Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:48

Арсенал-1918: робітники у боротьбі проти своїх же інтересів.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Розмова наша піде про події зими далекого 1918 року.

Віталій Пономарьов: 18 січня 1918 року російське червоне військо, яке захопило більшу частину Лівобережної України, вирушило на Київ.

Революційний пам'ятник - гармата оборонців Арсеналу встановлений на площі перед заводом.
Щоб відтягнути з фронту українські частини, радянське керівництво організувало збройне повстання у Києві.

23 січня Київський комітет РСДРП створив міський штаб повстання, а 28 січня Київська рада робітничих та солдатських депутатів вирішила розпочати загальноміський страйк і повстання.

Воно почалося на заводі «Арсенал». Пізніше до арсенальців приєдналися більшовицькі загони на Подолі, Шулявці та Деміївці. Загалом близько двох тисяч осіб.

Вночі застрайкували кілька підприємств міста, а наступного дня озброєні робітники залізничних майстерень захопили вокзал.

Сергій Грабовський: Отже, місце дії: Україна, її столиця. Час: Українська революція. Чинні особи і політичні сили: Центральна Рада, українське військо, українські, російські та єврейські політичні партії, Совнарком, тобто більшовицький уряд Росії, російська більшовицька армія та київське міщанство і робітництво.

Коротку інформацію мого колеги Віталія Пономарьова про тодішні події доповнює культуролог, професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Київ аж до Російсько-турецької війни кінця 70-их років XIX століття був дуже важливою точкою не просто в обороні, а й в експансії імперії. Маю на увазі його військові укріплення, взагалі військові інституції.

Отак сформувався той самий завод, який ми зазвичай називаємо “Арсеналом”.

У зв’язку з цим належить сказати, власне, хто ж такі робітники цього “Арсеналу”? Будемо відверті: вони у всі часи свого історичного існування були необхідним чином зрусифіковані.

Я пригадую, як в середині 1960-их років письменник Гончар з’явився з читанням своїх творів на заводі “Арсенал”, і робітники без особливої агресії, але доволі настійливо йому сказали: “А ніхотітє лі ви нам прочітать чтото по-рускі? Ми плохо панімаєм українській язик”. Знітився письменник. За цією самою реплікою робітників стоїть специфічна їхня русифікація.

Десь наприкінці XІX століття там були доволі сильні соціал-демократичні, в майбутньому большовицькі, осередки, хоча були не тільки большевицькі, але знов-таки вони були підкреслено зрусифіковані.

Знаєте, колись казав один польський критик соціалістично-революційного руху Махальський, що колись інтелігенція радикально-соціалістична просто покористається робітничим класом для якихось своїх цілей. Так воно і трапилося.

Зрештою, відразу, нагадаємо про те, що в жовтні-листопаді за новим стилем 1917 року арсенальські робітники беруть участь у повстанні більшовицькому в Києва, яке було спрямоване головно проти Тимчасового уряду, але водночас необхідно воно було спрямоване і проти зусиль національно свідомих сил.

В січні 1918 року таж трагічна мізансцена повторилася. По суті це була диверсія проти УНР. Необхідним чином Центральна Рада змушена була зробити те, що завжди роблять під час цієї самої диверсії.

”Чуєш, мій друже, славний юначе, як Україна стогне і плаче? З півночі чорна повстає хмара, рикає хижо московська навала! Ми сміло в бій підем за Україну...”

Сергій Грабовський: До цього варто додати, що станом на осінь 1917 року в армії колишньої Російської імперії були зукраїнізовані чотири армійські корпуси, тобто 48 піхотних полків, з артилерією, кінними, панцерними та авіаційними загонами, зі службами тилу. Крім того, був українізований ряд дивізій та полків, а також ініціативним шляхом утворені нові військові формування: коші та курені.

З оперативно-тактичних об‘єднань найбільш боєздатним був 1-й український корпус під командою генерала Павла Скоропадського.

Саме цей корпус зіграв вирішальну роль у подіях початку листопада 1917 року, зірвавши спробу більшовиків захопити владу в Києві та загалом в Україні.

2-й український корпус генерала Мандрики теж став одним із головних збройних чинників ствердження влади УНР і знешкодженні першого більшовицького заколоту.

Існували численні боєздатні українізовані з‘єднання та частини і поза межами України на загальному тлі розкладеної й деморалізованої російської армії.

Проте буквально за пару місяців ситуація докорінно змінилася.

Пацифістська та антимілітарна політика керівництва Центральної Ради й українського уряду, включно із військовим міністром Миколою Поршем, їхня боротьба з уявним “бонапартизмом” серед українського генералітету, ставка на міфічну “народну міліцію” та відведення найнадійніших та найбоєздатніших українських частин подалі від Києва, в тому числі і 1-го українського корпусу, призвели до масової деморалізації війська.

Пам'ятна дошка біля входу до заводу Арсенал.
Отож сталося так, що близько 30 тисяч більшовицьких вояків, підтримані не надто значним числом озброєних робітників у містах та містечках, змогли захопити майже всю Східну й Центральну Україну.

Віталій Пономарьов продовжує свою розповідь.

Віталій Пономарьов: Частина розміщених у Києві українських полків вступили в бій з більшовиками, решта дотримувалися нейтралітету.

На п’ятий день повстання до Києва виїхали очолювані Симоном Петлюрою 950 вояків Гайдамацького коша Слобідської України, що захищали на Чернігівщині ділянку фронту біля Бобрика.

1 лютого Червоні гайдамаки, Отаманська сотня та сотня Січових Стрільців з боєм зайняли Микільську та Передмостну слободки навпроти Києва і через Ланцюговий міст вийшли до Микільської брами (нині тут станція метро «Арсенальна»).

Наступного ранку Чорні гайдамаки та підрозділи полку імені Дорошенка перейшли Залізничний міст, вибили більшовиків з Печерська і надвечір теж підійшли до «Арсеналу». Штаб українських частин розмістився у Києво-Печерській лаврі.

Пізно ввечері делегація від Центральної Ради запропонувала більшовикам скласти зброю та залишити територію «Арсеналу». Проте ті відмовилися.

Вранці 3 лютого українські частини почали штурм заводу з боку нинішніх вулиць Січневого повстання, Грушевського та Московської.

Надвечір українські вояки увійшли на територію «Арсеналу», проте у цехах та підвалах бої точилися до третьої години ночі. 300 арсенальців, захоплених у полон, були ув’язнені у казармах біля Києво-Печерської лаври.

Упродовж 4 лютого українські частини відвоювали центр міста. Особливо запеклі бої розгорнулися ввечері навколо залізничних майстерень та вокзалу, який обороняв більшовицький бронепоїзд.

Того ж дня російська Червона армія під командуванням Михайла Муравйова захопила Дарницю і почала через Дніпро обстрілювати Київ з важких гармат.

Сергій Грабовський: І знову слово має професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Зрештою, давайте замислимося над тим, що ж, власне, трапилося тоді?

Вже не будемо проклинати цих самих робітників, яких, десь починаючи з 90-их років XIX століття, орієнтували на не просто російськомовний соціалізм, а на зрусифікований ідеологічно світоглядно соціалізм.

Що це таке? Приміром, полковник Муравйов, есер і напівбільшовик, який водночас на повну силу залишається при романовському уявленні щодо того, що таке Україна.

Тепер ми починаємо розуміти всю ступінь, всі неймовірну катастрофічну міру Громадянської війни в Україні і водночас зі страшними інтервентськими імплікаціями з боку і Сходу, і з боку Заходу (я маю на увазі Польщу) в стихії Української революції. От намагання з усіх сторін придушити цю революцію.

“Арсенал” брав участь у цьому самому гальмуванні творення української національно-демократичної державності. Негативна його роль очевидна.

Але тепер належить все-таки пам’ятати, що ми, як колись у Іспанії після громадянської війни, маємо просто пошанувати всіх, хто загинув у ній. Водночас і воднораз ми повинні пам’ятати і про тих інтервентів, які прийшли у цю саму війну зі Сходу, покористовуючись чи тими, чи тими силами у тій самій Громадянській війні в Україні 1917-1921 років.

”Сміло ж до бою - брате, рушаймо, землі святої врагу не даймо! Жереб щасливий – за край вмирати, А не в кайданах вік звікувати. Ми сміло в бій підем за Україну...”

Сергій Грабовський: Утім, між іспанською та українською ситуацією того часу існувала колосальна різниця: в Іспанії точилася справжня громадянська війна, ускладнена втручанням Італії, Німеччини та Совєтського Союзу.

Фрагмент барель’єву біля входу до заводу «Арсенал».
В Україні була радше не громадянська, а колоніальна війна, коли метрополія (не мало великого значення, біла чи червона) будь-якими засобами прагнула приборкати норовливу колонію, і значне число київського робітництва виступило саме на боці колонізаторів.

Хоча були й інші збройні робітники: курінь заводу Ґретера чи залізничний курінь, які мужньо захищали вільну Україну.

Слово для оцінки подій того часу має політолог, доцент Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв: У радянські часи офіційна пропаганда полюбляла розповідати про героїчний чин робітників київського заводу “Арсенал”, які організували збройне повстання проти, як було заведено писати в комуністичних підручниках, “буржуазно-націоналістичного” уряду Центральної Ради.

За кадром залишався той факт, що збройний заколот купки громадян суверенної держави УНР був спрямований проти законно і демократично обраного парламенту України, Центральної Ради та сформованого нею уряду.

Більшовицькі пропагандисти нарочито забували про ту обставину, що заколот стався під час воєнних дій, коли незалежна Україна була атакована військами іноземної держави, червоної Росії, себто йшлося про акт національної зради - удар у спину своїй країні в інтересах іноземного агресора.

За законами воєнного часу, такі збройні виступи у запіллі придушуються скрізь і завжди максимально жорстоко.

Тоді, у 1918 році, молода Українська армія впоралася зі своїм завданням і придушила зрадників, що діяли під керівництвом місцевих і московських більшовиків за вказівкою неоімперського центру РФ.

Ті робітники, які пристали на московську агітацію і взяли участь у руйнації Української держави, фактично виступили проти власних класових і професійних інтересів, бо в умовах демократичної держави існує значно більше можливостей для захисту життєвих прав осіб найманої праці, ніж у тоталітарних імперських деспотіях.

Це наочно продемонстрували “буржуазні” незалежні держави Балтії, де рівень матеріального життя робітників був у кілька разів вищим від того, що мали пролетарі країни Рад. Коли радянські пролетарі вважали за щастя мати ліжко в бараку, латвійський робітник середньої кваліфікації здебільшого мав окрему квартиру, а зарплата дозволяла йому вельми пристойно харчуватися та вдягатися.

Про ці досягнення націоналістичного режиму латиші не забували всі 50 років радянської окупації.

Арсенал - сьогодення.
Путч на “Арсеналі” був однією з багатьох антиукраїнських акцій, організованих російськими більшовиками у запіллі українських військ.

Сергій Грабовський: Ось як описувала тодішні події у Києві головна більшовицька газета “Правда”, №22, січень 1918 року. Описувала у стилі, який потім зватимуть “геббельсівським”.

Утім, майбутній шеф пропаганди Третього Райху, доктор Геббельс, тоді ще ходив до школи, а потім радо вчився у своїх більшовицьких старших колег.

”Терор контрреволюціонерів неможливо описати.

Розстрілювали всіх робітників по прикметі: в кого були мозолясті руки чи робітнича блуза. Усього розстріляно більше 1500 осіб.

Контрреволюціонери билися вперто і в їхніх рядах билися французькі, англійські і румунські офіцери, а також київські монахи. Французькі пілоти кидали бомби з аеропланів.”


А потім, у 1937-1938 роках, товариш Сталін знищив тих організаторів Арсенальського повстання, хто дожив до цих років.

Але так чи інакше, у столиці незалежної України досі стоїть пам‘ятник тим, хто воював проти української незалежності, хто підіймав проти неї заколоти, і немає монументу тим, хто захищав свободу і демократію далекого 1918-го року.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG