Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 14:48

Ранковий гість – редактор білоруського журналу "Архе" Валер Булгакав


Віталій Пономарьов Київ, 1 березня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Чи справді найближчими до українців у культурному відношенні є білоруси? Чим пояснити нинішню взаємну зацікавленість діячів української та білоруської культур? Про це в розмові з білоруським філософом, головним редактором незалежного журналу «ARCHE» Валером Булгакавим.

Р.С.: Пане Валер, у Вашому часописі регулярно друкуються переклади з українських авторів, от свіжі приклади: Микола Рябчук, великий твір Сергія Жадана. Це випадковість чи політика редакції?

В.Б.: Безумовно, це політика редакції, і український культурний досвід є дуже важливим для концепції нашого часопису. Для нас надзвичайно важливе значення мали такі українські приклади, як київський інтелектуальний місячник «Критика», київська «Сучасність» або львівський часопис «Ї». Тому це не є даниною якійсь моді на українське, це результат такого глибинного, я б сказав, органічного зв’язку між українським культурним середовищем і білоруським культурним середовищем.

Р.С.: Мова йде не тільки про Ваш часопис «ARCHE». Ми бачимо, що в Білорусі перекладаються і виходять книги українських авторів, в Україні перекладаються і виходять книги білоруських авторів. Чому така взаємна зацікавленість?

В.Б.: Я б сказав би, що Україна і Білорусь – дві найбільш близькі нації у Центрально-Східній Європі. Коли брати до уваги подібність мов, то нема, напевно, у нашій частині Європейського континенту більш близьких націй. Мені здається, що межа між українською та білоруською мовами навіть менша, ніж між словацькою та чеською. Між українцями та білорусами існує потужне тяжіння, а з іншого боку – ті культурні зразки та продукти, які продукує українська інтелігенція, дуже важливі для білоруських культурницьких еліт.

Р.С.: Чи багато є білоруських видань, які знайомлять своїх читачів з українськими культурними продуктами?

В.Б.: «ARCHE» – це далеко не єдине видання, яке займається цим систематично. Наприклад, у найбільшому мінському недержавному видавництві, яке спеціалізується на білорусомовних виданнях, вийшла не так давно товста книга Юрія Андруховича «Вступ до географії», а часопис «Політична сфера» в останньому числі друкує відносно великий фрагмент з книги Наталі Яковенко «Паралельний світ». І ці приклади можна множити і множити.

Р.С.: А Вам особисто що здається найбільш цікавим чи важливим в українському досвіді?

В.Б.: Український досвід для мене колосально важливий передусім своєю інтелектуальною складовою. Українські інтелектуали змогли знайти таку модель інтерпретації культурної спадщини української, а також діалогу з культурним простором, який продукує певні явища тепер, яка варта наслідування білорусами. Це означає відсутність якогось авторитарного підходу до інтелектуального простору загалом. Це ті речі, які варто переймати і розвивати у теперішній Білорусі.

Р.С.: Чи є різниця у ставленні до влади українських та білоруських діячів культури?

В.Б.: Політично між Білоруссю та Україною існує величезна дистанція. Безумовно, ця політична ситуація впливає на стан гуманітарної сфери. Коли для українських еліт володіти англійською мовою і критикувати авторитаризм – це навіть не ознака доброго смаку, це щось самозрозуміле, то білорусам для цього потрібні певні внутрішні зусилля, більше того – така позиція означає розрив чи принаймні конфлікт з теперішнім політичним курсом білоруського керівництва. Тому є чому навчатися. Водночас, близькість – вона робить можливим запозичення саме таких речей, про які я згадав, саме з першоджерел. Це дає шанс білорусам для перетворення на модерну націю.
XS
SM
MD
LG