А напередодні ввечері в київському офісі громадсько-політичного руху «ПОРА» відбувся показ документальної стрічки «Жінки гір Арарат» — про жіночу партизанську армію курдів.
Показ цього фільму відбувся за сприяння Української асоціації Міжнародної амністії та Української Гельсінкської спілки з прав людини в кіноклубі «ПОРИ» в рамках міжнародного фестивалю «Дні документального кіна про права людини «Український контекст».
Геть від стереотипів!
Ведуча щотижневого кіноклубу, журналістка Ольга Веснянка пояснила, чому був вибраний саме цей фільм: «Тому що напередодні 8 березня хочеться трохи відійти від стереотипів такого совєтського свята і згадати про те, що це міжнародний день захисту прав жінок, яким його і знають у світі. І цього дня варто згадати про європейську правозахисну кампанію, яка називається «Стоп: зупинимо домашнє насильство!»
Ми намагаємося добирати для показу в кіноклубі якісь специфічні теми, малознані, особливо серед молоді. Молоді це завжди цікаво, а тим більше таке неочікуване – чому жінки зі зброєю в руках захищають свої права».
Фільм «Жінки гір Арарат» – робота французького режисера Ервана Бріяна, який здобув освіту в Лодзькій кіношколі. Це портрет дивізії жіночої партизанської армії курдів, що була створена в 1996 році і складалася з 6 жінок.
Курди – це 22-мільйонний народ, що розсіяний на територіях Ірану, Туреччини, країн Близького Сходу, Закавказзя, Іраку. В цій країні курди добилися автономії в 1991 році. А турецька держава називає їх гірськими турками, але визнала їхнє право на курдську мову. При цьому в кількох країнах триває партизанська боротьба курдів за незалежність Курдистану. Курдська тема не чужа й українській літературі. Згадаймо тут вірш Василя Симоненка «Курдському братові», який за радянської влади забороняли.
Або залишатися рабами, або бути вільними
У фільмі життя молодих курдських жінок і дівчат проходить серед мальовничих гір у боях, тимчасових нічлігах, рідкісних хвилинах відпочинку, перестрілках.
Три мови звучать у стрічці: французька, курдська та англійська. Французька журналістка, яка пересувається в складі жіночої дивізії, згадує свою маму, яка дуже за неї переживає, але дівчина повинна знати правду. Якщо її вб’ють, то мас-медіа назвуть її терористкою, але ні її мама, ні друзі в це не повірять.
Курдські партизанки з документального фільму кажуть, що в них немає вибору: або залишатися рабами, або бути вільними. А вільними вони стали лише високо в горах, в умовах партизанської війни.
Член національного комітету Української асоціації Міжнародної амністії Галина Бочева каже, що, звичайно, ситуація з правами жінок у Курдистані і в Україні разюче відрізняється: «Міжнародна амністія» чітко стоїть на тій позиції, що жінка в своїх правах має бути рівною чоловікові. Звісно, залежно від культурних умов. Стан дотримання прав жінок різниться, але це не означає, що в нас проблем не існує. І не лише проблема насильства в родині, а також проблема відсутності механізмів захисту жінки від насильства».
Показ цього фільму відбувся за сприяння Української асоціації Міжнародної амністії та Української Гельсінкської спілки з прав людини в кіноклубі «ПОРИ» в рамках міжнародного фестивалю «Дні документального кіна про права людини «Український контекст».
Геть від стереотипів!
Ведуча щотижневого кіноклубу, журналістка Ольга Веснянка пояснила, чому був вибраний саме цей фільм: «Тому що напередодні 8 березня хочеться трохи відійти від стереотипів такого совєтського свята і згадати про те, що це міжнародний день захисту прав жінок, яким його і знають у світі. І цього дня варто згадати про європейську правозахисну кампанію, яка називається «Стоп: зупинимо домашнє насильство!»
Ми намагаємося добирати для показу в кіноклубі якісь специфічні теми, малознані, особливо серед молоді. Молоді це завжди цікаво, а тим більше таке неочікуване – чому жінки зі зброєю в руках захищають свої права».
Фільм «Жінки гір Арарат» – робота французького режисера Ервана Бріяна, який здобув освіту в Лодзькій кіношколі. Це портрет дивізії жіночої партизанської армії курдів, що була створена в 1996 році і складалася з 6 жінок.
Курди – це 22-мільйонний народ, що розсіяний на територіях Ірану, Туреччини, країн Близького Сходу, Закавказзя, Іраку. В цій країні курди добилися автономії в 1991 році. А турецька держава називає їх гірськими турками, але визнала їхнє право на курдську мову. При цьому в кількох країнах триває партизанська боротьба курдів за незалежність Курдистану. Курдська тема не чужа й українській літературі. Згадаймо тут вірш Василя Симоненка «Курдському братові», який за радянської влади забороняли.
Або залишатися рабами, або бути вільними
У фільмі життя молодих курдських жінок і дівчат проходить серед мальовничих гір у боях, тимчасових нічлігах, рідкісних хвилинах відпочинку, перестрілках.
Три мови звучать у стрічці: французька, курдська та англійська. Французька журналістка, яка пересувається в складі жіночої дивізії, згадує свою маму, яка дуже за неї переживає, але дівчина повинна знати правду. Якщо її вб’ють, то мас-медіа назвуть її терористкою, але ні її мама, ні друзі в це не повірять.
Курдські партизанки з документального фільму кажуть, що в них немає вибору: або залишатися рабами, або бути вільними. А вільними вони стали лише високо в горах, в умовах партизанської війни.
Член національного комітету Української асоціації Міжнародної амністії Галина Бочева каже, що, звичайно, ситуація з правами жінок у Курдистані і в Україні разюче відрізняється: «Міжнародна амністія» чітко стоїть на тій позиції, що жінка в своїх правах має бути рівною чоловікові. Звісно, залежно від культурних умов. Стан дотримання прав жінок різниться, але це не означає, що в нас проблем не існує. І не лише проблема насильства в родині, а також проблема відсутності механізмів захисту жінки від насильства».