Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:31

Настінний автограф. Мистецтво чи мазня: хто в Україні розфарбовує стіни та паркани?


Олександр Лащенко, Віола Бурда У Тернополі виділили цілу вулицю під графіті. Таким чином міська влада сподівається скерувати у правильне русло енергію майстрів настінних розписів. Мовляв, хочете фарбувати - будь ласка, тільки не робіть це там, де заманеться, додаючи клопоту комунальникам. Після того, як дозволені стіни замалюють, спеціальна комісія навіть визначить і відзначить кращого художника. Однак не всі українські графітники (і не тільки українські) мають такі привілеї, як у Тернополі. Графіті на стінах будівель та споруд, зроблене без дозволу їхніх власників, у багатьох державах вважається не мистецтвом, а вандалізмом. Як у цьому хобі відділити гарне від вульгарного? Про це “Звуки життя” – “Настінний автограф”.

ГЛАС НАРОДУ:
Чи подобається Вам графіті?
Валентин, студент:
- Так, мені імпонує це, як вид мистецтва. Тільки, щоб графітники демонстрували свої здібності не стихійно, а проводили частіше певні фестивалі й виставки.
Ольга, пенсіонер:
- Подобається, тільки без похабщини, як вияв стану душі. І як спосіб самореалізації молоді.
Ігор, студент:
- Було б круто, якби всюди все обмалювали! Всі трамваї, метро - все, що тільки можна розфарбувати. Я сам залюбки займаюся цим із друзями.
Ніна Іванівна, колишня українська телеведуча, зараз мешкає в Австрії:
- Важливо, щоб ці художники були талановитими і акуратними.


Уже давно канули в лету часи, коли нехитра тематика розписів на стінах та парканах зводилася в Україні або до похабщини, або до емблем улюблених спортивних команд чи назв рок-груп. І давно втратив актуальність анекдот про те, як зводять паркани – мовляв, “спершу пишуть певне слово з трьох літер, а потім на нього нанизують дошки”. Зараз розмаїття надписів впадає у вічі в будь-якому українському місті.

Фото-репродукції кількох граффіті з сайту graffiti.org.ua


Графіті з’явилися тоді ж, коли з’явилися міста. Наприклад, археологи розкопали їх у похованому виверженням Везувію у 79-му році місті Помпеї.

Слово “графіті” – італійського походження, позначає написи або зображення на стінах будівель та огорож, вагонах транспорту, взагалі – на вертикальних поверхнях. Український графітник Володимир обмальовує такі поверхні вже десять років. Своє заняття він вважає мистецтвом і філософію його формулює просто – маніфестація власної присутності у місті. (Загалом є близько тисячі стилів графіті, хоча основних - сім. Найпростіше – “Тега” - малюнок, в якому читається ім’я райтера (того, хто робить графіті). Чим більше твого імені видно у місті, тим більшим є твій авторитет серед райтерів.

“Графіті за суттю – мистецтво абсолютно вільне, без жодних заборон. На основі вуличної графіки виник напрям у мистецтві, так зване аерозольне мистецтво. Тобто – ним займаються повністю легально, і просто наслідуються форми вуличної графіки. У нас немає повального захоплення графіті, й це я вважаю доброю ознакою. Краще менше, але якісніше. Взагалі, справжнє графіті – заняття не з дешевих. Нормальна партія фарби для серйозних проектів коштує від ста євро. З іншого боку, тут немає диктату певних фарб. Можна малювати і чим завгодно. А найефективніше це робити спреєм. Хоча підійде і звичайна автомобільна фарба – у середньому по чотири долари за спрей”.

графітник Володимир
Творчість – творчістю, але графіті на стінах будівель і споруд, нанесене без дозволу їхніх власників, у кримінальних кодексах багатьох держав називається не мистецтвом, а вандалізмом. В Україні вулична графіка – теж не мистецтво, а адміністративне порушення. Адже є стаття ”Порушення правил впорядкування міст і населених пунктів”. Штраф для графітників - від сімнадцяти до п’ятдесяти гривень. Якщо ж виявиться, що стіни розмальовує посадовець – покарання може сягати ста двадцяти гривень. Олександр Загорулько, що опікується благоустроєм одного зі столичних районів, прихильником самовільних графіті не є:

“Це однозначно не дозволено, заборонено правилами благоустрою території в місті Києві – робити малюнки, написи будь-якого змісту, будь-якого кольору. Також недавно вийшло розпорядження Київського міського голови про написи нецензурного та аморального змісту - їх заборонено робити. Заходи у таких випадках вживати дуже важко, бо треба впіймати на гарячому того, хто малює. Складається протокол про адміністративне правопорушення. Коли вже намальовано, йдемо до балансоутримувача, надаємо припис про те, щоб він його там замалював чи змив. Це – додаткові витрати, ще й чималі! І додаткова робота! Тим більше, що взимку ніхто змивати і зафарбовувати не буде. Це тільки навесні та влітку”.

Отже, щоб притягнути до відповідальності графітника, його слід впіймати на гарячому, а з цим проблема, підтверджує дільничний інспектор Деснянського району Києва Андрій Брихін. За роки роботи в міліції йому так і не довелося поспілкуватися з райтерами:

“Не затримували цих, і у нас на дільниці обслуговування немає таких місць, де була б якась можливість написати чи намалювати щось на стінах. Під час виборів з’являлася агітація на стінах, але й цього зараз немає. До того ж, ті, хто займається подібними написами, роблять свою справу вночі або ввечері, коли легше сховатися”.

А сімферопольським міліціонерам торік поталанило більше, ніж їхнім столичним колегам - кримським правоохоронцями вдалося “застукати” графітників. Ними виявилися четверо підлітків, які розмальовували стіну одного з житлових будинків. За цих “живописців” довелося відповідати батькам, на котрих склали адміністративний протокол. Натомість графітників, котрі розфарбували стіну мерії Сімферополя, виявити не вдалося. Так само уникнули спілкування з міліціонерами і райтери Львова – міста, що є суцільною пам’яткою архітектури. Графіті стало для нього справжнім лихом. Приватні підприємці, котрі орендують приміщення у центрі Львова, щороку втрачають по 10 тисяч гривень, щоб привести до ладу будівлі після вилазок графітників. Натхнення у них з’являється вночі, аби ніхто не схопив за руку. Львівська міста придумала, як боротися із майстрами настінного розпису – за допомогою відеокамер, але грошей на них бракує, зазначає кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.

Своє ноу-хау в протидії навалі графітникам винайшла мерія російського міста Краснодара. Вона заборонила реалізацію аерозольних балончиків із фарбою дітям та підліткам. Саме таким чином тут сподіваються захистити фасади будинків. Подібну заборону запроваджували і в Америці – у Нью-Йорку, але безуспішно. Заборона на продаж балончиків із фарбою та маркерів людям у віці від 10 до 21 року була визнана судом антиконституційною. З позовом до суду звернулися семеро студентів-живописців. Вони бідкалися, що не можуть у своїй роботі обмежитися тільки пензликами та просто фарбами, інколи без маркерів і балончиків не обійтися.

Американські райтери, пройшовши тернистий шлях становлення і неприйняття графіті владою, тепер з нею співпрацюють, зауважує кореспондент Радіо Свобода у США Юрій Дулерайн. За його словами, малюють тут на стінах усе, що завгодно – гасла, сцени з життя, будь-що. Причому – високохудожньо, стильно, цікаво та яскраво. В американських містах відводять стіни будівель спеціально для картин, написаних художниками-графіті. Більше того – художникам ще й гроші за це платять.

Стирати фарбу зі стін - марна затія, переконує український райтер Володимир. Можна тільки зафарбувати малюнок, але сенсу в тому обмаль:

“Звичайно, певні хуліганські якості тут присутні, оскільки, дійсно, йдеться про безкомпромісне втручання у міське середовище. Тому не дивно, що певна, консервативна, частина суспільства сприймає це за хуліганство. У цьому зв’язку явище, проблему графіті не криміналізувати. Адже такий шлях веде лише до посилення конфронтації між графітниками та суспільством”.


Графіті - наголошують райтери - породження міської культури. Ще минулого століття один відомий український письменник писав - місто не може дати культури, яка матиме естетичну або вічну цінність. Воно перекручує цінності. Втім, сучасне покоління виросло у місті та виробило свою культуру. Це стосується і графіті. Пристосувати її до цивілізованого життя вдалося, зокрема, парижанам, китайцям та латвійцям. До речі, в Китаї владі одного міста мозолив очі голий від зелені схил гори. І вони розпорядилися його покрити зеленою фарбою. Семеро робочих билися над цим завданням півтора місяці. А можна було запросити талановитих графітників - вийшло б мальовничіше й самі рейтери потішилися - справжній наскальний автограф.

Аудіозапис програми. Перший випуск: Аудіозапис програми. Другий випуск:

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

XS
SM
MD
LG