Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Початок ХХІ століття став добою релігійних прощ. Вже не тисячі, навіть не сотні тисяч, а мільйони вирушали до Святої Землі, до Туринської плащаниці, на Синай і до Лурду.
У цьому океані і українська річка. Вона стікала з карпатських гір і таврійських степів туди, де палала святість, де буденність відступала перед натиском духу, де моління зливалися у багатоголосся народного запиту до Всевишнього.
Ліна Костенко так писала про українську прощу: “Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є. Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?”
Прочани в цій землі ніколи не переводилися, і тоді, коли шлях до Лаври чи Почаєва тривав тижні, і тоді, коли біля святих місць виставлялися кордони військ НКВС, а самі прочани бачили перед собою сталеві багнети.
Київська Русь від самих своїх християнських витоків просто марила прощами до святих місць, до тих, які є ближчими до Неба, звідки молитву твою і благання вже точно будуть почуті.
Єрусалим, місто трагедії і тріумфу Спасителя, притягав до себе русичів з невимовною силою, і не один з них поклав голову, пробираючись до землі, сходженої ногами Ісуса.
Були навіть часи, як свідчать історики, коли ієрархи змушені були піднести голос проти прощ до Палестини – таким масовим і нестримним був потяг людський до цих місць.
Але прощі не припинялися, не припиняються і, певний, не припиняться. Є в людині щось таке, що знімає її з місця і примушує йти, пливти, летіти туди, де скороминущість посейбічності схиляється перед очевидністю вічності, де до цієї вічності можна доторкнутися рукою і прикластися до неї устами.
Проща – це, звісно, не туризм, хай навіть туризм, спрямований на ознайомлення з пам’ятками сакрального мистецтва і архітектури.
Паломництво – саме слово це походить пальмового гілля, яким зустрічала знесилених, але безмірно щасливих і притихлих від благоговіння прочан Свята Земля. Так от, паломництво – це духовна праця, це спільна молитва, це шлях, який не дається без фізичних і душевних зусиль, без роботи серця і мозку.
Віктор Карабанов є одним з керівників паломницького відділу Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Він говорить про паломництво як феномен, який є невідокремним від природи Церкви.
Віктор Карабанов: Проща – це насамперед духовне дійство. Це одне з явищ церкви. Людина рушає на прощу, щоб вклонитися святим місцям, помолитися в святому місці про ті насущні потреби, які в неї є.
Проща – це певна духовна праця. Можна також сказати подвиг, який бере на себе людина, коли здійснює це духовне дійство.
Чим відрізняється проща від релігійного туризму? Зовні це дуже схоже, але за своєю внутрішньою суттю вони принципово відрізняються за метою.
Якщо мета туризму – це задоволення інформаційних потреб або відпочинок, то проща – це насамперед духовна внутрішня праця, яку бере на себе людина. Йдуть не просто так – поїхати і подивитися, а рушають до певної святині. Або це прославлені Церквою отці, або чудотворні ікони.
Телевізор не дає цього. Отримати якусь інформацію з телевізора можна. Але відчути внутрішню духовну радість, те внутрішнє духовне спілкування можливо лише на цьому місці.
Церква нікуди не спрямовує прочан. Є внутрішня потреба в людини, і вона її реалізовує. А паломницькі відділи при церквах допомагають лише реалізувати бажання паломника.
Куди кого тягне, куди кого Господь врозумляє, той туди і їде. Керунків дуже багато.
Насамперед це, звичайно, Свята Земля, де проходило земне життя Господа. Особливо на Великдень, на зішесття Благодатного вогню. Це чудо, яке здійснюється раз на рік.
У Києві це насамперед Києво-Печерська лавра. Понад 120 преподобних у нас спочивають. Це Почаївська лавра, Святогорська лавра. Їх дуже багато в Україні. Є святині Харкова. Якщо брати те направлення, то Полтавські святині. У Криму багато святинь, в Одесі.
Віктор Єленський: Здавалося б, у нашу гедоністичну добу прощі б мали бути повністю витісненими необтяжливими екскурсіями з пікніком на узліссі й вечірніми забавками. Але ні, зайдіть у храм — і ви обов’язково натрапите на запрошення взяти участь у прощі, саме в прощі, у сходженні до святого, а не в суто розважальній подорожі.
І люди йдуть. Щороку тисячі і тисячі вирушають до чудотворної Зарваниці, йдуть з Києва до Чернігова, зі Львова до Унева і на батьківщину митрополита Андрея Шептицького у Прилбичах, йдуть з Вінниці до Калинівки і з Запоріжжя через пів-України до Києва. Йдуть, щоб уклонитися іконі Почаївської Божої Матері і лаврським святим у київських печерах, йдуть православні і католики.
Чому йдуть і що шукають? Оксана Жизномирська, прочанка, сказати б, з досвідом. З нею спілкувалася кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: Якось у дитинстві Оксана молилася і на зауваження своїх тіток, чому нічого не просила, відповіла: Бог сам знає, що треба для кого.
Вже нині, у дорослому житті, вона зрозуміла зміст своїх дитячих слів. Під час однієї пішої прощі на Кальварію, коли було дуже важко йти (щодня вона долала 30 км), коли переступила поріг храму, то впала на коліна і щиро молилася, не маючи жодних прохань. Вона просто була вдячна, що змогла прийти у відпустове місце.
Оксана Жизномирська: Всі наші молитви є вислухані. Це однозначно. Я в цьому переконалася на своєму гіркому досвіді. Звичайно, вони вислухані, може, не відразу. Звичайно, вони вислухані, може, не в такому сенсі, як би цього нам хотілося.
Галина Терещук: Гошів, Унів, Зарваниця, Почаїв, Крехів — у цих та інших відпустових місцях Оксана Жизномирська побувала. Усі ці місця найбільше шановані християнами в Галичині, адже у згаданих містечках і селах у той чи інший час об’являлася Богородиця. Відтак овіяні вони легендами. Тут траплялися дивовижні зцілення прочан, які приходили і приходять уже багато років поспіль.
Оксана Жизномирська: Для мене особисто відвідування прощі – це якесь таке психологічне, духовне розвантаження. Таке враження, що ти на тій чи іншій горі скидаєш із себе вантаж наших земних, буденних справ. Після цього хочеться літати, співати. І це треба пережити, пройти.
Це важко передати. Але відчуття неймовірне! По-перше, після кожної такої прощі ти робишся кращий, добріший, ти більше починаєш розуміти людей, які тебе оточують.
Галина Терещук: Щороку близько 6 мільйонів прочан відвідують Люрд. Понад мільйон пілігримів бувають у Лізьє, де зберігаються мощі святої Терези.
Нині українських паломників можна поділити на дві категорії. Заможні дозволяють собі прощі у Рим, Францію, Іспанію. Меншого достатку здійснюють богомілля на рідних теренах.
Оксана Жизномирська любить мандрувати українськими теренами, оскільки саме тут відчуває силу рідної землі.
Оксана Жизномирська: Для мене більшу вагу мають піші прощі. Не знаю, з чим це пов’язано. Напевне, тому, що це є довший час, де ти маєш змогу поспілкуватися з Богом. Під час піших прощ ти більше молишся, молишся звичайні канонічні молитви, молишся багато молитов на вервечці. Крім того ти слухаєш колекційні науки священиків, які дуже часто з тобою відвідують ці прощі. Ти маєш змогу довший час бути в цих святих місцях. Напевне, це є все-таки духовніше для тебе.
Галина Терещук: Нині Оксана Жизномирська живе своєю наступною мандрівкою. Вже до Єрусалиму.
Віктор Єленський: Між тим, йдуть не лише християни. Тисячі брацлавських хасидів збираються щороку в Умані, щоб утілити в життя заповітну мрію: зустріти новий рік на могилі свого вчителя Нахмана Брацлавського. Тисячі хасидів прагнуть запалити свічку на могилі засновника хасидизму Ісраела Бешта у Меджибожі або помолитися на місці останнього спочинку старого ребе Залмана у Гадячі, чи вклонитися прахові мудрого ребе Іцхака з Бердичева.
А мусульман України не зупиняють ані обов’язкові щеплення проти лихоманки та епідемічного менінгіту, ані чималі грошові витрати – вони линуть у хадж до Мекки.
Говорить голова Духовного управління мусульман України шейх Ахмет Тамім.
Ахмет Тамім: Духовне управління мусульман України регулярно, щорічно організує поїздки прочан до святих місць.
У цьому році було десь 90 прочан. Деякі поїхали своїм ходом. Інші вирушили через Стамбул і найбільша група через Амман. Далі вони летіли літаком до Джедди.
Мусульмани з України належать до різних національностей і говорять різними мовами. Ми інструктуємо їх, як треба поводитися у святих місцях, як уникнути можливих інцидентів і трагічних випадків.
Проща – це те, що має творити кожний мусульманин, який досяг повноліття. Принаймні, раз у житті. Є такі, котрі вирушають до святих місць ісламу і частіше. Є навіть люди, які роблять це щороку.
Духовне управління намагається допомагати мусульманам і матеріально, шукати додаткові кошти для прочан.
До того ж, двічі на рік ми влаштовуємо конкурс, переможець якого отримує змогу безкоштовно здійснити паломництво. Для заможних мусульман відвідати місця, де був Пророк Магомет, мир Йому, і раніше був Ізмаїл, мир Йому, і Авраам, мир Йому, і Адам, мир Йому, ця проща є обов’язковою.
Знов таки, паломництво – це не прогулянка. Той, хто вирушає до святих місць, має неухильно дотримуватися приписів ісламу. Тому ми організуємо інтенсивний курс для прочан, а також застерігаємо їх від екстремістської літератури, котра може їм трапитися. Ми не хотіли б, щоб на прочан впливали усілякі ідеології.
Віктор Єленський: За панування над святими місцями точиться боротьба рівно відтоді, відколи люди зрозуміли, що місця ці направду святі. Але святощі виразно височіють над міжцерковними непорозуміннями і жадобою влади. І ніхто зі сторін, скажімо, українського задавненого міжправославного конфлікту не насмілиться заперечити чудодійність мощів святої Великомучениці Варвари тому, що вони зберігаються у кафедральному соборі Київського патріархату, чи лаврських святих через те, що Лавра є в юрисдикції патріархату Московського, чи тому, що святі мощі спочивають у католицьких храмах.
Говорить предстоятель Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом митрополит Володимир.
Митрополит Володимир: Недавно у Франції проходили дні Києво-Печерської лаври. І перед такими святинями, як Терновий вінець Христа Спасителя, голова Іоанна Предтечі, мощі Марії Магдалини, перед іншими святинями ми, православні, дійсно служили коротенькі молебні у католицьких храмах.
Віктор Єленський: Богослов скаже, що проща – це шлях до кращого пізнання Бога, історик про цілу паломницьку цивілізацію, яку створило людство у своєму пориві до святого, економіст спроможеться, можливо, вирахувати обсяги прованської економіки і оперуватиме при цьому цифрами з багатьма нулями... Але пересічному прочанинові до цього байдуже. Він іде, “розмотує дорогу” і готується до зустрічі із чудом.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Початок ХХІ століття став добою релігійних прощ. Вже не тисячі, навіть не сотні тисяч, а мільйони вирушали до Святої Землі, до Туринської плащаниці, на Синай і до Лурду.
У цьому океані і українська річка. Вона стікала з карпатських гір і таврійських степів туди, де палала святість, де буденність відступала перед натиском духу, де моління зливалися у багатоголосся народного запиту до Всевишнього.
Ліна Костенко так писала про українську прощу: “Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є. Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?”
Прочани в цій землі ніколи не переводилися, і тоді, коли шлях до Лаври чи Почаєва тривав тижні, і тоді, коли біля святих місць виставлялися кордони військ НКВС, а самі прочани бачили перед собою сталеві багнети.
Київська Русь від самих своїх християнських витоків просто марила прощами до святих місць, до тих, які є ближчими до Неба, звідки молитву твою і благання вже точно будуть почуті.
Єрусалим, місто трагедії і тріумфу Спасителя, притягав до себе русичів з невимовною силою, і не один з них поклав голову, пробираючись до землі, сходженої ногами Ісуса.
Були навіть часи, як свідчать історики, коли ієрархи змушені були піднести голос проти прощ до Палестини – таким масовим і нестримним був потяг людський до цих місць.
Але прощі не припинялися, не припиняються і, певний, не припиняться. Є в людині щось таке, що знімає її з місця і примушує йти, пливти, летіти туди, де скороминущість посейбічності схиляється перед очевидністю вічності, де до цієї вічності можна доторкнутися рукою і прикластися до неї устами.
Проща – це, звісно, не туризм, хай навіть туризм, спрямований на ознайомлення з пам’ятками сакрального мистецтва і архітектури.
Паломництво – саме слово це походить пальмового гілля, яким зустрічала знесилених, але безмірно щасливих і притихлих від благоговіння прочан Свята Земля. Так от, паломництво – це духовна праця, це спільна молитва, це шлях, який не дається без фізичних і душевних зусиль, без роботи серця і мозку.
Віктор Карабанов є одним з керівників паломницького відділу Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Він говорить про паломництво як феномен, який є невідокремним від природи Церкви.
Віктор Карабанов: Проща – це насамперед духовне дійство. Це одне з явищ церкви. Людина рушає на прощу, щоб вклонитися святим місцям, помолитися в святому місці про ті насущні потреби, які в неї є.
Проща – це певна духовна праця. Можна також сказати подвиг, який бере на себе людина, коли здійснює це духовне дійство.
Чим відрізняється проща від релігійного туризму? Зовні це дуже схоже, але за своєю внутрішньою суттю вони принципово відрізняються за метою.
Якщо мета туризму – це задоволення інформаційних потреб або відпочинок, то проща – це насамперед духовна внутрішня праця, яку бере на себе людина. Йдуть не просто так – поїхати і подивитися, а рушають до певної святині. Або це прославлені Церквою отці, або чудотворні ікони.
Телевізор не дає цього. Отримати якусь інформацію з телевізора можна. Але відчути внутрішню духовну радість, те внутрішнє духовне спілкування можливо лише на цьому місці.
Церква нікуди не спрямовує прочан. Є внутрішня потреба в людини, і вона її реалізовує. А паломницькі відділи при церквах допомагають лише реалізувати бажання паломника.
Куди кого тягне, куди кого Господь врозумляє, той туди і їде. Керунків дуже багато.
Насамперед це, звичайно, Свята Земля, де проходило земне життя Господа. Особливо на Великдень, на зішесття Благодатного вогню. Це чудо, яке здійснюється раз на рік.
У Києві це насамперед Києво-Печерська лавра. Понад 120 преподобних у нас спочивають. Це Почаївська лавра, Святогорська лавра. Їх дуже багато в Україні. Є святині Харкова. Якщо брати те направлення, то Полтавські святині. У Криму багато святинь, в Одесі.
Віктор Єленський: Здавалося б, у нашу гедоністичну добу прощі б мали бути повністю витісненими необтяжливими екскурсіями з пікніком на узліссі й вечірніми забавками. Але ні, зайдіть у храм — і ви обов’язково натрапите на запрошення взяти участь у прощі, саме в прощі, у сходженні до святого, а не в суто розважальній подорожі.
І люди йдуть. Щороку тисячі і тисячі вирушають до чудотворної Зарваниці, йдуть з Києва до Чернігова, зі Львова до Унева і на батьківщину митрополита Андрея Шептицького у Прилбичах, йдуть з Вінниці до Калинівки і з Запоріжжя через пів-України до Києва. Йдуть, щоб уклонитися іконі Почаївської Божої Матері і лаврським святим у київських печерах, йдуть православні і католики.
Чому йдуть і що шукають? Оксана Жизномирська, прочанка, сказати б, з досвідом. З нею спілкувалася кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: Якось у дитинстві Оксана молилася і на зауваження своїх тіток, чому нічого не просила, відповіла: Бог сам знає, що треба для кого.
Вже нині, у дорослому житті, вона зрозуміла зміст своїх дитячих слів. Під час однієї пішої прощі на Кальварію, коли було дуже важко йти (щодня вона долала 30 км), коли переступила поріг храму, то впала на коліна і щиро молилася, не маючи жодних прохань. Вона просто була вдячна, що змогла прийти у відпустове місце.
Оксана Жизномирська: Всі наші молитви є вислухані. Це однозначно. Я в цьому переконалася на своєму гіркому досвіді. Звичайно, вони вислухані, може, не відразу. Звичайно, вони вислухані, може, не в такому сенсі, як би цього нам хотілося.
Галина Терещук: Гошів, Унів, Зарваниця, Почаїв, Крехів — у цих та інших відпустових місцях Оксана Жизномирська побувала. Усі ці місця найбільше шановані християнами в Галичині, адже у згаданих містечках і селах у той чи інший час об’являлася Богородиця. Відтак овіяні вони легендами. Тут траплялися дивовижні зцілення прочан, які приходили і приходять уже багато років поспіль.
Оксана Жизномирська: Для мене особисто відвідування прощі – це якесь таке психологічне, духовне розвантаження. Таке враження, що ти на тій чи іншій горі скидаєш із себе вантаж наших земних, буденних справ. Після цього хочеться літати, співати. І це треба пережити, пройти.
Це важко передати. Але відчуття неймовірне! По-перше, після кожної такої прощі ти робишся кращий, добріший, ти більше починаєш розуміти людей, які тебе оточують.
Галина Терещук: Щороку близько 6 мільйонів прочан відвідують Люрд. Понад мільйон пілігримів бувають у Лізьє, де зберігаються мощі святої Терези.
Нині українських паломників можна поділити на дві категорії. Заможні дозволяють собі прощі у Рим, Францію, Іспанію. Меншого достатку здійснюють богомілля на рідних теренах.
Оксана Жизномирська любить мандрувати українськими теренами, оскільки саме тут відчуває силу рідної землі.
Оксана Жизномирська: Для мене більшу вагу мають піші прощі. Не знаю, з чим це пов’язано. Напевне, тому, що це є довший час, де ти маєш змогу поспілкуватися з Богом. Під час піших прощ ти більше молишся, молишся звичайні канонічні молитви, молишся багато молитов на вервечці. Крім того ти слухаєш колекційні науки священиків, які дуже часто з тобою відвідують ці прощі. Ти маєш змогу довший час бути в цих святих місцях. Напевне, це є все-таки духовніше для тебе.
Галина Терещук: Нині Оксана Жизномирська живе своєю наступною мандрівкою. Вже до Єрусалиму.
Віктор Єленський: Між тим, йдуть не лише християни. Тисячі брацлавських хасидів збираються щороку в Умані, щоб утілити в життя заповітну мрію: зустріти новий рік на могилі свого вчителя Нахмана Брацлавського. Тисячі хасидів прагнуть запалити свічку на могилі засновника хасидизму Ісраела Бешта у Меджибожі або помолитися на місці останнього спочинку старого ребе Залмана у Гадячі, чи вклонитися прахові мудрого ребе Іцхака з Бердичева.
А мусульман України не зупиняють ані обов’язкові щеплення проти лихоманки та епідемічного менінгіту, ані чималі грошові витрати – вони линуть у хадж до Мекки.
Говорить голова Духовного управління мусульман України шейх Ахмет Тамім.
Ахмет Тамім: Духовне управління мусульман України регулярно, щорічно організує поїздки прочан до святих місць.
У цьому році було десь 90 прочан. Деякі поїхали своїм ходом. Інші вирушили через Стамбул і найбільша група через Амман. Далі вони летіли літаком до Джедди.
Мусульмани з України належать до різних національностей і говорять різними мовами. Ми інструктуємо їх, як треба поводитися у святих місцях, як уникнути можливих інцидентів і трагічних випадків.
Проща – це те, що має творити кожний мусульманин, який досяг повноліття. Принаймні, раз у житті. Є такі, котрі вирушають до святих місць ісламу і частіше. Є навіть люди, які роблять це щороку.
Духовне управління намагається допомагати мусульманам і матеріально, шукати додаткові кошти для прочан.
До того ж, двічі на рік ми влаштовуємо конкурс, переможець якого отримує змогу безкоштовно здійснити паломництво. Для заможних мусульман відвідати місця, де був Пророк Магомет, мир Йому, і раніше був Ізмаїл, мир Йому, і Авраам, мир Йому, і Адам, мир Йому, ця проща є обов’язковою.
Знов таки, паломництво – це не прогулянка. Той, хто вирушає до святих місць, має неухильно дотримуватися приписів ісламу. Тому ми організуємо інтенсивний курс для прочан, а також застерігаємо їх від екстремістської літератури, котра може їм трапитися. Ми не хотіли б, щоб на прочан впливали усілякі ідеології.
Віктор Єленський: За панування над святими місцями точиться боротьба рівно відтоді, відколи люди зрозуміли, що місця ці направду святі. Але святощі виразно височіють над міжцерковними непорозуміннями і жадобою влади. І ніхто зі сторін, скажімо, українського задавненого міжправославного конфлікту не насмілиться заперечити чудодійність мощів святої Великомучениці Варвари тому, що вони зберігаються у кафедральному соборі Київського патріархату, чи лаврських святих через те, що Лавра є в юрисдикції патріархату Московського, чи тому, що святі мощі спочивають у католицьких храмах.
Говорить предстоятель Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом митрополит Володимир.
Митрополит Володимир: Недавно у Франції проходили дні Києво-Печерської лаври. І перед такими святинями, як Терновий вінець Христа Спасителя, голова Іоанна Предтечі, мощі Марії Магдалини, перед іншими святинями ми, православні, дійсно служили коротенькі молебні у католицьких храмах.
Віктор Єленський: Богослов скаже, що проща – це шлях до кращого пізнання Бога, історик про цілу паломницьку цивілізацію, яку створило людство у своєму пориві до святого, економіст спроможеться, можливо, вирахувати обсяги прованської економіки і оперуватиме при цьому цифрами з багатьма нулями... Але пересічному прочанинові до цього байдуже. Він іде, “розмотує дорогу” і готується до зустрічі із чудом.
