Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:24

Культура української провінції — позбуваючись провінційності.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Ілюзія того, що література, культура твориться головним чином у столицях, залишається ілюзією. А правда інша. Великий пласт нової літератури як світової, так і української народжується у провінції.

Сотні видатних українських митців більше відомі у світі, аніж на своїй Батьківщині. Люди, які творили і творять українську культуру, пошановані за межами України, знані своїми творами.

Більшість із них народились в українській провінції і саме там, серед краси розкішної української природи та перейнятих пошуком хліба насущного і непроминальних істин людей, плекався їхній талант.

Про імена минулі і сучасні, про галичан, знаних у світі і маловідомих в Україні, розповідає моя колега, кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: Українські митці Бортнянський, Березовський, Ведель, Асєєв, високоосвічені, культурні діячі 18-19 століть, корифеї духовної та світської музики. Їх вважають російськими композиторами, тому що більшу частину свого життя ті люди провели в Росії.

Однак це особи, вихідці з українських провінцій, які творили навіть у Росії саме українське мистецтво.

“Мене більше знають у Європі, аніж в Україні,” – можна почути і від нашої сучасниці, всесвітньо відомої піаністки, народженої в закарпатській провінції, Етели Чуприк.

Її гра ще у 1980-их роках, тоді ще вихованки Закарпатської музичної школи-інтернату, зачарувала професорів Львівської консерваторії. Музикознавці говорять про “чуприківську” манеру гри: шляхетну, емоційну, строгу, прозору.

Львівська громада вирішила започаткувати популяризацію забутих українських імен. Так 2007-ий оголошений роком відомого у світі скульптора Івана-Георгія Пінзеля.

Якщо хтось бував у Бучачі, що на Тернопільщині, то пригадує стару ратушу 18 століття. Власне, її і проектував Пінзель.

Звідки походить митець? Як він з’явився в Україні? Залишається таємницею. Як і те, коли він помер і де похований.

Його талант розвивався в українській провінції у Бучачі. Він мав неабиякий хист виготовляти церковні вівтарі, виявив неабияке вміння в монументальній релігійній скульптурі.

Пінзель у середині 18 століття створив скульптури для фасаду Собору святого Юра у Львові, зокрема Георгія Змієборця.

За життя скульптор мав власну школу і вивчив 40 майстрів. Усі вони стали видатними митцями у світі.

У 1993 році лише у місті Лева завдяки старанням Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького вдалося створити музей Івана-Георгія Пінзеля. Однак його відвідує обмаль людей.

Торік у печерному монастирі біля Бучача директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький знайшов скульптуру Пінзеля, про яку ніхто не знав...

А скільки ще таких безцінних речей не лише Пінзеля, але й відомих українських музикантів, художників, письменників десь заховані і забуті на Батьківщині?

Надія Степула: У старовинному провінційному місті Бучачі ще за Австро-Угорщини народився один із тих лауреатів Нобелівської премії, котрі починали своє життя на давній українській землі, залишаючи її згодом з різних причин, — відомий письменник Агнон, справжнє прізвище його Йосеф Шмуель Чачкес.

Поїхавши звідси перед Першою світовою війною, згодом він повернувся. Ненадовго. Вернувся з Єрусалима в рідне місто. Востаннє..

Це місто наповнювало його душу історією починань і втрат, як наповнювало історією весь простір часу . І цей солодкий незужитий час можна було витрачати безмірно. Цілих двадцять літ.

Аж настав час інший – збирати. Ні, не камені, бо він їх тут і не розкидав. Збирати все і їхати. Із Бучача до Палестини.

Тоді він їхав навздогін майбутнього. Тепер вернувся в найпечальніше, бо вже не його, місто світу, щоб з’ясувати: нічого звідси не забере. Нічого не забув? Та не забув. А що тут забереш? Бруківка, мур. Криниця. Порослі мохом сходи. Як були розбиті, так і досі такі самі. Всі написи на камені, шліфовані дощами і вітрами, стерті. А мох червоний. “Ніби янгол смерті витер об нього свій ніж”. Він так колись напише…

Дім, де ще живе Авіва. Фіранки, вишиті по білому білішим і зібрані шнурочком угорі. Криві стежки над Стрипою. Сюди ходили на прощання перед далекою дорогою. Про ці прощання він також напише: як християни проводжали іудеїв, сусіди сусідів, родина родину. Все місто вийшло. Навіть з деяких сіл навколишніх прибули. Для тих, хто вибирався на Святу Землю, ті прощальні вечори запам’яталися, як пам’ятаються добрі сни – надовго.

Стоїть, як і стояла, гора Федір. Старий Замок. Ратуш. Нічого звідси вже не забере. Хіба що трохи туги за минулим. Тихого щему відірваного від гілки листка, загубленого у світі. І туга не дасть його пам’яті відсунути це місто, цей дивний Бучач, на невідворотну глибінь забуття.

Запам’ятати. Згадати. Записати. Написати. Про це каміння, цю ріку, світ, який, немов загачена вода. У тій глибокій воді нуртують пристрасті.

Загачена вода – то світ людських страждань і радощів, множений віками сам у собі світ, де не тісно на тісних вулицях тим, хто впродовж цих віків живе поряд: українцям, полякам, євреям, вірменам, грекам. Людям, котрі розмовляють між собою, щоб відшукати порозуміння. І диво порозуміння не полишає їх.

А ті, хто вже наговорився з людьми, розмовляє із тінями. Тінями людей, тінями вулиць, замків і скитів. Як одна з героїнь його майбутнього роману. Як він назве той роман? “На морській глибині”? Або ще якось? Напише про це місто, Бучач, його людей і про себе теж, про смуток повернень і мандри у вчора та завтра.

Стрипа – маленька бучацька річка, оповита кущами здичавілого бузку та калини, так і залишилася в книгах колишнього Чачкеса-Агнона.

На початку минулого століття він прибрав прізвище Агнон. Це вже сталося після того, як із Бучача він емігрував. Спочатку до Німеччини. Там у нього народилося двоє дітей. Потім він з дружиною і дітьми, таки добрався до передмістя Єрусалиму, землі своїх предків.

У 1935 році Йосеф Агнон написав таки свій роман “На морській глибині”. Книга, написана на івриті, була видана англійською та німецькою мовами, а в 1966 році за цей твір Агнон був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури.

Твори про галицьких, передусім бучацьких, євреїв та їх сусідів, зокрема, українців, поляків, представників інших націй, реалістичні романи “Недавно”, “Видання заміж”, збірка “Два оповідання” Агнон написав і про себе.

Про світ, як вир загаченої води, про тих, хто шукає вічність у собі, а себе на провінційних перехрестях, де вічність теж іноді зупиняється. Про червоний мох, “ніби янгол смерті витер об нього свій ніж”. Про тіні людей, котрі виходять на стерту підошвами бруківку прадавнього Бучача, щоб розповісти про себе бодай вітрові, якщо люди не хочуть їх вислухати.

Агнон і справді більше ніколи сюди не вернувся, окрім того єдиного разу. Коли він обійшов місто й околиці, щоб через літа пригадати кожен свій крок.

17 лютого 1970 року в місті Рехвот в Ізраїлі його серце зупинилося. Написані ним книги залишаються, як літопис прощань і зустрічей, мандрівок, літопис блукань і пошуків, як політ душі від глухого кута української провінції до Святої Землі, щоб іноді повертатися до міста, де тіні увічнених ним людей завжди очікують на зустріч.

Його велика творча спадщина, тільки в малій частині своїй перекладена українською мовою, залишається ще одним вагомим свідченням того, що провінція часто дає світовій культурі знакові імена її творців. Надія Степула: Лауреат Національної премії імені Шевченка, відомий у світі поет, прозаїк, перекладач і теоретик літератури Ігор Качуровський публікував свої твори ще понад півстоліття тому.

Одна з таких публікацій у не дуже знаному провінційному журналі зачарувала Олену О’Лір. Про це розповідає сама поетеса і перекладач, яка також є автором дисертації про Ігоря Качуровського та Михайла Ореста. Олена О’Лір.

Олена О’Лір: Історія взаємин з І.Качуровським – то є диво мого життя, яке триває уже 10 років.

Сталося так, що я натрапила на добірку його віршів у провінційному полтавському журналі «Криниця». Мене ці вірші просто вразили.

Качуровський, як відомо, є послідовником київських неокласиків і часто його називають «останнім неокласиком». Але чому останнім? Сподіваюся, що прийдуть ще молоді люди, яких ця поезія захопить і спонукатиме до власних творчих пошуків.

Надія Степула: Література справді твориться всюди. Зокрема, і в так званій географічній провінції.

Які тенденції відбуваються там сьогодні? Про це розповідають письменники Петро Сорока з Тернополя та закарпатець Михайло Рошко. З ними розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.

Петро Сорока: Я маю стале переконання, що справжня література народжується саме в провінції. Я десь собі записав, що провінція – ось столиця літератури. Все-таки щось справжнє, щось глибинне, щось нутряне появляється тут.

Я дуже люблю все, що написали, наприклад, такі письменники, як Василь Захарченко, Віктор Міняйло, Галя Пагутяк, Леся Білик... Можу назвати ще десятки добрих імен, які абсолютно невідомі ширшому читацькому загалові.

Павло Вольвач: На Тернопіллі, в західній Україні кого б ти виокремив?

Петро Сорока: Кілька добрих поетів. Наприклад, Євген Безкоровайний, Юхим Дишкан появився, дуже цікавий, оригінальний поет, Юрко Завадський. Але це абсолютно невідомі письменники.

Старшого доброго покоління є поети. Богдан Андрусяк, наприклад. Але таких поетів можна назвати і в кожному регіоні. Наприклад, Петро Коропчук з Луцька чи Петро Поліщук з Умані. У кожному обласному центрі, в кожному регіоні є таких кілька яскравих особистостей, які абсолютно забуті.

Ще в мене зринуло ім’я Михайла Дяченка із Дніпропетровська. Це першокласний поет симоненківського поля.

Михайло Рошко: Вільям Фок завжди жив у селі в себе на фермі в Америці. І на прохання журналістів — розповісти щось про літературу — жартував: “Та що я, хлопці, знаю, я простий фермер”. Але це тяжіння до землі давало йому основний ценз життя людини.

Шолохов теж свій “Тихий Дон” створював у себе на станиці, а не у Москві. І це, мабуть, був один із найглибших російських творів. Вже не кажучи про багатьох наших, українських, письменників. Те саме відбувається і сьогодні.

Єдиний привілей столичних письменників у тому, що в столиці легше себе популяризувати, легше бути в центрі уваги сучасних політичних, культурологічних тенденцій, які пізніше приходять у провінцію, на периферію.

Але основні проблеми життя: людина і смерть, людина і життя, людина і любов, людина і справедливість, людина і зрада — зрозумілі всюди: чи ти живеш в маленькому селі як наш Петро Мідянка ( вчителює у Широкому Лузі під горами, де навіть телефон не бере), чи ти живеш у Хусті, маленькому містечку, чи ти живеш в Ужгороді, в обласній столиці, чи ти живеш в Києві, зрештою.

Щодо специфіки саме закарпатської літератури, то ми зараз опинилися таким авангардом Західної Європи для України, тому що ми найзахідніша точка. У нас переходяться всі можливі впливи: корінне наше, українське, йде з-за гір, трішки ніби здалеку, а все інше тут близенько. Мадярщина тут, тут Словаччина, тут Чехія, тут Румунія. Це нам дає певну можливість сучасного прийняття постмодерністського, де всі культури можуть ужитися. Ми їх усіх сприймаємо і не губимо українського, рідного, закарпатського. Така толерантність до всіх культур, до всіх церков, до всіх релігій, до всіх віросповідань. Це наша фішка!

У нас великі імена в Закарпатті були і є. Але специфіка нашої літератури завжди була сільсько-патріархальна. У цьому є плюс. Ця література має великі досягнення.

Але в нас був брак – у нас не було міської літератури, молодіжної літератури, яка була б цікавою сучасним студентам, старшокласникам.

Зараз у нас почався такий вибух. Два покоління – це покоління, яке я назвав “джинсовики”, моє покоління, народжені в 1960-ті, які увійшли в літературу в 1990-ті роки, в пострадянський час уже, і особливо молоді, яким зараз років 20: і малий Андрій Любка, і Тарас Ващук, і Сергій Федака, якого зараз прийняли у Спілку письменників, професор, і Василь Кузам, і Тетяна Ліхтей, і Оксана Луцишина...

Ми так згрупувалися, молоді якраз, і пишемо трішки урбанізованіше, трішки сучасніше, трішки, можливо, більш насичено інтелектуально і сучасним сленгом більше, тому воно цікавіше молодим читачам.

Ми пробиваємо ту дорогу до молоді, яку, на жаль, втратили наші великі класики.

Надія Степула: Сучасна культура України, зокрема література, увібрала в себе кращі набутки минулого, розпросторюючись на терени не тільки рідні. Нова сторінка ще тільки пишеться.

Серед численних видань непросто визначити щось непроминальне. Для цього мусить минути якийсь час, щось він відсіє, а щось залишить на майбутнє схвалення.

А тим часом Національна спілка письменників України започаткувала новий проект «Молоді вівторки». Письменники — як уже відомі, так і початківці, віком тільки до 35 літ — мають змогу щовівторка зустрічатися, щоб обмінюватися творами, думками, шукати новітніх геніїв поміж собою.

Розбиваючи ілюзії, позбуваючись провінційності в зужитому розмінні цього слова та полишаючи в своїх творах флер провінційності, як солодкої одвічності буття.

Можливо, хтось із таких, позначених Божою міткою таланту, потенційних геніїв уже купив квитка з провінції до столиці?

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG