Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:21

Святослав Гординський – поет, художник, громадянин.


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: 15 років відновленої незалежності України, на жаль, не привели до консолідації всіх фрагментів української культури в єдину цілісність, яка б поєднувала бодай інтелігенцію всіх регіонів держави.

Отож і виходить, що чимала кількість імен блискучих достойників культури відома хіба що фахівцям.

”Ось гора, від гір найвищих вища. Він там снить про судний день розправ. Десь далеко грім зарокотав, Буде буря, буйний вітер свище, Гне дерева, строїть струни трав; Це він, віщий, далі пісню творить. Клекотить, прокльонами говорить, Аж проймає всіх живущих дрож. Нетерплячий, гнівний, з Богом спорить, Він, що с л о в о м все почав також”.

КАНІВ.


Віталій Пономарьов: Святослав Гординський народився 30 грудня 1906 року у місті Коломиї. Він навчався
Святослав Гординський
у Львові в гімназії, університеті та в Мистецькій школі Олекси Новаківського, у Берліні в Академії мистецтв, у Парижі в Академії Жюльєна та у Модерній академії Фернара Леже.

Повернувшись до Львова, Гординський видавав книги, редагував часописи «Мистецтво», «Наші дні» та «Назустріч» і став співзасновником Асоціації незалежних українських митців.

Двадцяти семи років він видав у Львові свою першу збірку віршів під назвою «Барви і лінії», а загалом поет видав там шість збірок власних віршів і як графік оформив близько сорока книг. Гординський здійснив поетичну інтерпретацію «Слова о полку Ігоревім» українською, а згодом і німецькою мовою, переклав поему Рилєєва «Войнаровський».

З початком Другої Світової війни Гординський оселився у Кракові, проте часто приїздив до Львова і там брав участь у мистецьких виставках та видавав книги.

1944 року він виїхав до Мюнхена, став там співзасновником Спілки праці українських образотворчих митців, видавав журнал «Українське мистецтво», брав участь у Мистецькому українському русі.

Максим Стріха: Про перший ще до еміграції період життя та творчості Святослава Гординського оповів Віталій Пономарьов. Хоча слово “доеміграційний” може бути вжите тут з певною засторогою. Адже 1931 року на представницькій паризькій книжковій виставці Святослав Гординський просто не знайшов стенду держави, яку він мусив представляти. Він не схотів бути на стенді польському, хоч начебто Львів, де він тоді жив, входив до складу Другої Речі Посполитої, і не схотів бути на стенді УСРР (така була тоді абревіатура), бо та держава була теж вочевидь не його.

А відтак як поет, як маляр він представляв ідеальну, тоді не присутню на географічній мапі Україну, Україну великої культурницької і державницької традиції. Але України як цілісної реальності на той час не існувало.

В цей лютий час, що крицею гримить, У дні брехні, і мсти, і зла, й безправ’я, Коли ще їх на постаменти ставлять, Коли від бунту серце бурунить, – В цей гнівен час, у цю злосердну мить Мої уста нещадність бою славлять І грифа знак – не голуба – обрав я, Щоб оздобляв мій гордовитий щит. На львинім тілі голова орлина, – Так повстає назустріч хуртовинам Той птахолев – орденоносний знак. Ударом крил і криком войовничим Стрічає він, не знаючи, що ляк І сик злоби, й криваві огневиці.

(ЗНАК ГРИФА).


Сергій Грабовський: Максиме, мені здається, що частина наших слухачів, не схвалюючи тоталітарного ладу, все ж дещо критично налаштована стосовно тих українських діячів, котрі з тих чи інших причин опинилися на еміграції. Мовляв, спробували б вони тут, в радянській Україна, пожити і щось цінне зробити!

Максим Стріха: Дехто із галичан пробував. Згадаймо, наприклад, про родину Крушельницьких, яка виїхала була до УРСР і потрапила під цю моторошну хвилю 1934 року, скеровану вже не проти старої УНРівської інтелігенції, а вже проти нової української радянської, коли під розстріл пішли 28 українських інтелігентів, в тому числі комсомольський поет, який був щиро відданий радянській владі, блискучий, талановитий Влизько, який до всього був глухим. Отже, апріорно не міг брати участі в тій терористичній діяльності, яку йому закидала система.

Вражений цієї подією Святослав Гординський відгукнувся на неї віршем про Влизька.

Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі, В коридорах вже крок конвоїрів замовк... Знаю, солодко вам, прокураторе Ульріх, Затягатись тепер моссельпромським димком.

На затятих устах — немаскована злоба, Транспарент самовпевнення — ваше чоло, Та дарма над частиною шостою гльобу Гордовито підводите лоб!

Ви — законів державних слуга і захисник, І черкнути пером не здрогнула рука, Та написано,— де? — що Історія звисне Вже незмінна на вістрі триграннім штика?

У підвалах в’язниць, і катівень, і каторг, В усевлонській тайзі, в чорних покладах руд, В темних штольнях сердець заховавши відплату, Вже нові царегубці ростуть.

Чи ж не чуєте ще: хід напружених кроків, Чи ж не бачите вже: блиск народжених сяйв? Недаремно Поетів під муром цегляним епохи Вже вітають букетами сальв.

(Вірш про Влизька).


Віталій Пономарьов: 1947 року Святослав Гординський переїхав до Сполучених Штатів Америки, згодом він там заснував і очолив Об’єднання мистців-українців Америки.

Гординський власноручно розписав близько тридцяти храмів у дванадцяти країнах Європи, Америки та Австралії, зокрема, він написав ікони і створив мозаїки для собору Святої Софії у Римі.

Митець написав книги про творчість Тараса Шевченка, Галини Мазепи, Олександра Архипенка та інших українських митців, а також з історії української ікони та мистецтва Італії і Франції.

1961 року Гординський видав збірку «Поети Заходу» із шістдесятьма власними перекладами віршів Горація, Гюго, Бодлера, Аполінера, Байрона, Ґете, Шіллера, Рільке, Словацького.

Останню із своїх десяти збірок віршів під назвою «Поезії. Вірші оригінальні й перекладні» він видав вісімдесяти трьох років.

1991 року Святослав Гординський відвідав Київ та Львів і став почесним громадянином Львова.

Він помер 8 травня 1993 року у Вероні, штат Нью-Джерсі. Свій архів та бібліотеку поет заповів Національному музею у Львові.

Мистецтво божеське, праобраз свій — ідею — Відкривши в чарі форм і порухів людини, Найперш виліплює модель з лихої глини, Як думки первовзір, що викликаний нею. Потому, думкою захоплений своєю, Мистець вирізьблює вже інший твір — камінний, Аж постать у красі постане непроминній, З такою, як її хотів творець, душею. Такий я досі був: лише взірець нескладний, Який ти почала, достойна, вирізьбляти, Щоб у довершенім він показався творі; Коли я схибив що, ти справиш недоладне, Але чого тоді душі моїй чекати, Як ти вогонь її на лад свій перетвориш?

(СОНЕТ).


Максим Стріха: Пролунав сонет “Мікеланджело” в перекладі Святослава Гординського. Інколи критики зараховують Святослава Гординського до послідовників неокласиків. Мабуть, це не зовсім так. У своїй оригінальній творчості він був більш, сказати б, експресіоністичним, частіше вживав неточні рими, яких неокласики уникали. Але в перекладацькій діяльності Святослав Гординський безумовно продовжив все те краще, що було покладене в основу українського перекладацького сучасного мистецтва “гроном п’ятірним не здоланих співців”.

Йому належать численні переклади з різних літератур: і з давніх римлян, і з французів (тут виокремлюються Бодлер і Війон), з поляків (тут варто згадати про переклади з дуже цікавого поета української школи, автора гедройцевої “Культури” Юзефа Лободовського). Йому, як вже говорилося, належить, мабуть, неперевершений переклад “Слова про Ігорів похід”.

В моїй руці відламок метеору, Дарований від зоряних світів; Ще вчора, може, він палахкотів Безкраями холодного простору, Та вже погас і світлости не ллє, Для всіх він тільки кам''яний уламок, Та в ньому я закоханий безтямно, Бо в ньому тайна незбагненна є. Торкаючись до нього, де вогонь У чорну брилу сплавом захолонув, Я чую міць польоту і розгону, Заховану в призначенні його: Черкати блиском простори бездонні, Зриватися із кола таємниць І падати розжевреному в ніч І гаснути в поетовій долоні.

(МЕТЕОР).


Максим Стріха: Мені пощастило побачити Святослава Гординського один-єдиний раз. У час його згадуваних тут вже відвідин Києва 1991 року. Митець був уже майже глухий, важко рухався. Але говорив надзвичайно яскраво і захоплено. І в очах його горів по-справжньому молодечий запал.

Дуже важко оповісти в радіопередачі, власне, про мистецьку спадщину Святослава Гординського, але знов-таки ризикну згадати свої перші враження 15-літньої давнини про катедру святого Андрія в Мюнхені, де з модернового куба виростає лемківська дерев’яна баня, і де стіни вкрито надзвичайно яскравим, виразним візантійським живописом Святослава Гординського. Але не тим візантійським, яким охоче вкривають сьогодні стіни новозбудованих, а іноді навіть і давніх, зі знищеними первісними фресками, церков Московського патріархату. Це був той візантинізм, який нав’язує либонь до української традиції ще княжої доби, до експериментів Бойчука.

Не менше враження, звичайно, справляють мозаїки Гординського в Римі.

18 років тому І.М.Дзюба написав статтю “Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?” Ця культура не буде цілісністю доти, доки не зіллється в єдиний потік творчий спадок материкових митців і тих, які з волі причин творили свою Україну поза її географічними межами, але розширюючи її межі духовні.

Сьогодні Гординський мало присутній в нашому повсякденні. Навіть популярні українські сайти поезії або не містять його поезії, або містять її в одному-двох зразках.

Цей поет, митець, громадянин вартий того, щоб посісти належне по праву місце в пантеоні нашої культури трагічного, буремного, але надзвичайно яскравого XX століття.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG