Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 18:40

Вулиця героїв Крут...


Аудіозапис програми. Перший випуск:

У розвинених західних країнах є правило – не називати вулиці іменами людей, від дня смерті яких не минуло, принаймні, п’ятдесят років. Від дня, коли близько трьох сотень українських студентів віддали свої життя за молоду Українську Народну Республіку під станцією Крути пройшло вже вісімдесят дев’ять років – а вулиця на їхню честь є лише одна – у Львові. Минулого року національно свідомі активісти намагалися перейменувати столичну вулицю “Московську”, самостійно заклеївши таблички на будинках новою назвою “Героїв Крут”, однак ініціатива не знайшла відгуку у місцевої влади, тож так і лишили. Сьогодні про підлітків, вчинок яких навіть противники УНР не могли не назвати героїчним, нагадує лише хрест біля Аскольдової могили, вулиця Героїв Крут у столиці Галичини та численні виступи політиків на щорічних заходах вшанування.

Що знають про героїв Крут молоді українці?

29 січня 2007 року видався у Києві сніжним і вітряним – після тривалого неочікуваного тепла саме в цей день
Відзначення річниці Крутів у Києві. Покладання квітів на Аскольдовій Могил. 29 січня 2007 р.
столицю завалило снігом. У таких умовах вшановували пам*ять молодих героїв учні Київського військового ліцею ім. І. Богуна. Принаймні, робили вигляд, що вшановували, адже коли кореспондентка Радіо Свобода почала розпитувати у них, що, власне, тут відбувається і для кого парад – майже ніхто не міг дати чіткої відповіді. Юнаки, ровесники загиблих героїв, казали лише, що «була якась битва…. за вільну Україну». Не хотілося у це вірити, адже міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, який теж був на урочистостях, казав, що «міністерством зроблено все можливе, аби цей день не пройшов непоміченим».

Замислюючись над роллю героїв Крут в історії української державності, важче за все поставити себе на місце тих молодих людей, сприйняти їхні ідеали та прагення, адже я далекий від думки, що вони не усвідомлювали крок, який робили. І хоча багатьом з них було лише по 14 років – гадаю, йдучи до війська, кожен розумів, що доведеться дивитись у вічі смерті. Письменниця Оксана Забужко впевнено називає Крути «останнім в українській історії прикладом юної, ідеалістичної жертви цвіту української молоді, який добровільно пішов на заклання»… Так, вони стали символом – допоки решту національного українського цвіту, яка ці ідеали несла, не спаплюжили на Соловках та у Сибіру. Що ж до пам''яті про героїв Крут – її несли рештки національно свідомих українців здебільшого у таборах та на засланнях.

До речі, паралельно зі вшануванням пам''яті героїв Крут під стінами заводу «Арсенал» громадяни комуністичної ідеології пригадували своїх героїв – ініціаторів робітничого більшовицького повстання того ж таки 1918 року…

Аудіозапис програми. Другий випуск:

Історична довідка

Що відбувалося у січні 1918-го і чому під Крутами опинилися підлітки?

Незважаючи на офіційно оголошений ще на початку грудня 1917 р. стан війни (ленінський «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» й негативна відповідь на нього Центральної Ради), конфлікт близько місяця протікав мляво, зводився більше до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами. Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11—12 грудня 1917 р.) проголошення України радянською республікою, оформлення двох центрів влади, які не лише не визнавали один одного, а й накопичували взаємну ворожість, антагонізм, стало очевидним: відвернути воєнне зіткнення просто неможливо.

В Україну з Росії на січень 1918 р. прибуло 32 тис. червоногвардійців та зведених у загони революційних солдатів.

Із січня 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепотяга — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням Д.Жлоби.

Паралельно у напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися.

Сумарно ж кількість військовиків, які брали участь у поході на Київ, була трохи більшою за шість тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандувачем призначили полковника М.Муравйова.

Навколо ж сил Центральної Ради наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався справжній вакуум. Вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку людей, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися ще до прямих зіткнень з радянськими військами. Боєздатність українських частин була дуже невисокою, а військовий потенціал радянської влади в Україні неухильно примножувався.

Розстановка сил в Україні у січні 1918 р. складалася зовсім не на користь національної влади. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко дійшов до однозначно невтішних висновків.

«...Наш вплив … був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого
Відзначення річниці Крутів у Києві.
(© RadioSvoboda.Ua)
робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...»

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки, здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці». Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб. Військові власті призначили командиром старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість із них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів з 200 осіб.

Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до двох тис.) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.

Подальший перебіг подій дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі їх учасники.

І донині існує відчутний різнобій у визначенні не тільки масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне, кількості жертв.

У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі порушили питання про перепоховання загиблих.

Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурної ходи з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, — мовив він, — коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо».

Матеріали до теми:

• Героїзм вчора і сьогодні: від Крут і до... чого? • Майбутні українські офіцери мало знають про Крути. • Прояв найбільшого патріотизму – Бій під Крутами.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

XS
SM
MD
LG