Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 22:09

Слідами наших програм-2006


Сергій Грабовський

Сергій Грабовський: Вітаємо вас, шановні слухачі! З Новим роком!

Сьогодні, на початку 2007 року, ми вже традиційно хочемо пройти слідами деяких із випусків нашого радіожурналу в році минулому.


Так, уста заціплюючи, вір, Інших клич, і сам себе накликуй, Кидай вірш зім’ятий на папір, Кожен – клапоть вирваного крику. Так щодня: в одчайнім вирі гри Не затиснуть розпачі долоні, Вічний голос, як наказ, твори! Брязкай міддю, строф загнуздуй коні І, натхненням захлеснутий, слів З дна душі випльовуй чорну рану, – Може, десь на перехрестях днів Ти й зустрінеш слави дівку п’яну... Ну, і що ж? Однакі будуть дні (Тільки мармур, а не простий камінь), Знов твори! Ще важчий біль надхнінь. Горла стиск і в далеч крик без тями...

Максим Стріха: Чи не найбільше відгуків викликали дві наші програми, присвячені Голодомору. Це й зрозуміло, адже вони збіглися в часі з гострими суспільними дискусіями.

Чим, власне, був Голодомор: актом геноциду проти українського народу чи просто певним ексцесом сталінського загалом, може, не в усьому й поганого режиму?

Сергій Грабовський: Справді, така реакція зрозуміла. Крім масштабу Голодомору, крім сучасних політичних баталій навколо його політичної та юридичної оцінки, багато важить і те, яку історичну реальність спровокував цей акт геноциду і його наслідки.

На жаль, в цьогорічних баталіях навколо проблеми Голодомору громадська думка не вийшла, так само, як і в минулі роки, до чого, як на мою думку, призвів Голодомор.

Ми у нашому радіожурналі про це також не вели мову, обравши інший, політико-історичний ракурс висвітлення теми.

Проте, очевидно, сьогодні варто зробити наголос на головному, найбільш трагічному для України наслідку Голодомору.

Максим Стріха: Зазвичай як про цей найтрагічніший наслідок говорять про мільйони жертв. Власне, про мільйони, бо посилює трагедію те, що сьогодні ми не можемо навіть більш-менш точно порахувати ці жертви, не те, що назвати їх.

Сергій Грабовський: Беру на себе сміливість назвати ще більш трагічний в історичному контексті результат – це насильницьку руйнацію становлення української модерної нації.

Станом на початок 1930-их років, попри більшовицькі жорсткі рамки для її розвитку, попри репресії проти старої УНРівської інтелігенції, попри кордон по Збручу ця нація стала структурованою реальністю.

Фактично існувало єдине культурне поле. І хоча масовий читач підрадянської України, ясна річ, не мав доступу до творів Дмитра Донцова, еліта з ними була знайома, а от романи Володимира Винниченка вільно виходили друком у Харкові, поезії ж Павла Тичини у Львові. Був створений єдиний для всієї української літературної мови науково обґрунтований правопис.

Бурхливо розвивалися не лише література і малярство, а і наука та технології. Харків став однією з наукових столиць світу. Українською мовою виходило друком 9/10 періодичної преси в УСРР та понад 2/3 книг.

Загалом же процеси українізації, створення структурованої й цілісної національної культури заторкнули не лише етнічних українців, а й представників багатьох національних меншин. Це і було формуванням нормальної модерної нації, коли навколо етнічного ядра створюється коло з представників етнічних меншин, котрі також ототожнюють себе з цією нацією.

Саме у ці роки чимало молодих уродженців України польського, єврейського, німецького, російського походження заявляють про себе як про українців.

Максим Стріха: Імен можна називати дуже багато: від хрестоматійних росіян Донцова і Хвильового-Фітільова, з якими асоціюється український націоналізм, і молодих поетів, євреїв з походження Саву Голованівського і Леоніда Первомайського, які надзвичайно були яскравими в тому багатоголоссі української літератури межі 1920-их - 1930-их, шведа Майка Йогансена, німця з походження Юрія Шевельова, який став найбільшим українським філологом XX століття... І цей перелік можемо вести дуже і дуже довго. А головне, що свого українського коріння дійшли мільйони і мільйони колишніх “малоросов”.

Сергій Грабовський: Але це все тільки верхівка айсберга, ці імена, а основна маса рекрутів українства загинула, точніше, була винищена.

Що ж стосується малоросів, котрі перетворилися на українців, значна частина з них, знов-таки, тих, хто вижив, пішла зворотнім шляхом.

Не забуваймо: постанова політбюро ЦК ВКП(б), яка санкціонувало Голодомор, вела мову і про фактичне припинення українізації та про “чистку” інтелігенції. Бути українцем, тим більше опікуватися українською мовою й культурою віднині ставало небезпечно. Таким чином був перерваний процес інтеграції етнічних груп у модерну українську націю й кристалізації етнічного ядра цієї нації.

А це коштувало українцям колосальних втрат під час Другої Світової війни і після неї, адже неконсолідована, неусталена нація у своїй масі перетворилася на те, що Василь Стус гірко називав “нацією сержантів”. І хоча деякі з цих сержантів мали звання генералів та маршалів імперії, від того нації не було краще.

Максим Стріха: Справді, якщо в 1920-ті – на початку 1930-их років, десь так до року 1931-го – початку 1932-го, маємо єдиний великий, потужний, розгалужений, структурований український потік, то за якихось 10 маємо розпачливий зойк Довженка про те, хіба може бути якась нація, в жодному з вишів якої не вчать мовою цієї нації і не вчать її історії.

Понад землею многоплодною Встає кривавий жах, Сім янголів підносить у руках Фіяли з яростю Господньою; І виливають кров на світ, На владарі, пихою сп’янені, На лжу, на сонмища поганині, На пурпур, злото, самоцвіт. Немає каменя на камені, Все звержене ригою гроз. Доми невинних падають також, Жегомі пламенем. І тупотить юрба народів чорна, В полях толочить квіт і злак І язики гризе: «О горе нам! Де знак, спасіння знак?» Але ізбранні є. Крізь адський чад Призначено їм душу винести: Душе моя! – чи неспалимости Тобі призначена печать?

Максим Стріха: Інший сюжет, до якого ми сьогодні хочемо повернутися, пов‘язаний із українцями, які були рушійною силою організації “Народна воля” в останній чверті ХІХ століття.

Цей сюжет, який вийшов в ефір у березні, виявився майже непоміченим. Очевидно, на перешкоді стала виборча кампанія, яка тоді саме добігала кінця, тож увага загалу була прикута до неї.

А потім різні публіцисти почали закидати, що в Україні ніхто не звернув уваги на те, що серед народовольців було чимало українців.

Сергій Грабовський: У програмі ми стверджували, що має йтися не просто про наявність тих чи інших персонажів у керівництві “Народної волі”, а про інше, так би мовити, про “українську стилістику”, про українські політичні настанови цієї організації.

Сьогодні ми можемо доповнити і поглибити свої аргументи, спираючись на більших фактографічний арсенал.

Отож найперше: терор для народовольців був вимушеним інструментом, до якого її змусила влада, переслідуючи та знищуючи все прогресивне, а також (і в першу чергу) все українське в Російській імперії.

Нагадаю, що до терору борці із самодержавством вдалися після масових арештів серед молоді і позасудових розправ із нею, після Емського указу та після знищення владою українського кооперативного руху. Тобто, йшлося про відповідь на терор влади.

Втім, “Народна воля” запропонувала компроміс: імператор мав відмовитися від влади, передати її “Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів” і змагатися зі своїми прихильниками на виборах до цих зборів у якості простого громадянина.

Ось тут ми виразно бачимо головний “український слід” у діях народовольців. На відміну від класичних російських народників, які завжди панічно боялися політичних свобод, бо, мовляв, ті дадуть владу поміщикам та буржуазії, а не “гнобленим класам”, революціонери-українці ж виходили з української та європейської політичної традиції пріоритету політичних свобод.

Так, вони були соціалістами, але одночасно і прихильниками парламентаризму, свободи слова і друку, свободи віросповідання, нарешті, свободи національного самовизначення.

На останньому моменті варто зупинитися окремо. У третьому числі підпільного журналу “Народна воля” серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про “широке обласне самоврядування”.

Йшлося про історичні області тодішньої Російської імперії, тобто про її федералізацію. Фактичний лідер “Народної волі” Андрій Желябов у листі до Михайла Драгоманова називав своїх колег по Виконавчому комітету “переконаними автономістами” і вів мову про “розпад імперії на автономні частини”.

Чи усвідомлювали українці-народовольці свою національну окремішність, інакшість, чи вони вважали себе таким собі “місцевим відламом” єдиного російського народу? Документів щодо цього залишилося аж надто мало.

Але от, скажімо, візьмемо Софію Перовську. Народжена у Петербурзі. Майже не бувала на, власне, українських землях. Але поліційні орієнтировки свідчать: говорила “з виразним малоруським акцентом”.

Звідки взявся цей акцент? Не з петербурзького ж вищого світу, в якому вона, графиня (! ), зростала. Значить, розмовляла вдома, з найближчими людьми, зрештою, з Андрієм Желябовим, з котрим приїздила на відпочинок до Криму, де це і зафіксувала поліція.

Чи шляхтич Валер‘ян Осинський. Цей, попри елементарні правила конспірації, як свідчить поліція, “демонстративно розмовляє по-малоруськи”.

А ось одесит Григорій Гольденберг, за етнічним походженням зовсім не українець. Але може видавати себе за малоросіянина і, як свідчить поліцейська орієнтировка, “особливо любить співати малоруські пісні”.

Лев Дейч. Свій для селян, котрі його не виказують під час найлютіших допитів під час так званої “Чигиринської змови”.

А от російських народників нерідко в‘язали. Українських... ніколи!

Як на мене, “український проект” у діях та мріях народовольців – це геніальний начерк національного життя. На тому рівні, що і проект ракети для завоювання світових просторів, накреслений Миколою Кибальчичем перед стратою. Тільки начерк, не більше. Іншого вони не встигли.

А ще Андрія Желябова варто розглядати не як попередника Леніна чи Троцького, а як предтечу Симона Петлюри та Романа Шухевича. Саме ці лідери збройну боротьбу вважали тільки засобом здобуття свободи України і ствердження у ній політичної та соціальної демократії.

Мазепин зір, розпалений вогнем, І Лева крик північного, і лави, Розсипані у куряві Полтави, І дні, й роки – під бронзовим конем. Так у серцях задимлених несем Страшне прокляття пригадів іржавих, І очі тьмить не пишний лавр держави, А дивдерев над сонним пустирем, В ушах ще досі гук і бою брязкіт, Пече у горлі чорний час поразки, А на устах віків засмерлих пил, – Та знов і знов вкладаєм ногу в стрем’я І все буйніш між рутою могил Мазепинське зростає вірне плем’я.

Максим Стріха: У нашій програмі прозвучали вірші Святослава Гординського, 100-ліття від народження котрого виповнилося 30 грудня і якому була присвячена наша минула програма.

Ми далекі від того, щоб вважати проставленими всі акценти навіть у цих двох питаннях, яких ми торкнулися в нашій програмі. Очевидно, і тема Голодомору, і менша, але теж широка тема українсько визвольного руху XIX століття, частиною якого була “Народна воля”, яку ми традиційно звикли за імперськими схемами вважати рухом російським, варті звертання ще і ще раз, бо все це є частиною єдиної, дуже трагічної, дуже складної української історії, однак, не пізнавши якої, не маємо шансів влаштувати наше сьогодення і забезпечити собі гідне майбутнє.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG