Л.К.: Ну, не дай Боже в такому ритмі жити. Тому що, працюєш на багатьох роботах, багато маєш праці. Я актриса й театру, й доцент музичної академії, голова художньої ради Національного університету “Києво-Могилянська академія”, голова правління Шевченківського фонду “ХХІ століття”, й ще президент Українського центру міжнародного інституту театру. Так що багато роботи є, робиш фестивалі міжнародні, конкурси читців...
Р.С.: Я тільки що почув, як ви шпетили, або принаймні згадували якогось бізнесмена, котрий не дав грошей на якусь виставу...
Л.К.: Та для чого оце й говорити... Я кажу: “Чому ми люди на землі?” Тому що ми вміємо вести діалог. А коли людина відмовляється вести діалог з тобою, а для нього важливіше щось збудувати для себе, а не для людей, тоді це, для мене це страшно.
Р.С.: Ви маєте на увазі спонсорів, до котрих зараз митцеві необхідно звертатися?
Л.К.: По перше, закон про спонсорство має існувати. Про меценатство. Щоб людям було не тільки цікаво, але й вигідно вкладати гроші в культуру. Про це вже стільки разів говорилося!
Р.С.: Ви зараз над чим працюєте, пані Ларисо?
Л.К.: Ми зараз випустили прем’єру з польським режисером Збіґнєвом Шановським на сцені театру імені Івана Франка, “Сара Бернар”. Самі написали монолог і випустили прем’єру. Так що я запрошую, 4 березня буде ця вистава. А 10 березня граємо Маркеса, “Посаг кохання, або любовний одвіт чоловікові, що сидить в кріслі”. Оце ось те, що я працюю чисто як актриса. А ще творчі роботи... От зараз, я тут сиділа, а вже подзвонили, що річниця ж Лесі Українки, треба вечір. Я щороку роблю вечори такі. Взагалі, я вам скажу, не вистачає сили, енергії на всі ті ідеї, на всі ті творчі задуми, які існують навколо тебе. Вони народжуються не стільки в тобі, скільки в середовищі, в атмосфері, яка панує зараз.
Р.С.: Пані Ларисо, от ви згадали свій і мистецький, і громадський вимір. А як живе пані Кадирова просто як людина? Прокидається і: гладить кота, заводить машину, їде на дачу?
Л.К.: Дачі в мене немає, квартири в мене немає – власної. А є в мене син, Максим Кононенко, є його дружина – Світлячок Наливайко, Світлана. Є манюнька Аничечка, маленька, якій півтора рочки буде. І є собака Найда, яка знайдена, люди покинули. І це – моє обійстя, те, чим я живу зранку і, щоби не робила, воно зі мною існує. І я розумію, що це – правдиве, те, яке не зрадить. Бо все може зрадити в житті, крім моїх рідних, крім того, що за мною стоїть. Але я мушу для них працювати, тому що вони за мною ідуть. І ту дорогу, яка я для них прокладаю, вони повинні шанувати й поважати. А я все роблю для того, щоб так і було.
Р.С.: А шанують? Скажімо, онучці скільки років – вона вже може оцінити роботу бабусі?
Л.К.: Буде півтора рочки. Але вона співає! Я їй співаю. В мене є такий бандурист керамічний, великий такий. Я підходжу до нього, тримаю її на руках, і співаю: “Взяв би я бандуру...” І глажу його. “Та й заграв, що знав...” Потім вона закриває очі, стає, значить, двома ногами на підлогу, робить так руки і починає: “О-о-о...” І так передає внутрішній мій стан і відчуття музики! Вона не співає й точно не інтонує, а внутрішній і емоційний стан передає!
Р.С.: Тобто, в трупі театру імені Франка років так через надцять появиться ще один персонаж молодий?
Л.К.: Я не думаю і не хочу загадувати наперед. Але якщо в неї буде потреба, чому ні – чому ні?
Р.С.: Я тільки що почув, як ви шпетили, або принаймні згадували якогось бізнесмена, котрий не дав грошей на якусь виставу...
Л.К.: Та для чого оце й говорити... Я кажу: “Чому ми люди на землі?” Тому що ми вміємо вести діалог. А коли людина відмовляється вести діалог з тобою, а для нього важливіше щось збудувати для себе, а не для людей, тоді це, для мене це страшно.
Р.С.: Ви маєте на увазі спонсорів, до котрих зараз митцеві необхідно звертатися?
Л.К.: По перше, закон про спонсорство має існувати. Про меценатство. Щоб людям було не тільки цікаво, але й вигідно вкладати гроші в культуру. Про це вже стільки разів говорилося!
Р.С.: Ви зараз над чим працюєте, пані Ларисо?
Л.К.: Ми зараз випустили прем’єру з польським режисером Збіґнєвом Шановським на сцені театру імені Івана Франка, “Сара Бернар”. Самі написали монолог і випустили прем’єру. Так що я запрошую, 4 березня буде ця вистава. А 10 березня граємо Маркеса, “Посаг кохання, або любовний одвіт чоловікові, що сидить в кріслі”. Оце ось те, що я працюю чисто як актриса. А ще творчі роботи... От зараз, я тут сиділа, а вже подзвонили, що річниця ж Лесі Українки, треба вечір. Я щороку роблю вечори такі. Взагалі, я вам скажу, не вистачає сили, енергії на всі ті ідеї, на всі ті творчі задуми, які існують навколо тебе. Вони народжуються не стільки в тобі, скільки в середовищі, в атмосфері, яка панує зараз.
Р.С.: Пані Ларисо, от ви згадали свій і мистецький, і громадський вимір. А як живе пані Кадирова просто як людина? Прокидається і: гладить кота, заводить машину, їде на дачу?
Л.К.: Дачі в мене немає, квартири в мене немає – власної. А є в мене син, Максим Кононенко, є його дружина – Світлячок Наливайко, Світлана. Є манюнька Аничечка, маленька, якій півтора рочки буде. І є собака Найда, яка знайдена, люди покинули. І це – моє обійстя, те, чим я живу зранку і, щоби не робила, воно зі мною існує. І я розумію, що це – правдиве, те, яке не зрадить. Бо все може зрадити в житті, крім моїх рідних, крім того, що за мною стоїть. Але я мушу для них працювати, тому що вони за мною ідуть. І ту дорогу, яка я для них прокладаю, вони повинні шанувати й поважати. А я все роблю для того, щоб так і було.
Р.С.: А шанують? Скажімо, онучці скільки років – вона вже може оцінити роботу бабусі?
Л.К.: Буде півтора рочки. Але вона співає! Я їй співаю. В мене є такий бандурист керамічний, великий такий. Я підходжу до нього, тримаю її на руках, і співаю: “Взяв би я бандуру...” І глажу його. “Та й заграв, що знав...” Потім вона закриває очі, стає, значить, двома ногами на підлогу, робить так руки і починає: “О-о-о...” І так передає внутрішній мій стан і відчуття музики! Вона не співає й точно не інтонує, а внутрішній і емоційний стан передає!
Р.С.: Тобто, в трупі театру імені Франка років так через надцять появиться ще один персонаж молодий?
Л.К.: Я не думаю і не хочу загадувати наперед. Але якщо в неї буде потреба, чому ні – чому ні?