Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:17

Ольга Богомолець: «Ефективність роботи лікувальних закладів базується за принципом: «койкодєнь», то от скільки «койкоднєй» ти «койкозанята», стільки ти і отримуєш грошей...».


           Слухати:Щоб зберегти аудіо-файл на ваш комп''ютер для подальшого прослуховування слід натиснути правою кнопкою мишки на лінку "завантажити" та вибрати "Save Target As..." або "Зберегти Об''єкт Як..." та вказати місце для збереження файлу. Після завантаження, відкрийте його, двічі клацнувши на ньому мишкою.

Кирило Булкін: Пані Ольго, зичу Вам гарного Нового року, щасливих свят. У нас сьогодні багато тем для розмови і хотілося б більше поговорити про творчі речі, але вже так складається життя, що доведеться не обійти і політику, зокрема політику київську.

Ви вранці часто стикаєтеся з баталіями в Київраді, з штурмом президії і такими іншими речами. Як це сталося? Що спонукало Вас все-таки піти цим шляхом, піти в депутати і тепер значну частину свого часу цій роботі приділяти?


Ольга Богомолець: Були дві складові. По-перше, була віра в те, що власними руками, власними зусиллями справді можеш щось зробити. Я відчувала у собі сили змінити українську медицину до кращого.


Я закінчила два вузи в США. Я маю дві вищі освіти тутешні, наші українські. Маю досвід роботи і закордоном, і тут в Україні маю надзвичайно гарну, світового рівня клініку. Я розумію, як потрібно перелаштувати нашу медицину, щоб вона відповідала вимогам теперішнього часу, так, щоб наші депутати і прості громадяни лікувалися тут в Україні і були щаслив, та лікарі, які працюють в закладах охорони здоров’я, щоб були щасливими людьми, щоб вони могли себе поважати, а не очікувати надання спецдопомоги або...

Як це називається? Хабарі? Я не називаю їх “хабарами”. Це просто доплата лікарям за те, що вони витрачають свій час і свої знання.

У тих умовах, що відбуваються зараз, це була саме та причина, чому я пішла з державної нашої медицини 15 років тому. Я не могла поважати себе і не могла вчитися закордоном, я не могла бути кваліфікованою людиною, я не могла допомагати людям так, як я вважала за потрібне. Змушена була або красти, або брати хабарі. Не хотіла робити ні те, ні інше.

А чому тоді Київрада, а не ВРУ? Адже з такою програмою можна взагалі виходити на загальнонаціональний рівень.

Я вважаю, що можна виходити, але потрібно починати завжди з маленького. Я не та людина, яка любить набудувати величезні плати, а потім щоб вони не збулися. Потрібні умови, тобто мають бути готові люди, має бути готове місто, має бути готова держава.

На сьогоднішній день (це я почала казати про складові мого вчинку), по-перше, була віра в те, що я можу, що я знаю, як це потрібно зробити. Друга – це була відсутність розуміння, як це відбувається насправді. Тобто, я не збиралася і не збираюся займатися політикою. Я лікар і люблю це робити. Я вважаю, що здоров’я нашої нації має бути поза межами будь-яких політичних чи особистих амбіцій, взагалі будь-чого, тому що незалежно від того...

Не знаю, можна дуже просто сказати. Є трудовий ресурс, на який спираються будь-які політики, на яких живе будь-яка держава. Головна складова цього ресурсу – це здоров’я наших людей. А настрій в країні – це знову-таки здоров’я наших дітей і наших людей.

З тих уявлень, які були до того, як Ви стали депутаткою, що справдилося, а що виявилося зовсім інакшим?

Багато. Насправді я не очікувала, що настільки сьогоднішні наші політики ще є по своїх якихось, мені здається, людських якостях незрілими, що люди не готові поступитися своїми амбіціями заради власних інтересів. Я вважала, що політика – це те, де ти більше маєш віддати, ніж узяти.

Я ще ні одного разу, відверто Вам скажу, що ні одна людина не бачила на мені депутатського значка.

Можу Вам сказати, що мої батьки були абсолютно категорично проти, моя родина, щоб я зробила цей крок, тому що моя мама каже (я з нею погоджуюся), що слово “депутат” на сьогоднішній день... Тобто, в мене є мій депутатський сайт, на якому я хочу провести опитування, з чим асоціюється у пересічного громадянина слово “депутат”...

Я боюся, що там небагато буде пристойного. Але, з іншого боку, це треба міняти. Комусь же треба.

Так, саме тому. Тобто, мої близькі люди казали мені: куди ти йдеш? Тобто, це люди, які живуть для того, щоб жити за бюджетні гроші, щоб красти, щоб бути непорядними. Я казала: добре, а я буду інакшою, я власними вчинками буду показувати, що може бути щось інше в цій країні. Тобто, я є в якісь мірі максималістом, оптимістом.

Але тепер я розумію, що коли одиниці людей в механізмі, який працює і налаштований зовсім інакше, то тебе можуть просто стерти, розтерти. Є два боки, які між собою б’ються, і ти змушений прийняти чиюсь позицію, або тебе затовчуть і розіб’ють, незалежно від того, чию позицію ти приймеш, вона є несправедлива, бо вона знов-таки базується на особистих інтересах і власних амбіціях.

Я дуже сподіваюся, що щось... Новий рік прийде, Різдво Христове прийде, і людям у серці щось зійде, і вони зрозуміють, що в нас є одна країна, і що коли в матері є два сини, вони б’ються, вони вбивають один одного, то це однакове горе, не залежить, хто з них був правий, а хто був винуватий, потрібно знайти порозуміння, потрібно дбати про людей. Якщо “во главу угла” стає те, як краще зробити для людей, то тут може бути тільки одне рішення.

А щоб, може, покінчити з цією темою, то все-таки останнє питання про депутатську діяльність.

Рішення вийти з фракції “НУ” – це було саме тими міркуваннями, про які Ви говорили, продиктоване?


Рішення вийти з фракції “НУ” було продиктоване одним. Я залишилася серцем в "нашій Україні", "наша Україна" для мене завжди була одна, для мене завжди була неділима і завжди не мала ніякого іншого кольору, ніж колір нашого прапора.

Коли "нашу Україну" поставили в лапки і почали її ділити, коли пройшов той дух єднання, то це вже була не "наша Україна". Це була не та "наша Україна", за яку я стояла на Майдані. Та Україна, за яку я стояла на Майдані, вона в моєму серці. Я продовжую її нести, я вірю в те, що і наша рідна українська мова мелодійна, надзвичайна, наші українські діти і наші українські політики якось знайдуть порозуміння. Можливо, не при моєму житті, але це відбудеться. Але дуже хотілося б вірити.

Тому цей крок був виважений певним часом, було розуміння того, що я не можу рухатися в той бік, в який рухається “НУ”. Я ніколи не була членом партії. Ніякої. Ні “НУ”, ні іншої. Ніколи не писала заяв. Я не можу просто приймати рішення, тому що партія сказала, і ти мусиш свої моральні устої відсунути і зробити так, як сказала партія.

Пані Ольго, щодо проблем охорони здоров’я, то які на сьогодні є найболючіші? Що можна зробити, щоб їх розв’язати? І чи вдається щось зробити, зокрема в Київраді, у ході Вашої діяльності?

У першу чергу те, що ми почали робити, і те, що вже майже отримали результат, то це така умовно названа інвентаризація. Потрібно було зрозуміти, чим ми володіємо, що відбувається.

Справді скажу, що ці півроку, які пішли на розуміння того, є підготовлені паспорти на кожну лікарню, паспортизація того, чого ніколи не було зроблено, проведений дуже цікавий аналіз, скажімо, як фінансувалися ці лікарні. Тобто, мова йде про те, що прийнято було в політиці казати, що на медицину бракує, не дають грошей, мало, ще і ще, і ще.

Ми маємо трошки інший підхід. Є стільки, скільки є. І потрібно оце стільки, скільки є... Зрозуміло, що потрібно намагатися взяти більше. Але я завжди кажу, що на однакову зарплату дві господині, то одна буде кричати, що їй мало і ні на що не вистачає, а в другої будуть і діти нагодовані, і стіл святковий, і холодильник буде повний. Все залежить від того, як ти ведеш це господарство.

Мушу сказати, що в нашій медицині це господарство ведеться, як у поганої господині. І не залежить, скільки ти наливаєш води, якщо це є не каструля, а сито, то вода з цього сита виливається. Скільки б ти грошей не вклав, то все рівно їх буде замало, тому що внутрішній устрій не спрямовує людей на те, щоб берегти ці кошти, на те, щоб не простоювали ліжка, на те, щоб не тримати людину на стаціонарі довше, ніж їй це потрібно.

Наш устрій медицини базується на принципах, які були зроблені ще в 1930-60 роки. Ви пам’ятаєте, коли ми мали заробітну плату стабільну, робочий день, відпустку місяць, коли ти мав лікарняний і за нього отримував гроші.

Ефективність роботи лікувальних закладів базується за принципом: “койкодєнь”, то от скільки “койкоднєй” ти “койкозанята”, стільки ти і отримуєш грошей. Ти не зацікавлений, щоб люди хворіли довго і нудно. Тому потрібно міняти на рівні ментальності і на рівні законодавчої бази.

Є шляхи це зробити?

Є. Воно не зробиться одночасно. Є і певне протистояння. У першу чергу, як не дивно, протистояння в медичних колах, тому що люди звикли до відсутності конкуренції, а будь-яка конкуренція завжди примушує людину бути у формі, знати більше, бути кращим, бути чемним, бути більш поважним для того, щоб пацієнти йшли до тебе, а не до іншого лікаря.

Наші лікарі не хочуть напружуватися, звикли до певної такої “розслабухи”.

Ця інвентаризація показала деякі процеси, які у нас відбувалися в управлінській сфері. Наприклад, були лікарні, які стабільно трималися, які завжди отримували стільки коштів, скільки вони хотіли. А були лікарні, які отримували тільки на 30% того, що їм було треба. Цих аналізів ніколи ніхто не робив.

Я зараз вже можу абсолютно чітко сформулювати нашому Управлінню охорони здоров’я, яким чином вони можуть зекономити на покращенні цієї господарської діяльності, щоб ці кошти пустити на збільшення, скажімо, вартості тих медикаментів, які вони зможуть закупляти для пацієнтів, також намагаюся знайти, яким чином можна підвищити зарплату лікарям. Але поки що без постанови Кабміну ми не можемо знайти шлях, як це зробити офіційно.

Ви бачите десь готовність прислухатися до цих пропозицій?

Мені ще важко сказати. Але, знаєте, будь-яка нова пропозиція... Я в своєму житті просто взагалі не звикла, щоб мені хтось допомагав. Я була б щаслива, якби мені не заважали.

Щоб перекинути місток від тих проблем, про які ми говорили, до питань творчих, то я хотів би Вас попросити розповісти про благодійні концерти.

Я знаю, що це вже певна традиція, коли Ви співаєте, а потім ці гроші віддаєте на благодійні цілі.

Коли ця традиція була започаткована? Що спонукало Вас саме таким чином власної творчості знаходити вихід?


Перший концерт, який в мене був у 1991 році, вже був благодійним. У мене було якесь розуміння того, що є медицина, є та справа, яку я люблю робити, де я професіонал, і де я заробляю гроші. Було відчуття того, що те мені дароване Богом: голос, можливість писати музику, писати вірші, що це є щось зовсім інакше, і що я не можу це ставити на рейки бізнесу.

Мені пропонували у свій час і їздити гастролювати, і брати продюсерів, і займатися цим як бізнесом. Я думаю, що він був би також успішний. Але була чітка внутрішня позиція, що те, що мені дароване зверху, я мушу віддавати людям і мушу пускати на те, щоб якісь паростки добра проростали в суспільстві, в народі, щоб якесь тепло доторкалося до душі.

У 1991 році концерт, який відбувся, був благодійним. У 1992 році я збирала гроші (це ще до незалежності) на будівництво першого пам’ятника Тарасу Шевченку. Потім збирала гроші на лікування тих офіцерів, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Потім якийсь час віддавала гроші дитячому будинку “Малятко”.

Останні всі роки гроші йшли на лікування дітей з судинними пухлинами і вадами розвитку. Це пов’язано з тим, що та клініка, де я працюю, оскільки є приватна і собівартість лікування достатньо висока, а не всі діти можуть заплатити, тому ми беремо тих дітей-сиріт, я заробляю для них гроші концертами, а потім вони покривають їх лікування.

Концерт, який був цього року, відрізнявся від всіх інших. Вперше (це було два концерти, один за другим) це була заборгованість за минулий рік, бо в минулому році я не давала концерт. Я майже рік працювала лікарем особистим у Віктора Андрійовича, тому не було можливості зі всіма тими перельотами це підготувати і зробити...

Це маловідома сторінка біографії Вашої.

Я ніколи її не обговорюю. Тобто, вона не є таємницею, її якби знають. Я, починаючи з грудня і по вересень, цей перший рік, була поруч з ним. Тому знаю, наскільки це було важко, наскільки мужня ця людина, і наскільки більшість людей насправді не розуміють, що відбувається.

Але мова йде про концерти. Ці два концерти були присвячені пам’яті надзвичайної людини, світлої людини, людини, яка була для мене... Слово “взірець” просто не відповідає... Слово “кумир” також не відповідає. Але існування цієї людини надавало мені і надає мені високо встановленої планки, відчуття теплоти, відчуття своєї відповідальності за те, що відбувається у світі. Це була Надія Світлична. Вона була моєю хресною мамою.

Вона була кореспондентом радіостанції "Свобода", коли я з нею познайомилася. У 1991 році вона вручала мені приз радіостанції “Свобода” (Вашингтон-Мюнхен). Це була моя перша нагорода. Це була перша можливість познайомитися з цим світом, повірити в те, що свобода є. Потім всі ці роки я була в Надійки, і ми з нею спілкувалися всі ці роки.

Потім, значно пізніше, вона стала моєю хресною мамою разом з Євгеном Сверстюком. І мій концерт був присвячений її пам’яті. Вона в цьому році пішла з життя. Поховали її тут в Україні. Вона мріяла все життя повернутися в Україну. І, на жаль, у своєму останньому шляху вона знайшла тут притулок. І гроші від цих двох концертів підуть на пам’ятник для Надійки.

Звісно, для “Радіо Свобода” це теж особлива людина.

Чи вистачає у Вас часу на творчість? Яким чином вдається ще щось писати при такій зайнятості?


Творчість, чи це можливість зберегти свою чистоту, — це є для мене тим критерієм несхибленості моральної, бо якщо ти не схибив, то ти маєш можливість написати пісню і написати музику.

Що Вас надихає в цьому житті?

Багато чого. Сонце, квіти, чудова людина Ігор Жук, мій чоловік Олексій, мої діти, моє життя.

Що для Вас є традиція? Як вона сполучається із сучасністю?

Традиція є шаною минулому, традиція є фундаментом для майбутнього, традиція є тим, що дозволяє виховувати в людей “прєємствєнность”, тому що ти можеш передати своє не на генетичному рівні, а на ментальному рівні.

Я шаную традиції, шаную традиції Різдва (ми святкуємо завжди) і Новий рік.

І як це з сучасністю традицію сполучити?

Я сама будую свою сучасність. І я не звертаю на неї увагу. Моя сучасність – це я.

І насамкінець побажання слухачам “Радіо Свобода” напередодні Нового року.

У першу чергу — всім здоров’я, всім свободи прийняти рішення і нести за нього повну відповідальність! Здоров’я вам, вашим дітям, щастя у ваші родини і у ваші оселі!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG