Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:03

Не думаю про читача, коли пишу поезію, а у прози – адресна аудиторія, каже поетеса та письменниця Людмила Таран.


Віталій Пономарьов Київ, 30 січня 2007 року (RadioSvoboda.Ua) – Що потрібно поетові, щоб писати вірші? Чому він зненацька починає писати прозу? Який політичний сезон сприятливіший для писання та читання -- революція чи реставрація? Про це з поетесою та письменницею Людмилою Таран веде розмову Віталій Пономарьов.

Людмила Таран
Р.С.: Пані Людмило, що для Вас є написання віршів?

Л.Т.: Це таке інтенсивне переживання ідеї чи певної емоції. Це якийсь вибух, який потребує виходу негайного.

Р.С.: Одна англомовна поетка радила колегам «вдихати досвід, видихати поезію». Яка частина Вашого досвіду переважно осідає в поезії?

Л.Т.: Ну, умовно скажу – відсотків 60-50.

Р.С.: А для написання віршів які Вам потрібні умови?

Л.Т.: Тиша, абсолютна тиша, зосередження. Переважно це вже глибока ніч – так, добре по дванадцятій ночі, – і тоді можна вслухатися в себе.

Р.С.: Отже, Ви спочатку слухаєте, а потім записуєте те, що почули?

Л.Т.: Так, це має бути дуже відповідний настрій. Може щось варитися в тобі, але поки це не прибере якоїсь глибинної форми там десь у мені – однак нічого не вийде з того, що має написатися.

Р.С.: А коли воно вже набрало форми, Ви просто записуєте вже готовий вірш чи починаєте його «креслити»?

Л.Т.: Звичайно, «креслю», «креслю». Я пишу не в голові, я маю бачити текст написаний перед очима.

Р.С.: Коли Ви пишете вірш, Ви думаєте про читача?

Л.Т.: Цілковито не думаю про читача, коли пишу поезію. А ось я стала писати прозу і піймала себе на тому, що я тут оцю адресну аудиторію я бачу, я уявляю, я хочу писати для неї.

Р.С.: А яка це аудиторія?

Л.Т.: Це переважно жінки мого віку, молодші чи старші – ті, які люблять рефлексувати над своїм життям

Р.С.: Чи Ви відносите свою поезію, а тепер вже і прозу, до, відповідно, жіночої поезії, жіночої прози?

Л.Т.: Поезію, напевно, ні. А от ту прозу, яку я стала писати, я, передусім, справді бачу – повторюся, – жіночу аудиторію.

Р.С.: А чому Ви перейшли від віршів до прози?

Л.Т.: Якось з роками, з віком приходить досвід, який шукає іншого вияву, в іншому матеріалі він хоче відтворитися. І це настільки стало тиснути і виходити поза межі того, що я вкладала в поезію...

Р.С.: Вам не здається, що, пишучи прозу, поет втрачає на щирості?

Л.Т.: Стосовно щирості – ні. Інша річ, що я перетворилася на поле суперництва прози з поезією. Зараз ота в мені поетеса – вона затиснена прозаїком. Проза – дуже цікава штука: вона хоче, щоб я нею жила інтенсивно. Я мушу весь час перебувати в тому, про що я хочу написати прозу. А поезія – вона не така заполонююча, вона вибуховіша, вона моментніша і моментальніша, і може більш захопити тебе зненацька.

Р.С.: Мабуть, для написання прози потрібні трохи інші враження, ніж для написання віршів?

Л.Т.: Десь так. Є різні досвіди. Якісь є нюанси, моменти, деталі, які я не можу втілити в поезії так, як це мені хотілося б, а ось у прозі це вдається. І я помітила, що поезія, яку я писала останнім часом, – я раптом зіскочила з білого вірша на верлібр, я стала писати речі, які я називала «просто історії», і вони вже справді якось так перекочувалися в прозу.

Р.С.: Чи поет менше залежний від того, що відбувається за вікном його помешкання, ніж прозаїк?

Л.Т.: Якщо говорити про власний досвід, то не менш залежний. Все одно ж я є певна якась цілість.

Р.С.: Для написання і для читання віршів і прози які часи сприятливіші – революція чи реставрація?

Л.Т.: Звичайно, коли була наша революція, я не могла взагалі нічого писати, тому що все єство було перейняте тими подіями – настільки інтенсивними, що зосередитися і відокремитися від них неможливо. А зараз моя наука якраз в тому полягає, щоб я зуміла піднятись над усім тим. Я навіть іноді кажу: вони хочуть, щоб ти була неспокійна, але вони підуть, а що ти покажеш собі?
XS
SM
MD
LG