Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:25

Мрія про помісність: ініціативи і контрініціативи.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

12 січня 2007 року, у той час, коли антикризова коаліція разом із Блоком Юлії Тимошенко долала вето Президента на Закон про Кабмін, тим самим серйозно знецінюючи сам інститут президентства, власне Президент Віктор Ющенко зустрічався з єпископатом Української православної церкви Київського патріархату.

Президент повідомив, що готовий звернутися до Синодів Московського і Київського патріархатів щодо створення спільної богословської комісії, яка займатиметься питанням створення Єдиної помісної церкви в Україні.

За словами Віктора Ющенка, до складу комісії могло б увійти по 3 єпископи і по 2 священики від кожної зі сторін. Комісія мала б розглядати актуальні питання, які сприятимуть початку діалогу, а згодом і об''єднанню церков.

Президент наголосив, що діалог – це справа самих церков, але держава повинна сприяти його початку.

Глава держави вважає, що питання об''єднання церкви є сьогодні найактуальнішим. І пропонує: на першому етапі необхідно сформувати пропозиції для діалогу, щоб жодна зі сторін не була ображена. А на другому етапі напрацювати план дій, необхідних для того, щоб Єдина помісна церква стала можливою.

Говорить учасник зустрічі, архієпископ Чернiвецький i Кiцманський Української православної церкви Київського патріархату Варлаам.

Архієпископ Варлаам: Коли був Президент, то ми це обговорювали. Від віруючих людей це (об‘єднання церков) мало залежить. Залежить від ієрархів Церкви. Маю на увазі ієрархів Московського патріархату, які уперто не хочуть іти не те, що на об‘єднання, а на якийсь діалог.

Нас ніщо не розділяє. Віра нас не розділяє. Тільки юрисдикція.

Ми, поскільки маємо українську незалежну державу, то є і бажання людей віруючих мати свою Помісну православну церкву.

Цього не хоче, звісно, Московський патріархат, який із утворенням Української помісної церкви багато втратить, і своє престижне місце у світовому православ‘ї теж.

Ієрархія Київського патріархату повністю погоджується з думкою Президента, який заявив, що потрібна нам Церква помісна. І ми усілякими способами підтримуємо ці заходи. Спочатку по наведенню якогось діалогу, а потім вже і по утворенню Помісної церкви.

Віктор Єленський: А от що думають про Помісну православну церкву в Україні люди, не обтяжені церковними званнями і теологічною освітою. Їх опитував просто на вулицях кореспондент Радіо Свобода Микола Закалюжний.

Респондент: Православна церква потрібна. Українська повинна бути православна. Це ми, слов’яни, православні.

Респондент: Хто в яку вірить. Не всі ж в одну вірять церкву, не всі в одну ходять. Нам своя православна потрібна. А як же? Нам одна, нашого патріархату. Саме краще! Я знаю, що в нас є своя, ось Київський патріархат та й усе!

Респондент: Я навіть не скажу, бо не розуміюся в цьому. Тато в селі то ходять до церкви, а я ні.

Респондент: Я далека від цієї теми.

Респондент: Звісно, що потрібна, щоб людина пішла і вимолила там свої гріхи.

Респондент: У нашого народу склалася така традиція... Я сам з Донецького регіону. У нас більше Російський патріархат. Люди звикли до цього. Тут люди звикли до цього. Хай воно вже було б так, як людям воно подобається. Навіщо комусь насаджувати те, що йому не треба?

Респондент: Нехай люди куди хочуть, туди і йдуть. Кожна людина і кожна віра має право на існування. Кожен молиться своєму богу.

Респондент: Потрібна. Обов’язково, тому що це фактор з’єднання. Конфесійне роз’єднання нічого доброго не несе. А церква в нас одна, православна. Вона завжди була до розколу.

Я не розумію, навіщо нам потрібна московська. Краще ж буде Вселенська. Московська ж кому підпорядковується? Вселенській. Так і ми повинні підпорядковуватися Вселенській. Об’єднання по конфесійній основі.

Що, українська громада Української помісної церкви протистоїть громаді Російської православної церкви? Навіщо це потрібно?

Респондент: Якщо комусь потрібно – є такі люди, то хай буде. Я вважаю, краще об’єднати.

Віктор Єленський: Розкол православ’я в Україні старший за українську незалежність. Суть проблеми полягає в тому, що частина православних в Україні не хоче бути у підпорядкуванні Московського патріархату, а прагне мати самоправну, тобто автокефальну церкву. Так само, як її мають, скажімо, православні серби, грузини, албанці чи румуни.

Такі православні в Україні об’єднані в Українську автокефальну православну церкву та Українську православну церкву Київського патріархату.

Інша частина православних входить до Української православної церкви, яка є частиною Російської православної церкви.

Повнота православ’я, яка складається з помісних, тобто автокефальних церков, не визнає українські церкви, які проголосили себе незалежними від Московського патріархату.

А предстоятель однієї з них, патріарх Філарет, десять років тому був підданий анафемі Собором російських єпископів.

У питанні автокефалії православних церков політики завжди було набагато більше, ніж богослов’я і канонічного права.

Визначальними при становленні автокефалій виявлялись не богословські, а політичні й адміністративні міркування.

38-ме правило Трулльського собору проголошує, що громадському, цивільному розподілові хай відповідає й розподіл церковних справ. І в соборні, і у пособорні часи проблема автокефалії перебувала у безпосередній залежності від політичної кон''юнктури і змін державних кордонів.

Наприклад, автокефалія Грузинської православної церкви не оскаржувалася аж до ХІХ ст., коли Грузинське царство було приєднане до Російської імперії. Після цього Петербурзький синод підпорядкував собі і Грузинську церкву.

Болгарська церква тричі отримувала автокефалію і відповідно двічі втрачала.

Сербська церква двічі ставала помісною у 13-му, а потім остаточно, у 19-му століттях.

Поява нової держави викликала питання про незалежність православної церкви. Унезалежнена держава потребувала автокефалії і, зрештою, майже завжди, хоч і з великими труднощами, досягала її.

Саме так: держава, а не церква вимагала помісності.

Так, після відродження Греції і визнання її політичної незалежності в 1830 році була утворена спеціальна комісія з улаштування церковних справ. І саме уряд оголосив 1833 року Елладську церкву автокефальною.

Автокефалію Румунської православної церкви проголосили 1865 року по суті волею князя Олександра Кузи.

У деяких випадках, наприклад, у російському, Церква взагалі не брала участі у процесі одержання автокефалії, його цілковито було ініційовано і контрольовано світською владою.

Президент світської держави Україна, звісно, не має повноважень королів, регентів і диктаторів позаминулого століття. Але проблемами єдності православних і єдиної православної церкви в Україні він серйозно переймається.

Чому? І чи не забагато уваги церковній єдності приділяє глава держави, де існує безліч проблем, які потребують його безпосередньої участі?

Говорить радник Секретаріату Президента доктор філософських наук Олександр Саган.

Олександр Саган: Налагодження мирного співжиття, зняття розбрату і розділення в суспільстві, яке виникає як наслідок церковного протистояння. Нам не потрібна ця напруга. Одним із засобів зняття суспільної напруги є зняття церковної напруги.

Віктор Єленський: Однак ініціатива Президента викликала роздратування Московського патріархату. Російські інформагенції повідомили, що Віктор Ющенко виступив зі своєю програмою створення Єдиної помісної православної церкви за допомогою об’єднання православних з розкольниками під керівництвом експертів з Секретаріату Президента”.

Із засудженням самого факту посередництва Президента України у справі порозуміння між православними виступив Відділ зовнішніх церковних відносин.

От що сказав в інтерв’ю Радіо Свобода секретар цього відділу з міжправославних відносин проієрей Миколай Балашов.

Миколай Балашов: Були дві окремі зустрічі пана Президента. У грудні він відвідав резиденцію блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира у Києво-Печерській лаврі і мав там зустріч з Владикою Володимиром та архієреями Української православної церкви. А у січні він відвідав резиденцію глави невизнаного у православному світі Київського патріархату Філарета Денисенка і зустрівся там з керівництвом цієї релігійної організації.

Що стосується мрії про єдність Церкви, то я упевнений, що будь-яка людина воліє, щоб у її країні православна Церква була єдиною. Проблема полягає у тому, що Церква була розколота на початку дев‘яностих років, 15 років тому. А спричинили цей розкол у Церкві у першу чергу дії політиків. Вони були переконані, що їхній державно-політичний проект має бути негайно спроектований і на сферу церковного життя. Але значна кількість віруючих так не вважала. У зв‘язку з цим і виник церковний розкол.

За нинішніх обставин найкраще, що можна зробити для відновлення єдності Церкви, це припинити політизацію теми. Це моє переконання. Я вважаю, що у світській країні політичні, державні діячі не мають втручатись у сферу діяльності Церкви.

Церква і держава – кожна має свої завдання. У кожної свої способи дій. Держава може діяти різними методами, серед яких і примусові. У Священному Писанні сказано, що начальник недарма носить меча: для того, щоб підтримувати Добро і карати Зло. Держава має армію, поліцію, в‘язницю, а Церква має лише слово переконання. Метою держави є створення добробуту людей, метою Церкви є спасіння їхніх душ для вічності.

Як бачите, і тут наші завдання не збігаються.

Але, звичайно, є сфери, котрими опікуються і держава, і Церква. Якраз тут необхідна вільна і рівноправна співпраця, взаємодія держави і Церкви.

Віктор Єленський: Цікаво, що рівно два роки тому в ефірі “Ехо Москви” отець Миколай визнав: президент Росії Володимир Путін відіграв серйозну, щонайменше, роль у процесі порозуміння між Російською православною церквою і Російською православною церквою за кордоном.

Ці Церкви теж розділила політика, розкол цей набагато більш задавнений (він триває майже 90 років) і більш непримиренний, ніж український...

Російська влада приділяє винятково важливу увагу примиренню між співвітчизниками. Російські медіа називають роль Путіна у цьому процесі ключовою.

Відповідь на питання, чому ініціативи російського президента з замирення російських православних викликають захват, а українського відносно православних в Україні абсолютне неприйняття, очевидно слід шукати не в сфері догматичного богослов’я і канонічного права.

Як би не було, але навіть на початку ІІІ тисячоліття для народів, чиє культурне обличчя і духовна матриця сформувалися під впливом православ’я, визнання помісності православної церкви стає опосередкованим визнанням державності.

Прикметно, що всі президенти України так чи інакше зверталися до цієї проблеми.

Президент Леонід Кравчук всіляко підтримував створення Української православної церкви Київського патріархату, писав листи Московському патріархові і висилав віце-прем’єр-міністра до патріарха Вселенського з проханням посприяти автокефалії Української церкви.

Президент Леонід Кучма теж писав листи, сам їздив до Царгорода і на освяченні церкви в рідному селі навіть сказав, що Єдина помісна православна церква – це його заповітна мрія.

У чому новизна нинішньої ініціативи Президента Ющенка? Говорить Олександр Саган.

Олександр Саган: Новизна ініціатив Президента України в тому, що вперше подана ініціатива створення спільної комісії з представників УПЦ і УПЦ КП для вирішення наболілих питань, які на сьогодні є між цими церквами.

За роки протистояння і за роки образ церкви мають досить довгий перелік претензій один до одного. Ці претензії треба знімати. Це не можна зробити якимсь одним рішенням чи якимсь вольовим зусиллям навіть одного чи іншого предстоятеля церкви.

Потрібна чітка програма зняття оцього протистояння. Президент говорив про необхідність такої програми. На сьогодні її немає.

Ця спільна комісія, яка буде працювати, повинна виробити цю програму, повинна виробити стратегію мирного співіснування на першому етапі і на другому етапі вже, можливо, об’єднання в Єдину помісну церкву.

Віктор Єленський: Проблема однак полягає ще в тому, що Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом категорично відмовляється вести діалог з патріархатом Київським.

Політика, яку здійснює Московський патріархат в Україні впродовж останніх 15 років, очевидно не є скільки-небудь ефективною з огляду на декларовані цілі цієї політики. Тобто, прірва між православними лише збільшується. І в храмах України вже постало нове покоління вірних, впевнених, що з противною стороною вони не можуть ділити чашу Господню. Тінь цього гріха розділення лягає і на тих, хто не доклав усіх можливих зусиль, щоб цей шрам загоїти.

Що ж стосується неефективності політики Московської патріархії, то я особисто належно оцінюю інтелектуальні здібності тих церковних чиновників, які конструюють цю політику для України. І тому думаю, що ситуація розколу влаштовує їх більше, ніж примирення, навіть на прийнятних для Московської патріархії умовах.

Судячи з усього, самозагоєння рани в українському православ’ї вже не відбудеться. Навіть якщо суспільна, культурна і політична атмосфера буде цьому всебічно сприяти, а це може стати вирішальним чинником примирення, знадобиться здоровий глузд, воля і християнська відповідальність конкретних людей. Адже Господь ніколи не чинить чудо, поки не пересвідчиться: людина вже до цього зробила все від неї залежне.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG