Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:37

Іван Огієнко як державний і церковний діяч.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Митрополит Іларіон, міністр Огієнко... Які асоціації у вас викликають ці імена?

Віталій Пономарьов: Іван Огієнко народився у містечку Брусилові на заході Київщини 14 січня 1882 року. Він навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету та на Вищих педагогічних курсах у Києві.

Іван Огієнко
Згодом Огієнко викладав у Київському комерційному інституті та у Київському університеті і там з початком Української революції першим став читати лекції українською мовою. Тоді ж він почав перекладати українською мовою Святе Письмо.

Огієнко належав до Української партії соціалістів-федералістів і був міністром освіти та міністром віросповідань у кількох урядах Української народної республіки.

Він займався українізацією освіти, очолював Комісію з розробки українського правопису, а восени 1918 року став засновником і першим ректором Українського державного університету у Кам’янці-Подільському.

Після поразки Української революції Огієнко був міністром у справах віровизнань в уряді УНР на еміграції у місті Тарнові у Польщі.

Пізніше він викладав українську мову у Львівській учительській семінарії та церковнослов’янську мову у Варшавському університеті. Огієнко був членом Наукового товариства імені Шевченка, видавав часописи «Рідна мова» та «Наша культура».

Сергій Грабовський: Від нашого колеги Віталія Пономарьова естафету розповіді про Івана Огієнка переймає культуролог, професор Вадим Скуратівський. Він розповідатиме наче про теж саме, тільки під дещо іншим кутом зору, зосередившись не на зовнішньому плині подій, а на їхній сутності.

Вадим Скуратівський: Десь на початку 1950-их я, поліський школяр, чи не випадково почув на вулиці пісню: “Не питай, чому в мене заплакані очі, чому часто тікаю я в гай...” Зрозуміло, здавалося, що герой цієї самої пісні тікає в гай і плаче там, тому що от його не люблять.

І чи не випадково десятиліття по тому, гортаючи якось “Читця-декламатора” українського, власне, західноукраїнського 1920-их років, я натрапив на той самий текст, який закінчувався доволі несподівано: герой тікає в гай і у нього заплакані очі, тому що країна його не вільна. І підпис такий під цим самим віршем: Іван Огієнко.

Перед нами дуже зворушлива постать української культури XX століття, культури, яка перебувала у режимі безнастанного становлення і безнастанного осмислення. І якщо комусь з часом спаде на думку опрацювати суто в академічному напрямі біографію Івана Огієнка, то по суті це буде ніби метамова всієї української культури саме XX століття.

Уявимо собі молодого провінціала, який зі свого різночинного середовища потрапляє спочатку у Військово-фельдшерську школу десь на схилку 1890-их – на початку 1900-их років. Була така у Києві, що в ній пізніше навчався, приміром, Микола Щорс. Але Щорс пішов зовсім іншим шляхом.

Зовсім інший шлях у вихованця цієї школи Івана Огієнка. Десь 20 років після цієї самої школи екстерном Іван здає екзамени за класичну гімназію (до речі, це було дуже важко, тому що треба було вже бездоганно володіти латиною і грецькою), відтак він стає студентом Київського університету. Стає з часом досвідченим філологом.

Що ж, філологів в Російській імперії досвідчених було багато, але це був не просто філолог, це була людина, яка буквально зі своїх студентських років зацікавилася українською національною ідеєю і українським національним становленням.

Власне, Іван Огієнко сам втілює це становлення. Відтак він бере дуже активну участь у київському Товаристві української культури. Власне, це було щось схоже на підпільний університет української культури.

По тому Огієнко і працює в пресі, і працює викладачем, і водночас безперестанку працює саме у напрямі творення національної культури. Десь до 1914-го – 1917-го він уже доволі помітна постать наддніпрянської української культури.

А потім Українська революція, національно-визвольні змагання 1917-1920 років, затім еміграція...

Зрозуміло, багато людей необхідним чином ніби розчинялися в стихіях еміграції. А от попри всі негаразди і навіть катастрофи національної історія емігрант Іван Огієнко якраз входить ніби в свій новий інтелектуальний розквіт. Він безперестанно працює над минулим українського народу і як історик, і як, власне, філософ культури, і, нарешті, сказати б, як релігієзнавець, точніше, він перетворює себе на теолога надзвичайно високого класу.

Максим Стріха: Іван Огієнко справді був блискучим філологом. Віктор Петров, наближений до неокласиків, що писав під псевдо Домонтович, лишив у своєму есеї “Болотяна Лукроза” дуже цікавий спогад про інавгураційну лекцію приват-доцента Івана Огієнка в Київському університеті святого Володимира 1915 року.

Присвячено її було одному-єдиному пушкінському рядкові: “Звучіт музИка полковая”, де новоспечений доцент на десятках чи не сотнях прикладів обгрунтовував те, чому саме Пушкін вжив цей наголос “музИка” і чому цей наголос був тоді цілком природній.

Наприкінці лекції пролунали бурхливі оплески.

Але водночас Огієнко справді був залюблений в українську мову, можливо, навіть більше, аніж це дозволено просто безсторонньому науковцеві.

Він писав тоді ж: “А наша мова вкраїнська, чарівна наша мова, всім світом уже признана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед слов’янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтаксису, синоніміка нашої мови найбагатша, і ми маємо деколи на один вираз десятки слів.

От, скажімо, на вираз “говорити” ми маємо: говорити, казати, балакати, мовити, гуторити, повідати, торочити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, версти, плести, гиготати, бормотати... І кожне слово має свій власний відтінок.

Наша мова донесла чистою силу старовини, тому без знання нашої мови немає знання мов слов’янських”.

Дуже цікаво, що через 10 років після того, як було написано цей текст, у знаменитій забороненій пізніше за часів зрілої сталінщини, а потім і хрущовщини, і брежнєвщини драмі “Мина Мазайло” Кулішевій, і Мокій, позитивний персонаж-комсомолець, і дядько Тарас, персонаж начебто буржуазно-націоналістичний, в захисті української мови повторюють саме аргументацію, текстуально запозичену з “Української культури” Огієнка.

Сергій Грабовський: Часи Другої Світової війни змушують дуже багатьох докорінно переосмислити свої життєві цінності. В якому напрямі відбулося це переосмислення у Івана Огієнка? Що з того сталося? Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: 1940 року Іван Огієнко прийняв чернечий постриг під іменем Іларіона. У жовтні того ж року він був висвячений на архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви. А через 3 роки Іларіон був обраний митрополитом Холмсько-Підляським.

Влітку 1944 року митрополит Іларіон виїхав до міста Лозанни у Швейцарії, а через 3 роки переїхав до Канади і оселився у Вінніпезі.

У серпні 1951 року він був обраний главою Української греко-православної церкви в Канаді і митрополитом Вінніпега.

Іларіон заснував і очолив Науково-богословське товариство, реорганізував богословський факультет Манітобського університету в Колегію святого апостола Андрія, ініціював об’єднання трьох українських автокефальних церков за кордоном.

Іларіон написав загалом близько двадцяти монографій з проблем мовознавства, історії культури та церкви, а 1962 року він видав свій переклад Біблії українською мовою. Він редагував журнали «Слово істини», «Наша культура», «Віра і культура», заснував 30-томну «Бібліотеку українознавства».

Митрополит Іларіон помер у віці 90 років у Вінніпезі 29 березня 1972 року.

Сергій Грабовський: І знову слово має професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: А вслід за тим він уже починає розуміти, що необхідним чином належить зібрати всі духовні зусилля українського люду в напрямі творення християнської релігії, інституційно виокремленої у загальнохристиянському контексті як окремої конфесії. Відтак і розпочинається його доля як вже церковного діяча.

Десь наприкінці 1940-их років він уже дуже відомий діяч Української самостійної православної Церкви. Водночас він дуже багато працює у напрямі, сказати б, обґрунтування і ідеологічного світоглядного, і історичного, і спеціально етнологічно-етнографічного обґрунтування Української православної Церкви в її саме цілком самостійній версії.

По війні, зрозуміло, еміграція його поглиблюється – він у Канаді. Зрештою, ми по тому вже бачимо його митрополитом Вінніпега і всієї Канади.

Огієнко, тепер уже митрополит Іларіон, одна із найзворушливіших постатей української культури. Це була людина справді енциклопедичних безберегих знань.

Доволі пригадати, що він видає свій переклад Святого Письма. Зрозуміло, українською мовою. Доволі сказати, що він, зрозуміло, володів всією сумою будь-якого богослов’я тієї доби.

Але найголовніше те, що він усі ці свої знання віддавав на творення, принаймні, хоча б десь на майбутнє творення української нації як певної духовної і просто духовної цілості, що у ній всі ми будемо належати до якогось одного спільного знаменника, але в жодному разі не тоталітарного, не підкреслено секулярно-юридичного, а саме, до духовного.

Тобто, це одна із тих постатей української культури, що в ній поєднується гармонійно і секулярне, і релігійне, спеціально академічні знання і практична діяльність, діяльність політична і діяльність громадська та, нарешті, певне своє, індивідуальне зусилля, яке впродовж чи не 70 років самостійних духовних зусиль нашого героя було саме в напрямі оцього творення.

Наприкінці 1980-их – на початку 1990-их років раптом Україна згадала свого видатного сина. Йдеться не просто про учти якісь, не йдеться лише про якісь академічні заходи. Хоча, звичайно, належить нагадати про те, що в Україні діють “Огієнківські читання”, є Товариство пам’яті митрополита Іларіона. Найголовніше те, що ми, зрештою, подолавши так звану амнезію (тобто або байдужі до свого минулого, або вимушене його незнання) повертаємося до найбільш цікавих персон нашого минулого.

Максим Стріха: Справді, Іван Огієнко був одним з дуже небагатьох діячів визвольних змагань, тих, хто належно розумів вагу релігійного фактору, яким легковажили і Грушевський, і Винниченко, і почасти й Петлюра, і що стало ще одним з чинників поразки цих самих визвольних змагань.

Іван Огієнко, митрополит Іларіон палко прагнув творення Помісної української церкви, однієї з рівноправних православних церков. І як інтелектуал, як гуманіст високого рівня він працював в ім’я цієї церкви.

Православний переклад український Біблії Огієнка не перший, до нього працювали Куліш, Пулюй і Нечуй-Левицький, переклад Євангелія зробив Морачевський, практично водночас з Огієнком був зроблений греко-католицький переклад Хоменка, редагований трьома знаними поетами, нещодавно свій переклад видав Його Святість Патріарх Філарет, але за літературним рівнем і за рівнем наближення до оригіналу я, очевидно, без перебільшення скажу, що переклад Огієнка має великі переваги перед усіма наявними.

А відтак уже цей подвиг, коли людина сама переклала Святе Письмо, уже вартий того, щоб ця людина навіки увійшла в скрижалі рідної культури.

Коли до цього додати весь огром філологічних праць Огієнка, власне, суто наукових, науково-популярних праць, як от “Українська мова”, “Українська культура”, які досі не втратили свого значення, які перевидавалися вже протягом 1990-их, і його громадську діяльність як політика, а потім як церковного діяча – все це робить Огієнка постаттю абсолютно унікальною.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG