Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:13

Шевченківський лауреат – Дмитро Стус.


Павло Вольвач Київ, 1 березня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Нагородження шевченківських лауреатів ще попереду – 9 березня, в день народження Шевченка. Але імена цьогорічних достойників уже відомі. Серед них і Дмитро Стус – за книгу «Василь Стус: життя як творчість». Радіо Свобода запросило до розмови відомого літературознавця та сина легендарного поета. Зустріч відбувалася не в парламентській бібліотеці, а в затишній кав’ярні.

Так виглядає книжка «Василь Стус: життя як творчість»
Р.С.: Тебе з привітаннями з премією вже дуже дістали, судячи по зовнішньому вигляду?

Д.С.: Та ні, не скажу, що дістали, я просто не знаю, як на те реагувати. Не знаю, як.

Р.С.: Ну, радіти, напевне.

Д.С.: Не навчили.

Р.С.: Як ти вважаєш, для тебе от премія Шевченківська – це важливо?

Д.С.: Ні, та будь-яка відзнака важлива, безперечно. Це важлива відзнака з боку держави. Тобто, це не залишається якоюсь мірою непоміченим. Важливо дуже фінансово, бо можна якось трошки передихнути від проблем. Ну, наразі...

Р.С.: Фінансовий бік, до речі, теж важливий?

Д.С.: Безперечно. Безперечно.

Р.С.: Цього року, наскільки я знаю, десь 100 тисяч гривень, так?

Д.С.: Ну, орієнтовно, десь так.

Р.С.: Розмови про дискредитацію тебе не дістають, хоча це в минулому. І ставлять на карб Шевченківській премії?

Д.С.: Насправді, я теж років шість тому писав, але не про дискредитацію, а про незрозумілі принципи. Скажімо, я теж зараз вважаю, що було б нормально зробити голосування по премії прозорим. Грубо кажучи: виділено 10 премій, відбулося голосування, і щоб люди знали, хто за кого голосував. Але це, очевидно, не для нашої країни, бо у нас ніхто не знає, як ухвалюються рішення більш суттєві. Все це приймається й робиться кулуарно, тому премія є заложником цієї країни і ситуації, яка в цій державі панує. Певна річ, що трохи все це неприємно. Але що? Ето наша родіна, синок. Знаєш, як в тому анекдоті.

Р.С.: Це головна премія держави. Вже, як кажуть, стеля. Чи не тиснутиме це на тебе?

Д.С.: Та ні, Павле. Що таке стеля? Ти ж розумієш, що премія не робить тебе іншим, не змінює. Ну, якщо ти до цього ставишся, як там, ну я не знаю... Що ти великий, чи... Зробив якусь роботу. Якщо та робота... Мені важливіше, що два наклади книжки розійшлося у видавця. Тобто, читачу це цікаво об’єктивно. Спочатку вони купують це, бо їх цікавить Василь Стус. Потім вони дивляться, їх цікавлять тексти, й вони якось адекватно до того тексту ставляться. А в даному випадку це підкріплено, скажімо, ще й іншим визнанням. Скажемо, лауреатів Шевченківської премії в минулому. Бо вони, по- моєму, на 100 відсотків складають нинішній комітет. А що далі казати? А далі взагалі нема чого говорити. Це сталося, й треба йти далі. А якщо далі не йдеш, то треба просто лягати й замовляти, щоб тобі хтось землю викопав... Два з половиною.

Р.С.: Кажуть же, що премія – це могильна плита для письменника. Еліот казав, здається...

Д.С.: Могильна плита може бути алкоголем. З-поміж моїх друзів алкогольна могильна плита придавила набагато більше, ніж будь-які відзнаки. Люди ще ніяких премій не отримали, а вже спилися. Тому це все...

Р.С.: Ти добре сказав: премію одержуєш і залишаєшся тим же самим. Яким ти залишаєшся? Я знаю, ти встаючи вранці в себе в селі... Ти живеш у селі під Києвом?

Д.С.: Так, під Києвом, у селі Дмитрівка.

Р.С.: До речі, а чому перебрався – набрид галас мегаполісу?

Д.С.: Тому що Київ, у якому я народився, і сьогоднішній Київ – це два різних міста. Це не моє місто. Це якась столиця, яка мені чужа сьогодні і стає мені дедалі більш зчужілою. Це місто, в якому не залишилося практично нічого людського. Я втік у село.

Р.С.: Отже, встає Стус і що – обливається холодною водою?

Д.С.: Так. Два відра води зранку, два ввечері. Як жартує моя дружина, все село збігається дивитися, як ти оце обливаєшся. Я в неї питаю: “Чи є на що дивитися?” Каже, що є.

Р.С.: І потім, облився — і за роботу?

Д.С.: Ну, що значить – за роботу? Коли за роботу, коли в місто – на роботу. В основному, в місто.
XS
SM
MD
LG