Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:32

Ранковий Гість – ветеран УПА Надія Байдало-Богдан.


Ірина Перешило Київ, 7 березня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Менше року 21-річна самбірчанка Надія Байдало працювала зв''язковою Української Повстанської Армії. Вона носила медикаменти пораненим воякам. У 1948 році її заарештували та засудили на 5 років каторги в таборах на Колимі.

Ветеран УПА Надія Байдало-Богдан
Р.С.: Пані Надіє, в якому році вас арештували?

Н.Б.: В 1948 році мене арештували за зв''язок з УПА.

Р.С.: У чому полягав цей зв''язок, якою була ваша діяльність?

Н.Б.: То був такий час, що не можна було стояти осторонь тих подій, що відбувалися в Західній Україні. Я прийшла недовгі курси медсестер і мала завдання взяти медикаменти в одній з аптек міста і віднести в призначене місце, де були поранені вояки УПА. То був такий час, коли вся молодь була заангажована до тої роботи. І ми не могли стояти осторонь.

Р.С.: Як довго ви були зв''язковою?

Н.Б.: То тривало недовго, рік. Від 47-го по 48-й, до дня мого арешту у жовтні.

Р.С.: Як далі розвивалися події?

Н.Б.: Табірне життя, етапи, пересилки, слідство, суд без суду.

Р.С.: Це як?

Н.Б.: Було так зване “особоє совєщаніє” десь там у Москві, після якого викликали в кабінет і примусили підписати свій вирок. Стаття 54, 1-а і строк 5 років на Колимі. До Колими добиралися товарним пароплавом “Фелікс Дзержинський”. Добиралися туди трьома морями, найважче переживали страшні шторми в Охотському морі. Сотні людей гинули від морської хвороби.

Після того, як ми припливли в бухту Нагаєво, що в Магадані, і поки нас вивантажували, перед нами виступив начальник конвою, котрий супроводжував пароплав, і сказав: “Вніманіє, бандеровці, убійци, кровопійци, націоналісти. Ви прієхалі на Колиму, ви знаєте, що отсюда возврата нєт. Ми вас стрєлять нє будєм, ви самі подохнєтє, но преждє, чєм ви подохнєтє, ви поработаєтє на совєтскую власть”. То були слова привіту совєтського офіцера. Ми не усвідомлювали ще тоді значення тих слів.

Р.С.: Якою була там ваша робота?

Н.Б.: На будовах. Будували тюрми. Землю копали, траншеї копали, ґрунт був мерзлий, треба було по 9 метрів копати, щоб докопатися до талого ґрунту.

Р.С.: По скільки годин на день ви працювали?

Н.Б.: По 10 годин, мороз був і 45-ть градусів, і 50-т. Раз на місяць був вихідний, банний день.

Р.С.: Чим вас годували?

Н.Б.: В основному, суп з кропиви і ячмінна каша. Була солена риба, яку списували. Бо вона була непридатна для реалізації в торгівлі і від неї відмовлялася навіть охорона. І нею кормили нас.

Р.С.: Що для вас було найважчим у цей період?

Н.Б.: Те, що ми не усвідомлювали того, що ми можемо повернутися на рідну землю. Колима – то не материк. Там доступ лише пароплавом або літаком. Там немає залізниці. Звідти не втечеш. Ми собі не могли уявити, чи ми взагалі колись вернемо. Ми не мали надії на повернення. Але так Господь дав, що ми повернулися. Не всі, правда. Дуже багато загинуло там від голоду, тяжкої непосильної праці, від холоду. У тому бараці, де ми були, ми намагалися зберегти до Різдва шматок хліба, намочити його в чаї. І цим відзначали свято. Ми знали, що є свято, ми знали, що треба помолитися, ми знали, що маємо до цього трохи причепуритися. Ми, дівчата, старалися до свята навіть спіднички свої намочити, скласти складочками. Покласти на ніч під матрац і бути до свята причепуреними.
XS
SM
MD
LG