Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 23:57

Різдво і світ.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу.

Можна скаржитися, що святкуючи Різдво Христове майже на два тижні пізніше, ніж це робить переважна більшість християн, українці ізолюють себе від західного світу, а літургійне життя — від життя повсякденного.


Можна, втім, втішатися інакшими аргументами. У християнському світосприйнятті створення світу, яке має символізувати Новий рік, усе ж таки передує приходові у цей світ Спасителя, тобто Різдву Христовому.

У кожному разі Різдво Христове – це космічна подія поза тим, за яким календарем ця подія відзначається.

Прихід Спасителя у світ – це досконале, направду справедливе упорядкування світоустрою. Це приборкання хаосу космосом, перемога життя над смертю і любові над агресією. Це розгорнення величного проекту з відкритим фіналом, бо людина стає і співробітником Бога, і співучасником реалізації Богозамисленого плану людського спасіння.

Отже, Бог стає людиною, щоб людина стала Богом.

Він прийшов з’єднати два світи: безмежно грішний, до часу покинутий, із нескінченним і незмінним, як незмінною є свята істина.

Стародавній ідеал вірності істині, котра є вищою за страх перед насильством, отримує нечуваної дотепер напруги: шукайте істину і вона визволить вас.

Ось вона істина: крихітний і зовсім безпорадний Бог. Він лежить у яслах і віл з віслюком зігрівають Його своїм диханням.

Дарма, що в Палестині день зимового сонцестояння зовсім не такий крижаний, як в Україні, де вперше з’явилась апокрифічна оповідь про добру худобину, котра не дає новонародженому змерзнути.

Народи завше прагли обжити різдвяну урочистість, вдихнути в неї все, що тільки знаходилося найкращого в їхніх душах.

Люди простують на поклоніння Богові, вони ще не здатні усвідомити, що Він прийшов служити, а не для того, щоб служили Йому. Люди переносять на свої відносини із Боголюдиною власні уявлення про земну ієрархію, вони не можуть уявити, що немовля прийшло у світ не за атрибутами тлінної влади, а щоб поневірятися і радіти зі слабкими людьми і, зрештою, вмерти за них.

Так, поза сумнівом, у центрі різдвяної події є Бог. І все ж, Різдво Христове — це про людину, бо Різдво — це проголошення повноліття людини. Євангеліє вимагає від неї особистого рішення і власного вибору. Людина стає особисто відповідальною лише тоді, коли вона комусь і за щось відповідає.

Різдво – це завжди про тих, кому гірше, ніж тобі. Це час милості серця, час, коли вже не можна далі робити вигляд, нібито навколо немає знедолених, нужденних і нещасних.

От харківський притулок “Гармонія”, острів, де тимчасово перебувають діти, які втекли з дому або лишились батьків. За три місяці їхня доля буде вирішена: або знайдуть родичів, або відправлять до інтернату. А поки що вони тут, у єдиному подібному закладі в Україні, в якому на вікнах не має ґрат.

Харківська кореспондентка Радіо Свобода Олена Солодовнікова бачила в цьому притулку і зовсім маленьких дітей, від трьох рочків, яких працівники закладу знаходять у лікарнях. Матері зовсім не поспішають забирати звідси своїх чад. Старших підлітків доставляє міліція. Хоча останнім часом юні бродяжки все частіше приходять і самі.

За невеликий проміжок часу колишні “гавроші” настільки звикають до цивілізованого помешкання і шанобливого ставлення, що досить навіть незадоволено реагують на прибуття собі подібних.

Розповідає директор притулку “Гармонія” Алла Трохименко.

Алла Трохименко: Привозять цих брудних. І вони кажуть: “Та навіщо до нас привезли цих бомжів?” І це приємно, що дитина так думає, вона вже не така.

Олена Солодовнікова: Не кожний юнак чи дівчина, що потрапили сюди, одразу можуть відмовитись від цигарки. Однак притулок націлений на те, щоб повернути дитину з “дорослого світу”, знову поселити у ній довіру до людей.

Та чи не є “Гармонія” такою собі “перевалочною базою”, де горе-мандрівники можуть переодягтися у чисті речі, наїстися й відігрітися, а потім знову відправитися блукати світом? Алла Трохименко запевняє, що це не так.

Алла Трохименко: Щоб відігрілися і знову пішли – це дуже-дуже мало таких діток. Є діти, яких було відправлено до інтернатних установ, а вони звідти тікають і приходять знову до нас.

Олена Солодовнікова: У шістнадцятирічного Павла історія для цього закладу не типова. Він втік від опікунів, йому не подобалося ставлення у прийомній родині.

Згадує Павло.

Павло: Жив на конюшні, де і працював усе літо. А потім уже почалася осінь, треба було вчитися. І мені щось у голову стукнуло. І я пішов до райвиконкому, а там сказали йти сюди.

Олена Солодовнікова: Верхова їзда Павлу і досі до вподоби, однак вважає, що це може бути тільки хобі. А працювати збирається із залізними конями, планує вивчитись на автослюсаря.

Більш звичний контингент притулку, як правило, мешкає в люках чи, як ці хлопці та дівчата, у трубі під мостом біля ринку. Ставлення до правоохоронців у підлітків, за якими плаче Макаренко, особливі.

Ось як про це розповідає п’ятнадцятирічна Тетяна.

Тетяна: Потрусить-потрусить, клей позабирає, за “шкварник” — та до притулку. А потім з притулку — на лижі. Опача! І змилися”.

Олена Солодовнікова: У юрби завжди є старший ватажок, він роздає іншим команди. Взагалі тут готові постояти за себе, як запевняє Олег, вдихаючи клей з пакету.

Олег: Хтось нарвався, то раз по морді дали. До одного когось поліз, то побили, все що треба позабирали і більше не чіпають.

Олена Солодовнікова: А щодо притулку, то у місцевих аборигенів власна філософія.

Хлопчик: Волі не вистачає....

Дівчинка: Там старші дівчата нас ображають, і нам там не цікаво.

Олена Солодовнікова: Упродовж першого півріччя минулого року у притулках для неповнолітніх Харківської області перебувало 550 дітей. На програму запобігання дитячій безпритульності міськрадою були виділені 16 тисяч гривень. Але щоб вирішити цю проблему, потрібно не менше мільйона.

Віктор Єленський: Очевидно, що проблема безпритульних дітей закорінена у моральне підґрунтя суспільства більшою мірою, ніж у його, суспільства, економічну спроможність. Це ще й тест суспільства на християнськість, бо християнство насамперед не доктрина, як зауважив один богослов, а практика — справа, якою треба жити дедалі сміливіше і яка прославлятиме народжуваного нині Христа.

Різдво не хоче жити у виокремлених для нього резерваціях, воно прагне у світ, адже для нього, для цього світу, Син залишив тоді Отця.

Час від часу люди, переважно люди Церкви, повстають проти вакханалії споживацтва, на яку прагне перетворити Різдво сучасна масова культура. Інколи це вдається зробити у незвичайний, епатажний навіть спосіб.

Скажімо, англіканський єпископ Кит Саттон засудив сентиментальні різдвяні поштівки та “поверхові й фальшиві” пісеньки про маленького Ісуса, які, на переконання преподобного, спотворюють сутність події, що сталася понад два тисячоліття тому.

Волхви, лагідні й усміхнені на різдвяних малюнках, як наполягає Саттон, насправді отримали наказ від Ірода вбити новонародженого Спасителя. Тому Різдво для християнина повинно бути важким випробуванням, іспитом на готовність до страждання, можливо найсуворішим днем у цілому році, а не часом для забав та пустощів.

Для багатьох, дуже багатьох землян Різдво – це традиції, святковий стіл, родичі і пісноспіви. Не поспішаймо їх картати. Ці часто досить своєрідні і не завжди євангельськи обґрунтовані ритуали зв’язують їх зі своїм народом, його історією, піднесенням і зривами тих, хто був перед ними. Впертість, з якою цілі покоління, притримувалися “віджилих”, “шкідливих” традицій, дивувала, дратувала і лякала цих традицій викоринювачів. Це була масова форма протесту і оборони власної душі, яку хотіли були розтрощити.

Заборони і обмеження створювали особливу різдвяну містерію. Про традицію, її збереження і, як кажуть високочолі науковці, трансляцію прийдешнім — кореспондентка Радіо Свобода у Львові Галина Терещук.

Галина Терещук: Традиційно в Галичині прикрашали ялинку саме 6 січня, щоб на Святвечір вона тішила родину красою і цілющим запахом хвої.

Ще років 10 тому зелені лісові деревця прикрашали у Львові саме напередодні Різдва, але поступово цю традицію самі ж люди і витіснили. Нині ялинки у місті встановлюють на Миколая, а в помешканнях на Новий рік.

Чимало інших різдвяних звичаїв не дотримуються і не через заборону кимсь — самі ж галичани їх забувають. Скажімо, не так багато людей зізнаються, що строго дотримувались передріздвяного посту, а по селах навряд чи зустрінете родину, у якій перед тим, як сісти за Святвечірній стіл, господар обходить худобу. Люди вірили колись, що у такий вечір навіть тварини можуть заговорити.

Щороку кудись зникає величність очікування Різдва, коли у домівках панує мир, злагода, спокій, коли діти разом з батьками роблять ялинкові забавки. І не тому, що прикрас немає, — важливо зберігати родинний затишок, щоб діти раділи з того, що зробили власноруч.

За передноворічними корпоративними вечірками, за суєтою закупів, коли у чергах в супермаркетах захекані дорослі разом з дітьми скуповують гори продуктів і алкоголю, за шумними новорічними застіллями втрачається містерія очікування Різдва.

“Важливо зберігати традиції свого народу,” — зауважили під час опитування львівські студенти, які ходили вулицями Львова з вертепом.

Студент: Як ми будемо виконувати ті традиції наших пращурів, як ми будемо їх передавати, цей святковий настрій, святковий дух.

Студент: Мої предки давно святкували 7-го. Я думаю, що треба святкувати 7-го.

Студентка: За традицією, 7 січня.

Галина Терещук: Чимало родин у переддень Різдва їдуть до монастирів, щоб там у спільній молитві і тиші провести бодай кілька годин і віднайти душевну рівновагу, налаштуватись на очікування величного свята Народження Спасителя, переосмислити його суть.

Монастир студитського уставу УГКЦ розташований у селі Колодіївка на Тернопільщині. Напередодні свята у монахів було чимало клопотів — від приготувань духовних до звичайних: прикрашання каплиці і келій, монастирського подвір’я, приготування трапези.

Щоденні молитви, починаючи від 4 години ранку, і атмосфера спокою і злагоди, ніякої суєти і шарпанини, які так всоталися у світ поза монастирськими мурами.

Однак таку атмосферу можна створити і у власній родині, зауважує ігумен монастиря отець Григорій Планчак. Лишень маємо цього хотіти, навчитись спільно молитись усією родиною, і тоді містерія Різдва повернеться у кожну родину.

Віктор Єленський: Людина готує страви і притримується звичаїв, які єднають її з пращурами свого роду, майструє вертепи і співає колядки. Але найпотужніше переживання різдвяної радості відбувається десь глибоко в душі, визволяючи, підносячи і перетворюючи її.

Ця радість народжує людину для свободи, знов і знов підносить над марнотою і послідовно відокремлює головне, одне й те саме навіки, від щоденної рутини і водночас зіштовхує людину з цим світом.

Різдво і сучасні суспільства – це завжди проблема. Не галаслива, не гаряча проблема, яка волає до нас з телевізійних екранів, але по-справжньому глибока й виснажлива.

Глобальний світ хоче продавати Різдво. Довго, зі смаком, може й недорого, але в обсягах, які обіцяють шалений зиск. Те, що не можна вимовити, що дано людині в її найглибших усвідомленнях, де і відображається той самий відблиск Божої подоби, так от, це незбагненне — погано продається... І світ намагається цього не помічати.

Максималісти, число яких щодалі збільшує потворність викидів несправжнього, позбавленого напруги почуттів і невдаваного тепла світу, вимагають полишити його марноту і зосередитися на зведенні істинної громади обраних.

“Християни завжди були меншиною у цьому світі й ніколи не змішувалися із ним,” — твердять вони. Наше Різдво – це сяйво Віфлеємської зірки і безмежна любов до джерела вічного світла. Це не санта-клауси із поганськими ігрищами, не диявольсько-сліпучі супермаркети й передноворічні ”суперпропозиції”... Це небесна Літургія, віра у небачене і сподівання очікуваного.

Зрештою, нездоланну напругу вкорінено у самій зустрічі Бога, який вирішив стати людиною, зі світом, для спасіння якого Він прийшов. Він прямує в безодню, де панує зло і прагне здолати його. У цьому сенсі та зустріч не була спалахом, котрий надсилає нам промені із неймовірно далекої давнини. Ні, радше це безперервний процес, який розпочався двадцять століть тому і пульсує крізь сторіччя.

Спаситель прийшов у світ і є завжди йому, цьому світові, сучасним, як тоді, коли ходив випаленою сонцем Палестиною і говорив мовою тих людей, пив з ними вино, ламав хліб, радів й страждав. Він не хоче, щоб віра перетворилася на музейний експонат — красивий, але холодний і недоторканий.

Сучасна людина вірить і не вірить, вона заплутується у вересках ворожок і передбаченнях астрологів, але, скидається, ніколи не ставилася до них серйозно. Вона вдає із себе доконечно зіпсовану істоту і їй вдається часом переконати у власній ницості всіх і вся. Вона щоденно доводить, нібито світ стоїть на жадобі до влади, грошей та сексу, і соромиться зізнатися самій собі у тій вічній тузі, що крає, крає її без останку, у тузі за Таїною.

Одначе цю тугу не можна витравити. Навіть найжорстокіші, насправді бісівські експерименти минулого століття виявилися безсилими викорінити людське єство. Хай ми назвемо це єство генетичною матрицею, передвічним кодом чи хтозна як ще, воно все одно лишатиметься частиною цієї Таїни.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG