Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:36

«Українським» є не тільки Пушкін, а й Міцкевич.


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: Наша програма знову побудована не зовсім звичайно. Мій колега Максим Стріха, автор ряду книг поетичних перекладів із західноєвропейських мов та теоретичних розвідок з історії українського перекладцтва, виступає як експерт у нашій розповіді.

А мова піде, образно кажучи, про те, що у гомоні київських бульварів і кав‘ярень чути відлуння не лише Петербурга, а і Варшави.

Максим Стріха: Один із відомих сьогоднішніх українських інтелектуалів, окреслюючи місце нашої літератури поміж сусідів, якось мовив: проблема в тому, що Пушкін — наш, а Міцкевич — ні. Формально він був
Адам Бернард Міцкевич
правий, бо ж кількамісячне перебування Міцкевича в Україні 1825 року було зумовлене засланням.

Проте сонети Міцкевича починають перекладати українською ще за його життя. Його написана на еміграції й сповнена віри в містичну месіанську місію Польщі “Книга польського народу і польського пілігримства” стає взірцем для “Книги буття українського народу”, написаного Миколою Костомаровим, головного ідеологічного документу кирило-мефодіївців.

Саме Міцкевичу вважав за потрібне передати до Парижа Шевченко рукопис своєї поеми “Кавказ”.

До постаті Міцкевича раз у раз повертався Іван Франко.

Врешті-решт переклад архітвору Міцкевича, великої епічної поеми “Пан Тадеуш”, який здійснив був ще в середині 1920-х Максим Рильський, одноголосно визнаний фахівцями за найкращу інтерпретацію поеми іншою мовою.

Тому наша розмова сьогодні про українського Міцкевича.

Сергій Грабовський: І я передаю слово своєму колезі Віталію Пономарьову.

Віталій Понамарьов: Адам Бернард Міцкевич народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосся неподалік міста Новогрудка. Нині ці землі входять до складу Білорусі, а за життя Міцкевича там ще була живою пам’ять про їхню належність до Великого князівства Литовського.

Поет вважав своєю батьківщиною Литву і саме зі згадки про неї розпочав свою поему «Пан Тадеуш».

О краю мій, Литво! Ти на здоров’я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе. Як видиво живе, Тебе малюю я, бо туга серце рве.

Сімнадцяти років Міцкевич поступив до Віленського університету і там вивчав класичну філологію. В університеті він став одним із співзасновників таємних товариств «філоматів», тобто «любителів наук», та «філаретів», тобто «любителів доброчесності». Обидва товариства були пов’язані з польським національним рухом.

Міцкевич почав писати вірші ще студентом, і серед його ранніх творів були «Пісня філаретів», «Ода до молодості», «Гражина», «Дзяди».

Свою першу збірку віршів під назвою «Балади і романси» поет видав 1822 року у Вільні. А вже наступного року Міцкевич, який тоді вчителював у місті Ковні, нині Каунас, був заарештований у справі товариств «філоматів» та «філаретів». Через півроку російська влада приписала йому виїхати «до віддалених від Польщі губерній».

Сергій Грабовський: До цього можна додати, що батько Міцкевича колись воював за свободу республіканської Польщі під проводом генерала Костюшка.

Не дивно, що 1812 року підлітком майбутній поет із захватом зустрічав прихід Наполеона, котрий, як вірила шляхта, відродить вільну і велику Польщу.

Але імператор-визволитель з Наполеона Бонапарта не вийшов. Може, тому, що у ці роки він вже розстався з ідеями свободи, рівності і братерства?

Максим Стріха: У Петербург поет прибув у день катастрофічної повені 7 листопада 1824 року і побачив у тому знамення: цитадель величної імперії-гнобительки так само не вічна.

Невдовзі місцем заслання була визначена Одеса, куди поет рушив через Чернігів, Київ та Єлисаветград.

Одеське заслання важко було назвати суворим. Тут Міцкевич стає завсідником салонів і закохується в Кароліну Собанську, дочку відомого своїм ексцентризмом графа Вацлава Ржевуського, який встиг побувати й арабським еміром, і козацьким отаманом, і пам’ять про неймовірні пригоди якого досі живе в народній пісні “Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти”.

Пані Кароліна була воістину яскравою жінкою. Саме їй присвячено ліричний шедевр Міцкевича “Сумнів” з його невідступним рефреном: “Чи то ще дружба? Чи то вже кохання?”

Саме з Кароліною та її чоловіком поет здійснив улітку-восени 1825 року подорож до Криму, творчим наслідком якої став знаменитий цикл сонетів. Але і в першому з цих сонетів “Степ Аккерманський” звучить невідступна туга за батьківщиною.

”Пождім! Як тихо все! Я чую журавлів; А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. Я чую, як в траві метелик колихнеться, Як гадина слизька до зілля доторкнеться. В тиші сій слухаю так пильно, занімів, Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!”

Цей дещо архаїчний за мовою, але досконалий з погляду форми й відтворення змісту український переклад був надрукований у першому числі “Вестника Европы” за 1830 рік . Отже, за десять років до появи першого

Шевченкового “Кобзаря”!

Наприкінці жовтня 1825 року Міцкевич змушений виїхати до Москви – влада побоюється, що він справляє поганий вплив на одеську громаду поляків.

У “першопрестольній” гнітить атмосфера, що запанувала після поразки повстання декабристів і страти його провідників, які були особистими друзями поета. Але саме тут Міцкевич знайомиться з Олександром Пушкіним. Дружні розмови в цьому слов’янському гуртку точаться виключно... французькою!

Взаємини двох великих національних поетів тоді були приязні. Але за одним стояла імперська Росія, за другим пригноблена Польща. Тому після поразки польського повстання 1831 року перший напише сумновідому інвективу “Клеветникам России”, в якій безапеляційно вигукне:

“Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях иль верный росс?
Пушкін О.С.
Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос”.


Натомість другий, описуючи оспіваний його колишнім другом пам’ятник Петрові І в Петербурзі, замислиться над іншим питанням: а якщо кінь із вершником таки полетять у страшну безодню, і “сонце вольності засяє вдалині”, “що станеться тоді з каскадом тиранії”?

А ще за півтора десятиліття Шевченко, заочно долучившись у поемі “Сон” до їхнього діалогу, у своєму баченні величного, але страхітливого пам’ятника на березі Неви рішуче стане на бік поляка, проти росіянина.

От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свит — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от-от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому— Вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той П е р в и й що розпинав Нашу Україну, А В т о р а я доконала Вдову сиротину. Кати! кати! Людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. Стою, замираю...

Згодом Шевченко намагатиметься й перекладати Міцкевича українською мовою, але, за свідченням Олександра Афанасьєва-Чужбинського, сам і знищить ці переклади, незадоволений їхньою якістю...

Віталій Пономарьов: У березні 1829 року Міцкевич виїхав у подорож до Західної Європи. Він відвідав Німеччину, Італію, Швейцарію, зустрічався з Ґете та Шлеґелем, слухав лекції Гегеля.

З початком повстання у Варшаві у листопаді 1830 року поет за фальшивим паспортом повернувся до Російської імперії, щоб приєднатися до повстанців. А після захоплення Варшави російською армією під командуванням фельдмаршала Паскевича-Ериванського та розгрому повстання Міцкевич назавжди залишив батьківщину.

Російська влада вдалася до арештів активних учасників повстання та заслання їх до Сибіру. Маєтності повстанців, їхніх родичів і навіть друзів були конфіксовані. Так родина Міцкевичів втратила свій хутір Заосся. Петербурзький уряд закрив польські університети у Варшаві та Вільні, ліцей у Кременці, польські школи, наукові товариства та бібліотеки.

Міцкевич оселився у Парижі, який став центром польської еміграції. Він викладав латинську літературу у Лозанській академії та слов’янську літературу в Колеж де Франс у Парижі.

Сергій Грабовський: Отже, польське громадське, літературне й інтелектуальне життя переміщується за кордон. Нова хвиля польської еміграції стає важливим чинником європейського життя. У тому числі й українського.

Як ти уже казав, Максиме, саме у Парижі 1832 року була написана й видана друком Міцкевичева “Книга народу польського і пілігримства польського”, яку знайомі поляки привезли до Києва Миколі Костомарову (ясна річ, нелегально). Відтак “Книга буття українського народу”, програмний маніфест Кирило-Мефодіївського братства, був написаний Костомаровим під очевидним впливом Міцкевича, передусім поєднання християнської та національної ідей.

Але, звісно, не можна вважати “Книгу буття...” простим переспівом своєї попередниці. Тут, ясна річ, обстоювалися українські національні інтереси, та й 15 років минуло, час був інший...

Максим Стріха: Останні роки поетового життя загалом нещасливі. Вони сповнені ностальгії, розчарувань, рутинної журналістської праці, викладання на кафедрах різних університетів (потрібно якось забезпечувати родину, тим більше, що дружина тяжко хворіє).

Чергові надії будить початок Кримської війни. Здається, монстра миколаївської Росії буде ось-ось подолано спільними зусиллями європейських держав. І лідер емігрантів, старий князь Чарторийський замислює завдати ненависній Імперії ще одного удару з півдня.

Організатором цього удару мав стати Міхал Чайковський, один з чільних поетів польської “української школи”, автор знаменитого “Вернигори”, оспівувач старої козаччини.

Прибувши до Стамбула й прийнявши іслам, він під іменем Садик-Паші намагається згуртувати під своїми прапорами залишки запорожців, які не переселилися до Росії після знесення 1828 року Задунайської Січі.

Пам'ятник Адаму Міцкевичу у Львові.
І ось до цього козацького табору, забувши про поважний уже вік, спішить Міцкевич. Старшина в жупанах зустрічає його хлібом-сіллю. Поет виголошує до козаків промову, де називає їх “своїми запорозькими українськими братами”.

В листі до Чарторийського він із захватом описує цей табір, де лунають старі козацькі пісні, і над яким майорить малиновий прапор Дорошенка із хрестом і... півмісяцем!

Але переможний похід в Україну не відбувся. Пошесть холери поклала Міцкевича в могилу 26 листопада 1855 року. Його тіло перевезли до Парижа, а через 40 років перепоховали у Вавельських підземеллях у Кракові...

Міцкевича почали перекладати українською ще за поетового життя Петро Гулак-Артемовський і Левко Боровиковський. Згодом це робили Панько Куліш, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров...

Найвідоміші твори поета (зокрема, любовні “Кримські сонети”, “Валленрод”, “Тадеуш”, фрагменти з “Дзядів”) конгеніально відтворив Максим Рильський, син правобережного польського шляхтича Тадея Рильського, який разом з Володимиром Антоновичем зробив наприкінці 1850-х свідомий вибір на користь українства.

Сергій Грабовський: Максиме, до сказаного тобою додам, що Адаму Міцкевичу вистачило нетривалого часу перебування на теренах України, щоб чимало зрозуміти в українській душі і назвати українців найпоетичнішим і наймузичнішим серед усіх слов''янських народів.

Максим Стріха: І тому, Сергію, ознакою нормальності українського суспільства, яке нарешті звільниться від постколоніальних комплексів (помріємо й про таке!), стане те, коли й Міцкевич сприйматиметься як наш, адже своїм життям, своєю настановою щодо України й українців, своїм місцем у нашій літературі він заслужив на це анітрохи не менше, аніж Пушкін. І коли кожен освічений українець зможе при нагоді процитувати бодай пару його рядків у перекладі Рильського і в польському оригіналі.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG