Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:40

Він знає 12 мов і збирає старовинні грамофони. Його книги перекладають більш ніж десятьма мовами. Дійова особа: письменник Андрій Курков.


Сергій Рахманін Київ, 17 лютого 2007 року

Сергій Рахманін: У нас сьогодні у гостях людина, яку сміливо можна назвати взірцем сучасної літератури, і не тільки української.

Тим більше, що ця людина, з одного боку, вважає себе космополітом, а з іншого – є невід’ємною частиною сучасної української літератури. Це Андрій Курков.

Письменник Андрій Курков
У мене знайомство з Андрієм Курком відбулося давно і доволі несподівано. Це було 90-го року. Тоді я, ще молодий кореспондент газети “Молода гвардія”, відшукав на столі своєї куліжанки рукопис невеличкого роману, але дуже цікавого та своєрідного. Він називався “Улюблена після космополіта”.

Я почав читати і не зміг відірватися. Це було дуже своєрідне чтиво, абсолютно принципово не схоже на те, що писали за радянських часів і не було схожим на так звану перебудовну літературу.

Це був інший вимір літератури, який можна було критикувати, до якого можна було скептично ставитися, але який не можна було не помічати. Коли я запитав своєї куліжанки, хто це, вона відповіла, що це Андрій Курков – майбутній геніальний письменник.

Сьогодні Андрій Курков, якщо вірити західним джерелам, є найбільш популярним російськомовним письменником у Європі. Його наклади складають мільйони примірників, його читають скрізь різними мовами.

Наскільки популярним є Курков сьогодні в Україні? Це намагалася дізнатися Наталка Коваленко, яка завітала до одного з найбільших книжкових магазинів Києва і поцікавилася, чи читають Андрія Куркова.

Наталка Коваленко: Андрій Курков є автором 12 романів та 5 книжок для дітей. Але купити бажану книгу насправді не так просто, навіть у найбільшому книжковому магазині столиці.

Серед довжелезних лабіринтів та стелажів книжок на чотирьох поверхах я знайшла тільки 4 книжки відомого українського письменника Андрія Куркова. Кожної лише по три примірники російською мовою. Хоча продавець Світлана і стверджує, що попит на бестселери Куркова величезний.

Продавець: Куркова запитують взагалі часто. Українською мовою немає, напевне не видають. Маленький вибір, тому що він приходить і його швидко розбирають.

Наталка Коваленко: За грудень минулого року продалося 9 книжок автора, в січні нового року – 8. Загалом за тиждень продається 2-3 книжки.

В порівнянні з подібними бестселерами, які стоять поруч на поличці, романи Андрія Куркова продаються значно краще.

30-річній Ользі про Куркова та його пінгвіна - героя однієї з книг - за чашкою кави розповів якось друг. За декілька років вона прочитала більшість його творів.

Читачка: Андрій Курков – це один з моїх улюблених сучасних письменників. Він прекрасний тим, що він, по-перше, дуже добрий. По-друге, всі його розповіді дуже добрі. Будь-якою мовою, якою перекладені його твори, звучать легко і органічно, що ти не звертаєш уваги на мову. Раджу усім прочитати.

Наталка Коваленко: Отримавши вищу освіту, філолог Юлія захопилася книжкою. Про Андрія Куркова дізналася від знайомих.

Читачка: “Пікнік на льоду” – найвідоміша книжка, яка завоювала кілька міжнародних нагород. Але я її, на жаль, не дочитала.

А от остання книжка його дитяча “Чепухоносики”, або є український переклад “Пустомелики”, хоча він каже, що йому не подобається такий український варіант, вона насправді дуже кльова.

Я знаю, що він дуже популярний в Росії. Нещодавно моя мама, коли їздила в Москву, її просили, щоб вона привезла кілька книжок Куркова. Їй замовляли цілими колекціями.

Наталка Коваленко: Біля книжкового магазину на вулиці я спробувала з’ясувати, чи знають пересічні громадяни, хто такий Андрій Курков.

Респондентка: Курков? Я читаю, але такого не чула.

Респондент: Курков – звичайно, чув. Читаю детективи. Це ці, теперішні.

Респондент: Взагалі-то читаю, але лише по спеціальності.

Респондентка: Курков чи Курко? Ні, не чула. Для мене це новина, я більше духовну літературу читаю.

Респондентка: Не знаємо ми такого і не чули. Це сучасний письменник? Скільки йому років?

Сергій Рахманін: Як Ви почули, одна зі слухачок, яку ми опитували, поцікавилася, скільки років Андрію Куркову. Перед тим, як перейти до розмови, пропоную невеличку довідку.

Курков Андрій Юрійович народився 23 квітня 1961 року у Ленінграді, в родині військового льотчика.

Коли Андрію було два роки, родина переїхала у Київ. Перший вірш написав у сім років. З рукописом першої повісті об’їхав майже весь Радянський Союз, виступаючи у літературних гуртках та клубах. В дитинстві захоплювався вирощуванням кактусів.

З 1985 по 1987 роки служив охоронцем в Одеській в’язниці, де, серед іншого, писав дитячі казки.

У 1988 році одружився у Лондоні з Елізабет Шар. Став членом англійського Пен-клубу – найпрестижнішого клубу письменників у світі.

Перший роман “Не приведи мене у Кенгаракс” видав у 1991 році. Популярним став після виходу книги “Пікнік на льоду”, яка у 1999 році увійшла до десятки найпопулярніших бестселерів Європи.

Також у 1997 році пан Курков увійшов у трійку кращих європейських сценаристів. Член Європейської кіноакадемії. Два роки тому був членом журі на Берлінському кінофестивалі.

Андрій Курков – автор майже двох десятків книг. За його сценаріями зняли близько 20 художніх та документальних фільмів. Його твори перекладені на англійську, німецьку, французьку, іспанську, голландську, турецьку та інші мови.

Пан Курков відомий своєю активною громадянською позицією. За різку негативну оцінку політики Росії по відношенню до Помаранчевої революції він неофіційно став персоною нон-грата, його книги у цій країні перестали видавати.

Андрій Курков колекціонує грамофони. Нещодавно презентував дитячу книгу “Пригоди Чепухоносиків”.


Сергій Рахманін: Від себе додам, що раніше Андрій Курков, за його власним твердженням, збирав старі виделки, він полюбляє віскі, тайську кухню, подорожі, джаз.

Він вважає формулою успіху для письменника – самовпевненість, терпіння та дисципліну. Крім того, він хотів би бачити серед своїх читачів вічного жида та революційно-налаштованих студентів. Але він сприймає читача таким, який він є.

Ще він вважає, що письменник – це не той, хто пише, а той, кого читають. Андрія Куркова читають, безумовно, багато.

Однак віднедавна його припинили читати в Росії, це взагалі дивно, бо сам Андрій Курков вважає себе затятим космополітом, і не тільки в письменництві, але й в житті.

Пане Андрію, Ви можете пояснити, що сталося? Через що Вас в Росії, де Вас видавали та читали сотні мільйонів, припинили видавати?

Андрій Курков: Це було відразу після Помаранчевої революції, тому що я коментував дуже багато західній пресі, західному телебаченню, по радіо приїзди пана Путіна до Києва під час виборів, втручання Росії в українську політику.

Тоді, ще перед Помаранчевою революцією, у мене вийшов роман “Остання любов президента”, де один з персонажів зветься Володимир Путін, він – президент Росії до 2016 року.

Так що я думаю, це була така реакція, звичайно, не Путіна, а якихось чиновників. І раптом видавництво АСТ, найбільше в Росії, яке видавало мої книжки багато років, припинило не тільки видавати, а й навіть випускати в магазинах книжки, які замовлялися. Книжки зникли усіх книгарень, це тривало приблизно 18 місяців.

Ще в 2005 році мене запросили на презентацію “Останньої любові президента” французькою мовою в Парижі, на французький книжковий ярмарок. Тоді організатори (французи) отримали листа від Росії з проханням скасувати мою презентацію, тому що запрошеною країною була Росія, приїжджала велика делегацію російських письменників, а разом з ними Володимир Путін.

Сергій Рахманін: Дивна річ. Ви самі неодноразово стверджували, що в Росії Вас вважають трохи не українським націоналістом. А в Україні Вас багато хто сприймає трохи не шовіністом.

Це саме тому, що Ви вперто писали з російської на українську, хоча я знаю, що українською Ви володієте. Більше того, як я знаю, у Вас навіть були певні творчі роботи українською мовою.

От Ви стверджуєте, що Ви - переконаний космополіт. Ви вважаєте, що це не дуже добре, коли йдеться про український чи російський істеблішмент.

Як Вам здається, чому митці, скажемо, кого прийнято називати митцями (українськими чи російськими) не сприймають цю космополітичну теорію, яка, до речі, дуже поширена в європейській літературі, зокрема, на Заході?

Андрій Курков: Нормальний західний, європейський чи не європейський письменник, він завжди буде космополітом, тому що звертається до людства, звертається до читачів різних країн.

У нас сама так звана служба митця була традиційно заангажована політично. У нас і письменники, і художники раніше служили Компартії. Якщо вони були на маргиналі, тобто якщо вони не служили, у них не було ніякої можливості мати свої виставки чи видавати твори.

Щодо Росії мій товариш якось пожартував: щоб в Росії не будували, а вийде Радянський Союз. Там також більшість письменників стали на службу новій ідеології патріотизму і вони працюють на державу. Держава їх літаком возить в Китай на Пекінську виставку, в Ріо-де-Жанейро, в Париж, у Франкфурт.

У нас ідеології немає, Україна позаідеологічна, вона розхристана, сама себе не розуміє і не бачить в дзеркалі. Тому у нас можна служити або національній ідеї, тобто українській мові, ідеології націоналізму, або нікому не служити.

І в цьому сенсі мені подобається молоде покоління наших письменників. Вони щиро пишуть українською, щиро пишуть все, що думають, і шокують істеблішмент навіть національно-свідомий. Але вони нікому не служать, і про них теж майже ніхто, крім студентів, не знає.

Це покоління Ірини Карпи, Любка Дереша, Наталки Сняданко, Світлани Поваляєвої, Тетяни Малярчук, можна багато перераховувати. Слава Богу, у нас є це покоління, тому що в Росії цього покоління немає.

Сергій Рахманін: Наприклад, той самий Сергій Жадан, Юрій Андрухович. Ви високо оцінювали їхню творчість і говорили, що дуже приємним є факт експансії цих письменників на польський ринок. Але менше з тим, вони відомі і в Україні.

З іншого боку, Ви казали, що вважаєте себе невід’ємною часткою української літератури. Ви говорили, що якщо брати Булгакова чи Гоголя, то попри те, що вони писали російською, вони є елементом української літератури. І ця теза страшенно не подобається в Росії і багато кому не подобається в Україні, до речі. Особливо, коли йдеться про Булгакова.

Але Ви говорили й про те, що насправді сучасна, молода українська література є більш потужною, на відміну від російської. Бо є молода, нова генерація цих нахабних, веселих, талановитих людей, але їм бракує промоушена, підтримки. Ви наводили в якості прикладу Олеся Ульяненка, який, будучи бомжем, отримав малу Шевченківську премію.

Чого бракує нашим можновладцям у владі, меценатам, аби підтримувати молодих письменників? І чи потрібна взагалі така підтримка?

Скажімо, наприклад, Іван Малкович вважає, що у нас багатіям просто бракує смаку, вони не бачать мистецтва там, де воно насправді є. Ви з цим погоджуєтеся?

Андрій Курков: Багатії – це трохи абстрактне поняття. Я знаю людей з грошима, які підтримують мистецтво. Скажемо, той самий Віктор Пінчук, який зараз вкладає гроші вже не тільки в мистецтво, але й в студентів, роздає премії, гранди свого фонду. Це також, в принципі, державницька позиція.

Сергій Рахманін: Ну, знаєте, державницька позиція. Той же самий Віктор Пінчук, якщо Ви його згадали, набагато охочіше вкладав гроші в російський театр Ленком, ніж, скажімо, в український театр свого часу. Це і є, як на мене. Пінчук – не приклад, але...

Брак смаку. Тобто подарувати “Бентлі” Софії Ротару – це крок, який притаманний нашому істеблішменту. Дати трохи грошей на книжку молодому талановитому письменнику – немає цих грошей. Це вчинок, який багатій не завжди може собі дозволити. Він взагалі не знає про існування цього.

Андрій Курков: Ну, не тільки він не знає. По-перше, тут треба знати, від чого відштовхуватися. Як дізнатися, чи він є майбутнім геніальним письменником, чи ні, якщо одразу це не видно?

Я сам знаю, скільки графоманів ходить, дзвонить, просить грошей на книжки, а потім стоять на вулицях. Я сам стояв на вулиці в 93 році на Андріївському узвозі, продавав свої книжки.

Сергій Рахманін: Може, Вам більше пощастило? Може, агентів не вистачає українським літераторам? Поясніть, чого не вистачає?

Андрій Курков: Це нормальний процес. В будь-якій молодій літературі, в принципі, пробиваються нагору не ті, кому допомагають, а ті, кому не допомагають. Тому що я знаю, зараз багато є письменників, про яких ви не чули, але у них видано по 7-10 книжок за спонсорські гроші, чи якісь інші.

Література як процес - це енергія. Якщо вона є, то вона захопить усією силою і випадково знайденого на вулиці олігарха, і кого-завгодно.

Сергій Рахманін: Тобто Ви вважаєте, що це природній процес і він по собі владнається?

Андрій Курков: Ні, це природній процес. А ставлення держави до культури та літератури, як кажуть, безпорадне та незацікавлене – це не природно.

Ось є дві крайнощі. Є крайність російська, що все повинно слугувати державі, державним інтересам, література важлива лише, якщо вона представляє Росію та хвалить пана Путіна, російську велику ідею.

А у нас це не важливо, тому що література – це не труби, це не нафта, це не газ. Тому нехай вона сама по собі розвивається.

Ні, я б казав, що Україні потрібна пропаганда просто літератури, просто читання своєї української літератури. Не треба давати гроші письменникам, як стипендії, не треба давати гроші на видання книжок.

Ось є видавці, які самі на власний ризик. Наприклад, “Нора друк”, “Видавництво старого Лева”, “Навчальна книга. Богдан”, є багато, які видають письменників, шукають їх.

Допоможіть зробити цих письменників відомими в Україні. Просто винайти якусь політику, має бути промоушен.

Сергій Рахманін: Але хто має займатися цим промоушеном? Це має вирости якесь покоління імпресаріо, це має робити держава, це мають робити самі письменники? Чи є універсальний рецепт, хто це має робити?

Андрій Курков: Є кілька універсальних рецептів. По-перше, інститут міжнародних книжкових ярмарків, це на рівні держави, коли твою країну запрошують через уряд взяти участь як почесний гість цього ярмарку своїми письменниками та літературою. Це пропаганда держави. Цим має займатися держава.

І у нас найближчим часом буде великий новий сором в цьому сенсі. Варшава нас запросила на міжнародну варшавську книжкову виставку-ярмарок в якості почесного гостя, в бюджеті виділені мільйони гривень, ніхто не знає, хто займається ані стендом, ані підготовкою концепції української участі в цьому ярмарку. Це буде сором держави.

А на іншому рівні, в принципі, у нас вже є молоді імпресаріо, які пробують щось робити. Є видавці, які займаються не своїми справами, а ще й підтримують своїх і не своїх письменників. Є культові місця, куди студенти приходять послухати поетів і письменників. Це “Купідон” на вулиці Пушкінській в Києві, це кав’ярня “Бабуїн”, це квартира “Бабуїн” на Подолі.

В принципі, насправді молоду українську літературу читає лише молодь, студенти. Серед них такі персони, як Сергій Жадан, Любко Дереш чи Ірина Карпа – це культові персони, ця культовість допомагає.

Сергій Рахманін: Це також цілком природно. Було б дивно, якби людина, якій зараз за 50, читала б, наприклад, Андруховича, Дереша чи Кожелянка. Це було б справді дивно.

Ви згадали про Міністерство культури. Ви неодноразово закликали не мати жодних справ з Мінкультури, бо маєте гіркий досвід співпраці з цією шанованою організацією.

Андрій Курков: Власні рахунки.

Сергій Рахманін: Ви підтримуєте ідею, яку неодноразово проголошували різні митці в цій студії, щоб взагалі скасувати Мінкультури як таке, у зв’язку з тим, що воно не потрібне, воно позбавлене будь-якого сенсу. Як Вам здається?

Андрій Курков: Америка живе без Міністерства культури.

Сергій Рахманін: Тобто Ви погоджуєтеся, що це має бути відповідна державна політика, але не обов’язково це має бути міністерство.

Андрій Курков: Це може бути департамент. До речі, в Росії усіма цими літаками з письменниками керує департамент з питань поліграфії та інформації.

Сергій Рахманін: З іншого боку, чи варто надавати українському видавцеві пільгові преференції?

Тобто надавати йому змогу конкурувати, перш за все, з так званою російською книжкою, яку видають за пільгових умов, яка, практично, безмитно перетинає український кордон і є набагато якіснішою за поліграфією, за рекламою. Чи є сенс надавати преференції, зокрема пільгові, українській книжці?

Андрій Курков: Що таке пільгові преференції? Що для України важливіше пільгових преференцій? Навести лад в митних справах, закрити канали безмитного перетину кордону. Якщо боротися з корупцією, то це вплине і на українську книжку, і на радіоелектронну промисловість, і на все інше.

Сергій Рахманін: Є дуже поширена теза, що українська книжка не витримує конкуренції, зокрема і тому, що бракує талановитих українських авторів, бракує фірм, які б зголосилися друкувати українські книжки. Як Ви ставитеся?

Андрій Курков: З другою тезою я не погоджуюсь. Тому що, як мені відомо, більшість видавництв принципово друкує зараз книжки тільки українською мовою.

Сергій Рахманін: Чому? Тому що на неї є попит, тому що це модно чи це заохочує держава?

Андрій Курков: Спочатку це було політкоректно, потім це стало ідеологічно модно, це відрізняє видавництво, це реноме, репутація видавництва. Вони не хочуть, щоб про них думали, що вони випускають дешеву російську літературу, вони краще будуть випускати дорогу українську.

А щодо пільг, то ці гроші, які у вигляді пільг держава могла б потратити на українські видання, вони могли б потратитися з більшим ефектом на просто пропаганду української книги, щоб не розділяти.

Бо у нас, як тільки з’являються пільги, починають їх ділити. Потім під ці пільги інші книжки, і врешті книжка не з’явиться або з’явиться книжка, яку випустили в 90-му році, вона лежала на складі радянсько-українського видавництва, нарешті її держава викупила.

Сергій Рахманін: В тому, що Ви говорите, є певна рація. Тим більше, що у нас, на превеликий жаль, лишилося багато бажаючих поцупити гроші, які дурно лежать.

Але з іншого боку, я розмовляв з видавцем, який просто скаржився. Це було на Петрівці. Він каже, що от лежить книжка українською мовою видана. Він перегортає, а вона видана в Білорусі. Поруч лежить ще одна – дуже яскрава, гарна, якісної поліграфії книжка – видана в Росії.

Він каже, що не може собі дозволити видати ці книжки, бо якщо він їх видасть в Україні, їхня собівартість буде приблизно такою, якою є випускна ціна цих двох книжок.

Є люди, які готові це робити, але їм дуже важко конкурувати з книжкою - білоруською, російською - яка видається українською і завозиться в Україну. Чому? Тому що тут є попит на українські книжки, і навіть в Білорусі, в Росії це відчувають.

І мені здається, було б корисно, якби держава якісь економічні важелі надала видавцеві, щоб він мав змогу конкурувати.

Андрій Курков: Які важелі? Була пропозиція Івана Малковича обкладати російськомовні видання податком спеціальним.

Сергій Рахманін: Я просто зменшив би податок на українську книжку, суттєво зменшив. Чи взагалі б прибрав на якийсь час. Бо обкладати інших...

Андрій Курков: Я проти скасування податків для української книжки ніколи не виступав і завжди казав, що треба підтримувати. Але підтримувати не у вигляді санкцій проти іншого товару.

Сергій Рахманін: Ви як будь-який письменник є людиною спостережливою, це відчувається у Ваших книжках. Час від часу Ви звертаєтеся до політики у своїх творах.

Ви ніколи не звертали увагу на таку дрібницю? Російськомовні політики, які демонстрували зневажливе ставлення до української мови та взагалі до українського, хизувалися навіть цим.

Коли вони ставали державними мужами, вони змушено вивчали українську мову. Нехай вона була кострубатою, але вони відчували певні гордощі від того, що можуть говорити українською. Це моє спостереження.

Вам такого не здавалося? Це стосувалося Кучми, Януковича, ще багатьох людей. Все-таки з чим це пов’язано? Це також данина моді?

Андрій Курков: Ні. На жаль, політики, про яких ви кажете, вони стали політиками випадково.

Сергій Рахманін: Як і переважна більшість політиків.

Андрій Курков: Так. Як і переважна більшість. У своїй людській якості, якщо про них говорити, вони базові, тобто на рівні напівкультур’я або безкультур’я.

Звичайно, коли раптом вони відчувають, що вони можуть чомусь навчитися, то вони самі може собі дивуються.

Сергій Рахманін: Тобто це трохи така тваринна радість. Даруйте за такий вислів.

Провокативне питання. Знаю, що зараз Ваші книжки перекладаються українською. Ви абсолютно щиро казали, що нормально розмовляєте українською, з повагою ставитеся до української, але це забавкою було б, якби Курков намагався писати українською, простіше писати російською.

Андрій Курков: Ну є рідна мова.

Сергій Рахманін: Це абсолютно природно. Але переконували, що свого часу Ви вперто відмовлялися, аби Ваші книжки перекладалися українською. Це правда?

Андрій Курков: Це неправда. Мене переплутали з Василем Шкляром, який заборонив свої книжки перекладати російською мовою.

Сергій Рахманін: Я думаю, Вас важко сплутати з Василем Шкляром хоча б тому, що навряд чи він має такі ж наклади та таке ж читацьке коло.

Знаєте, мені сподобалася свого часу Ваша теза, хоча багатьом вона здалася хибною, мені насправді вона сподобалася. Що людина, яка читає, розвивається навіть, якщо читає 24 години на добу “Гаррі Поттера”, нехай вона просто читає.

Був такий період, коли у світі, в Україні зокрема, з’явився певний сумнів, що література взагалі виживе як така. Бо її заб’є кіно, відео, комп’ютер, решта.

Зараз спостерігається певний бум, певний сплеск інтересу до літератури. Зокрема через те, що з’явилася цікава дитяча книжка. Ви зараз звернулися і до цього сегменту.

Наскільки реально, наскільки вигідно видавати гарну, якісну дитячу книжку в Україні? Бо всі переконують, що це абсолютно збиткова справа.

Євгенія Гапчинська, яка ілюструє книжки, що виходять у Малковича, яка проілюструвала Вашу останню книжку, каже, що для неї це чистий збиток, для неї це альтруїзм. Дитяча книжка у нас справді є такою збитковою? Чому?

Андрій Курков: Давайте трохи по-іншому поставимо питання: чи приносить дитяча книжка такі самі гонорари ілюстраторам і авторам, як приносять бестселери дорослі? Звичайно, не приносить.

Сергій Рахманін: Я, до речі, не можу зрозуміти, чому. Я – батько двох дітей, знаю, що попит на дитячу книжку є величезний. Якщо її поставити на конвеєр і продавати, то гонорари можуть бути такими ж, як і детективи. Мені так здається.

Андрій Курков: Якщо підійти із західними мірками, рекламувати і розкручувати, то так. Але, по-перше, видання дитячої книжки значно більше коштує, ніж дорослої. Це кольоровий друк, якісний папір, сам ГОСТ, згідно із законами про дитячий товар, інші вимоги.

Продаються дорогі книжки не так швидко. Багато батьків не розуміють, що вони купують частіше традиційну народну класичну казку. Авторські казки у нас - рідкість.

Хоча в будь-якій країні - і в Англії, і в Німеччині - казки сучасних письменників користуються таким самим або більшим попитом, ніж класичні.

Сергій Рахманін: Знову не погоджуються. Бо зараз, певним бумом я б не назвав, але, дякувати Богу, у нас демографічна політика покращується. Тому переважно це молоді люди.

І вони якраз, як я можу дивитися із власного досвіду і досвіду колег, знайомих, вони намагаються купити авторську казку. Тобто вони наїлися самі в дитинстві цими народними казками і зараз набагато охочіше...

Андрій Курков: Ви спілкуєтеся з розумними батьками.

Сергій Рахманін: Я спілкуюся з молодими батьками. Вони, до певної міри, модерні, якщо хочете. Я не вважаю себе таким юним, але ті, кому зараз 22-30 років.

Андрій Курков: Які книжки Ви можете назвати, які вони купили, авторські казки?

Сергій Рахманін: Я знаю, що та сама “Матильда”, яку видала “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, вона настільки охоче купувалася. Тобто все ж таки попит на таку книжку є. Андрій Курков: Попит є, але я мав на увазі українську авторську казку.

Сергій Рахманін: Тут проблема в тому, що якби з’явилася українська авторська казка, її б також купували. Просто я гадаю, що самі письменники не відчувають.

Андрій Курков: Так вони її не пишуть частково тому, що не дуже вірять у потенційний успіх. По-друге, вони бачать, скільки коштує в результаті книга.

Та і видавці, думаю, також не шукають авторів, які пишуть казки. Тому що видавати дитячу книжку можна з більш-менш гарантованим успіхом, якщо ти видаєш товар, який вже відомий. Тобто “Вінні-Пух”, “Мумі-троль” – будь ласка, це піде. “Тореадор із Васюківки” возродилася, дякуючи Малковичу, і тому, що не вистачає інших.

Сергій Рахманін: Повна порожнеча, яку потрібно заповнювати.

Пане Андрію, маємо кілька питань електронною поштою. Слухачі цікавляться, який улюблений сучасний письменник письменника Андрія Куркова.

Андрій Курков: Є уподобання, я слідкую за творчістю Сергія Жадана, Марка Хеддона, Ніка Хорнбі, Орхана Памука.

Сергій Рахманін: Своєрідні, до речі, смаки. Жадан – Памук.

Андрій Курков: Я чекаю, звісно, чогось нового від Юрка Андруховича. У мене так склалося, що улюблені письменники – це письменники, які вже померли. Бо я знаю, що вони вже нічого нового не напишуть і не розчарують, я можу все прочитати, що вони написали. Це Андрій Платонов, Кнут Гамсун, Герман Гессе, Максим Горький на початку своєї літературної кар’єри.

А серед сучасних письменників у мене є улюблені книжки. Як автор мені дуже цікавий Олесь Ульяненко, але я не дуже люблю сучасний український чорний роман.

Мені його повість “Сталінка”, за яку він, до речі, і отримав малу Шевченківську премію, подобається більше, ніж все, що він написав пізніше.

Мені подобається роман, який можна читати до кінця життя “Щоденний жезл” Євгена Пашковського, і сам Женя Пашковський мені страшенно подобається як письменник і як особистість.

Подобається “Солодка Даруся” Марії Матіос, але не подобаються інші її книжки, наприклад.

В цьому сенсі, я думаю, поки письменник працює, треба більше думати про книжки, яків він написав, улюблені іншими людьми, ніж про його, як про цілісну постать.

У нас, гадаю, справді лише Сергій Жадан пише рівно і передбачувано, більш-менш Юрко Андрухович пише рівно і передбачувано. Всі інші можуть раптом здивувати сплеском таланту, а потім щось таке написати.

Сергій Рахманін: Письменник не є рівним. Хтось колись жартував, що Маркасу після ста років самотності треба було ставити крапку і більше нічого не писати.

Андрій Курков: Але ж хочеться писати.

Сергій Рахманін: Хоча той же Гессо, наприклад, тут я з Вами погоджуюся, це людина, яка написала безліч фантастичних творів.

Андрій Курков: Я його читав і також можу те ж саме сказати.

Сергій Рахманін: Але це радше випадок, ніж традиція.

Багато хто стверджує, що от-така своєрідність, фантастичність, особливість української сучасної прози, яка все ж таки з’являється (вона є, вона не дуже розрекламована, не дуже відома, але, маю надію, що вона проб’ється), якраз полягає в тому, що вона переважно міська.

Є багато міської прози. І в принципі, це пов’язано не тільки з тим, що ціла купа людей зосередилася на цьому напрямку літератури, а з тим, що саме така література знаходить відгук в душах читачів України.

Ви погоджуєтеся з тим, що перспектива української літератури саме у міській прозі, поезії, її ще називають міщанською.

Андрій Курков: Звичайно, погоджуюся. Тому що у нас була традиційно сільська література за радянських часів. Але село – це така обитель консерватизму.

Сергій Рахманін: Міська - мається на увазі не героїчна, не патетична, не фентезі...

Андрій Курков: Розумію, динамічна, про молоде, про рух, про поступ, про якісь зміни.

Це нормально в будь-якій країні. Просто у нас є різниця між селом досі, і вона буде. А на заході нема цієї різниці, тому там нема такого поняття як міська і сільська проза. Там нема села. У нас, слава Богу, є село.

Сергій Рахманін: Відомо, що Ваша дружина є англійкою, Ви багато розповідали в інтерв’ю про свою тещу, про складні, своєрідні, дуже цікаві стосунки з тещею. Слухач цікавиться, якою мовою розмовляють в родині Куркових.

Андрій Курков: Моя жінка Ліза розмовляє в родині англійською, я розмовляю більше часу російською. Інколи, коли ми хочемо з дружиною поговорити в присутності дітей при тещі, і їм не треба чути, переходимо на французьку чи німецьку. І няня з ними розмовляє українською мовою, вони ходять до української школи.

Сергій Рахманін: Хтось стверджував, що Ви знаєте трохи не півтора десятка мов.

Андрій Курков: Ні, я колись розмовляв 12-ма мовами, зараз знаю 7 мов.

Сергій Рахманін: Ви завжди гордилися тим, що Ваші діти, вони у вас вже дорослі, тримовні. Російську, англійську, українську вони знають.

Андрій Курков: Так, без акценту розмовляють.

Сергій Рахманін: Які читав казки і чи читає досі Андрій Курков?

Андрій Курков: Насправді я їм щовечора, вчора також, перед сном вигадую на ходу, імпровізую казки. Спочатку переповідав власні казки, колись давно, а потім вони закінчилися, зараз у мене йде безкінечний серіал про хлопчика Петю.

Але проблема в тому, що середній син Тео вимагає, щоб казка була жахливою, казка хорору, а старша донька Габріела каже, щоб вона була смішною. Тому мені постійно доводиться балансувати між хорором та сміхом.

Сергій Рахманін: Вам це вдається?

Андрій Курков: Інколи вдається, інколи вони задоволені, інколи не дуже, кажуть, що не вистачає жаху чи сміху. Інколи я сам захоплююся, щось таке жахливе розповідаю, що потім мене перебиває Тео і питає: а там буде “happy end” вкінці чи ні?

І нещодавно він зізнався, що після таких казок йому дуже часто якісь кошмари сняться. Я питаю, так навіщо ж я тобі буду їх розповідати? Він каже: ні, вони мені подобаються. Я питаю, що кошмари? Він – ні, казки.

Сергій Рахманін: Пригадую одну з Ваших оповідок, яку друкували в одному зі ЗМІ. Ви говорили, що необхідно переконати видавця, щоб він взяв саме твою книжку. Це ціле мистецтво і йому треба вчитися. Ви розповідали, що колекціонували письмові відмови.

Андрій Курков: Так, близько 600 відмов.

Сергій Рахманін: І якесь англійське видавництво Вам дуже чемно, суто по-англійськи, відмовило, написавши, що вони з повагою ставляться до своїх читачів і друкують виключно якісну літературу.

Але трохи пізніше це ж видавництво перекупило права на цю книжку, яку Ви пропонували, вже у швейцарського видавництва. Тобто “happy end”, певною мірою. Ви отримали моральну сатисфакцію і розмістили цю книжку в видавництві.

У Вас є рецептура, в який спосіб переконати видавця, щоб він взяв саме Вашу книжку? Ваші критики кажуть, що Курков не стільки геніальний письменник, скільки геніальний продюсер, якщо хочете. Він вміє себе пропонувати.

Андрій Курков: Я думаю, що будь-які формули успіху формуються на інтуїтивному рівні. Головне - завчасно знати, чому тобі скажуть “ні”.

Чому всім кажуть “ні”, хто приходить з вулиці у видавництво. Тому що просто їх не чують. І треба навчитися не дуже нав’язливо повторювати те саме питання, поки людина зрозуміє.

Перше “ні” – це перша реакція на все невідоме. Будь-який видавець побачить якийсь рукопис невідомо кого і одразу скаже “ні”. Скажуть: у нас є Тарас Прохасько, у нас є Іздрик, ми будемо їх...

Сергій Рахманін: Це сьогодні. А перший роман, якщо я не помиляюся, першу книжку Ви написали 1979 року, перша видалася 1991.

Андрій Курков: Перша книжка – 91 року – “Не приведи мене в Кенгаракс”.

Сергій Рахманін: Ви до цього її читали в залах...

Андрій Курков: В залах, ходив з рукописами по всіх кабінетах.

Сергій Рахманін: Як Вам вдалося переконати першого свого видавця, щоб він її видав? Саме завдячуючи тому, що Ви її рекламували перед цим?

Андрій Курков: По-перше, якщо ти активна людина, не тільки активно пишеш, а ще й ходиш з цими рукописами, то пройшовши 20 кабінетів, познайомившись з 20 редакторами, ти розумієш, з ким із них можна продовжувати спілкування, з ким ні.

Хтось поставиться більш зацікавлено, скаже, що це погано, але там щось є. І ти продовжуєш, далі шукаєш інших людей, але продовжуєш спілкуватися з тим, хто тобі сказав “ні” не в дуже категоричній формі.

Вкінці кінців треба допомогти тому редактору чи видавцю зрозуміти, що він тебе формує як письменник, що ось ти ходив 5 разів до нього, показував різні тексти, і він нарешті сказав, що ось я давав поради, я тепер їх бачу, тепер я тебе надрукую.

Сергій Рахманін: Ви говорили про те, що Ви є наркоманом новин. Тобто ви любите дивитися новини?

Андрій Курков: Вже вилікувався.

Сергій Рахманін: А я все ніяк не можу вилікуватися від цього.

Політикою Ви цікавитеся лише тому, що Ваші діти живуть в країні і Вам не байдуже, якою вона буде. Яке найбільше розчарування від України, скажімо, за весь період незалежності чи може за менший останній період? Що є найбільшим розчаруванням в Україні для Вас, для людини, яка багато прожила, багато чого побачила?

Андрій Курков: Безвідповідальність всіх політиків, практично, на всіх рівнях, ідеологічна імпотенція політичної еліти.

Сергій Рахманін: Що гірше, до речі, суто українська безвідповідальність політиків чи суто російське намагання, прагнення підсунути, підігнати під політику все?

Андрій Курков: Я думаю, російська позиція для України була б більшою катастрофою. Тому що Україна за менталітетом більш ліберальна, ніж Росія. У неї нема комплексу колишньої імперії, нема бажання повернутися до якоїсь точки відліку.

Мабуть, мали рацію російські політики, коли казали, що у вас завжди буде гуляй-поле, тому що українські політики не здатні, вони можуть лише загоди самооборони організувати.

Сергій Рахманін: Колись я вивчав історію Махна, так Гуляй-Поле була одною з найкращих організацій із військово-політичної точки зору, попри антирекламу.

Андрій Курков: Тоді була культура системного бандитизму, про що мало кажуть. На півдні України існували так звані анархо-бандитські комуни.

Сергій Рахманін: Багато.

Андрій Курков: В яких діяв закон, тобто на цій території діяв закон, якого всі слухали. Корупції не було, били нагайкою перший раз, другий раз стріляли в долоню...

Може ми просто повинні якось визріти чи перечекати це покоління політиків. Але в мене є така боязнь, що нове покоління, яке приходить не на зміну, а долучається до сьогоднішнього покоління, воно одразу перехоплює ці так звані цінності.

Сергій Рахманін: Абсолютно вірно. Дай Боже, щоб я помилявся, але талановита молодь, яка приходить на зміну сьогоднішній генерації політиків, вона страшенно здібна, вона перехоплює всі вади миттєво.

Коли дивишся на людей, яким ще немає 30-ти, але які чинять так само, як люди, яким за 50, тут виникають питання щодо світлого майбутнього України.

Але ще трохи про світле майбутнє української літератури. Я все ж таки надіюся, що воно буде світлим. Ви кажете, що рано чи пізно відбудеться цей прорив, ця генерація, яка вже сформувалася в українській літературі, вона визріє, прорветься. Коли можна реально очікувати цей прорив?

Андрій Курков: Для мене насправді прорив вже наступив.

Сергій Рахманін: Щоб його відчули читач, видавець, влада, щоб вона не могла не помітити цього.

Андрій Курков: Я думаю, не більше 5 років. Може 2-3 роки.

Сергій Рахманін: Що може цьому серйозно завадити?

Андрій Курков: Та нічого не завадить.

Сергій Рахманін: Тобто розчарування в Україні, якийсь економічний спад.

Андрій Курков: Справа в тому, що молоді читачі, які читають молодих письменників, не будуть розчаровуватися. Тому що вони живуть у власному світі, і цей світ доповнюється молодою літературою.

Тобто коли вони ростуть, стають старшими (і читачі, і письменники, бо кожен письменник пише для свого покоління читачів), вже цей свій розширюється, розширюється у фізичному сенсі, світ цих книжок.

Якщо зараз пройтися в університетах і розпитати студентів, хто що читає, ви дізнаєтеся, що навіть у російськомовному Дніпропетровську читають і Дереша, і Жадана, і Карпу, і Поваляєву.

І ці молоді читачі шукають тільки молодих письменників, вони не будуть читати Павла Загребельного, він пише для старшого покоління. І в цього сенсі, я думаю, література буде дорослішати разом з читачами.

Сергій Рахманін: Ви не втомилися від літератури?

Андрій Курков: Та начебто ні. Я сподіваюся, аби література від мене не втомилася.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG