послухати пропонується все ті ж усталені «зразки» виконавського мистецтва, що й у роки минулі: творчість, наприклад, Малініна, Жванєцкого, Успенської.

Звичайно, попит диктує пропозицію. Попит на «попсу», яку критикує всяк, хто не лінивий, очевидно, все ж існує.

Діти матимуть змогу подивитися «Снігове шоу Санта-Клауса». Так тепер здебільшого називають давнього українського Дідуся Мороза.

Та все це тільки маленький штрих до того, що насправді відбувається у просторі української культури. Тут вирують свої пристрасті як і в житті. Точаться дискусії про потребу дитячих передач на телебаченні, як днями організована «культовим видавництвом» «Кальварія». Відбуваються презентації проектів, цілі фестивалі. Лунають голоси культурологів про потребу нових культурних цінностей. Існує масив нових досліджень про книжку, кіно, музику, театр, образотворче мистецтво.

Проблемами культури в усі часи переймаються майстри пера.

Говорить письменник, літературознавець, художник і сценарист, лауреат Шевченківської премії Григорій Штонь.

Григорій Штонь: Культура – це широкий спектр життєвих явищ, які мають на меті якусь, скажемо, естетизацію, гуманізацію життя народу, суспільства, держави. Таким чином в цій культурі або в цьому житті у нас безперечно багато що робиться. Але робиться у формах, які не є культурними.

Скажімо, політика наша безкультурна, вона неетична. Я не ділю політику на якісь табори, я говорю про неї всю разом.

Література як складова культури займається тим, чим вона займалася здебільшого і за радянської влади, тобто або славить, або ганьбить.

На жаль, дочекатися того часу, коли мої колеги по перу будуть ставити якісь філософські проблеми або так звані “вічні проблеми”, коли вони щось будуть говорити для людського духу потрібне, будуть брати участь в тому, щоби цей дух якось реалізовував свої потужності в цьому житті зараз. В мене таке враження, що я цього не дочекаюся.

Друга частина моїх колег, яка займається так званими постмодерними пошуками, то це, власне кажучи, прямий наслідок отієї радянщини: те саме радянське дзеркало, тільки в ньому тепер вже не парадуються в якихось, скажемо, дуже таких гарних позах художніх або псевдо-художніх, а в якому, в тому самому дзеркалі, тільки з’являються якісь гримаси, якийсь сміх, зуби, язика висовують... Власне кажучи, що це не культурна робота.

Я вважаю, що і ця, і та частина “культури” чи “літератури” повинна врешті-решт десь піти на згин, повинна піти Бог зна куди або залишитися десь далеко позаду. І ми знову вернемося до тих самих вічних питань, до вічних проблем, ми будемо вважати, що культура як явище, яке не має безпосереднього відношення до держави, не має безпосереднього відношення до політики, явище осібне, воно потихесеньку стає на ноги і розвивається власним ресурсом, ресурсом Божим, ресурсом духовним.

Надія Степула: Культура продовжує бути чинником впливу на людське буття, а, власне, в цьому й полягає, напевно, головна її місія. Бо зробити життя людини іншим ні книга, ні фільм чи вистава навряд чи можуть. Зате зможуть посприяти самій людині прагнути перемін. Звичайно ж на ліпше.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG