Слухати:
Надія Степула: Шевченківські дні оживили культурний простір України та долинули до багатьох інших країн світу. Як і кожної весни, ось уже друге століття день народження і день смерті Кобзаря, 9 і 10 березня, стають своєрідними «мітками» пам’яті, а саме свято лунає ще довго від Львова і Києва до Риму і Вашингтона, Харкова і Донецька, до Парижа і Тбілісі, Москви, Тобольська і Тюмені.
Всюди, де живуть українці, Шевченківські дні відзначають новими концертами ансамблів народної музики, фестивалями, урочистими вечорами та тематичними уроками, відвіданням шевченківських музеїв в усіх куточках світу, покладанням квітів до підніж пам’ятників чи пам’ятних знаків. Знову звучать шевченкові «Думи…» та «Заповіт».
А в Україні в ці дні ще вручають найвищу національну нагороду, премію імені Шевченка, визначним діячам української культури.
Шевченківські дні у Львові, як і в багатьох інших містах України, щороку відбуваються за традиційним уже сценарієм. Влада покладає квіти до підніжжя пам’ятника Кобзареві, проводить академічний вечір… Там, де є філії Національної спілки письменників, художників чи інша творча спілка, хтось із письменників чи художників презентує книжку або виставку.
У Львові сьогодні про Шевченкові дні ще нагадують і прикрашені вітрини трьох українських книгарень.
Про те, як оцінюють відомі галичани Шевченківські дні сьогодні, дізнавалась колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: За тиждень до відзначення Шевченківських днів обласне управління культури навіть не оприлюднило заходів. Власне, непоінформованість і пояснює, чому щороку на різноманітних мистецьких імпрезах, присвячених Кобзареві, зали напівпорожні.
Культуролог Володимир Єшкелів вважає, що кожне покоління має своє ставлення до Шевченківських днів.
Володимир Єшкелів: Якщо старше покоління – це традиція збережена в роки радянської націоналізації, радянізації, що це все-таки була традиція, перенесена через цю пустку і знову відроджена, то для молоді, думаю, це набуває нових форматів. Можливо, молодь чекає, що це буде навіть фестивальніша якась традиція.
Я думаю, що треба на це зважати і переходити від традиційних пострадянських, важкуватих ритуалів до якоїсь нової фестивальності, карнавальності. Себто тих форм вшанування Шевченка, які були б співзвучні 21 століттю, теперішній добі, тому що постать Шевченка універсальна і її значення не змінюється, але несучасним, кондовим оформленням можна спаскудити будь-що.
Галина Терещук: Така велика особистість, як Тарас Шевченко переживе ще одні убогі дні, які сьогодні влаштовують в Україні, як каже головний редактор часопису “Ї” Тарас Возняк. Адже нині проводять усі ці заходи за радянською традицією у пострадянській Україні.
Тарас Возняк: Шевченко був набагато ширшою особистістю, ніж ті рамочки, ніж ті образи, в які його пробують втиснути. Це була людина європейського рівня, професор, веселий, часто балагур і під кінець життя, можливо, містик, можливо, набагато вільніша людина, ніж теперішні його, так би мовити, шанувальники.
Тобто, він був більшою мірою європейцем, ніж ці убогі його теперішні адепти.
Галина Терещук: До слова, у багатьох львівських школах вчителі української мови та літератури намагаються для своїх учнів провести значно цікавіші мистецькі заходи, присвячені Тарасові Шевченку, щось на кшталт того, а яким було найбільше кохання поета. Такі вечори зацікавлюють школярів найбільше.
Надія Степула: Дискусія про те, «справедливо» чи ні присуджується найвища Національна премія імені Шевченка, спалахує час від часу. Особливо у Шевченківські дні, коли називають лауреатів і знаходяться незадоволені вердиктом Комітету з премії.
Сама премія існує вже кілька десятиліть. У часи перманентного наближення до «остаточної перемоги» комунізму, соціалізму, розвинутого соціалізму ет цетера премія імені Шевченка була державною. Лауреатів називали, вітали, проте обговорювати «справедливість» її присудження прийнятим не було.
Кандидат філософських наук Сергій Грабовський вважає, що «премія імені Шевченка (раніше державна, тепер національна) за визначенням не може присуджуватися тим персонажам, чий мистецький рівень викликає певні сумніви. Якими б ідейними не були ці персонажі і які б гарні наміри не вели їх уперед».
Сергій Грабовський зупиняється на деяких питаннях, які постають у зв’язку з присудженням найвищої національної нагороди митцям.
Сергій Грабовський: У радянську добу не обійшлося без партійно натхненних ремісників та ідейно наснажених графоманів. Премію одержували ті, чиї імена зараз нецікаві навіть історикам культури.
З іншого боку, багато хто з нормальних митців ішов на компроміс, щоб одержати цю премію, і виставляв попереду своїх цілком професійних творів так звані “паровозики” (вірші чи картини про Леніна та партію).
Були й такі, хто не йшов на жодне пристосуванство, а ще й публічно ганив радянські культурницькі традиції. Ці, якщо й одержували Шевченківську премію, то вже у незалежній Україні: або посмертно, як Василь Стус, або напередодні загадкової загибелі, як В‘ячеслав Чорновіл.
Чи поменшало графоманів у числі лауреатів премії відтоді, відколи вона 10 років тому зусиллями тодішнього голови Шевченківського комітету Івана Дзюби стала національною?
Мабуть, що так. Добір став суворішим. А проте щороку комітет надавав відзнаки людям, котрі є радше вмілими ремісниками, аніж натхненними творцями.
“За бортом” лауреатів виявилися, тим часом, визнаний класик української літератури Василь Барка та дуже цікавий літературознавець і мемуарист Роман Корогодський. Вони вже ніколи не стануть Шевченківськими лауреатами, бо за новим статутом, ця премія, як і Нобелівська, надається тільки живим.
2005 року Іван Дзюба президентським рішенням був усунутий з посади голови Шевченківського комітету. Очевидно, разом із ним пішов і певний стиль ухвалення рішень, бо невдовзі почалися спершу тихі, а потім і гучні розмови про те, що лауреатами стають випадкові, нікому не відомі персонажі, а чи представники “нової” літературно-мистецької номенклатури.
Чи справедливі ці докори? Навряд чи тут можна апріорі сказати “так” або “ні”. Мабуть, найперше потрібна фахова розмова. І передусім у творчому середовищі.
Надія Степула: Одним із лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка став художній керівник академічного камерного хору “Київ” Микола Гобдич. Нагороду він отримав за мистецьку програму “Тисяча років української духовної музики”.
Із Миколою Гобдичем розмовляв кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Програма “Тисяча років української духовної музики” - це та програма, як розповів Микола Гобдич, яка відкрила колективові дуже багато дверей в Європі і на Американському континенті.
Микола Годбич: Мені було десь трошки боляче, чому ця програма має такий великий успіх серед чужоземців і діаспорних людей, чому ця програма приносила успіхи камерному хорові “Київ” на міжнародних конкурсних змаганнях і на фестивалях, а чому вона не достатньо оцінена у себе вдома?
Можливо, тому я спробував сфокусувати її в такому вигляді.
Насамперед для мене моя особиста перемога – це перемога того напрямку, який ми ведемо із камерним хором “Київ”.
Тарас Марусик: Програма “Тисяча років української духовної музики” складається з шедеврів української духовної музики п’яти епох.
Микола Годбич: Це Середньовіччя, яке панувало в нас в Україні більш, як пів тисячоліття. Його переспівати просто неможливо. Це бароко, представлене Дилецьким, Пекалицьким і безмежною кількістю невідомих авторів 18 століття. Це класицизм, відома четвірка: Березовський, Бортнянський, Ведель, Дегтярьов. Сильна школа романтизму: Лисенко, Леонтович, Стеценко, Кошиць, Яциневич. І не менш знаменита сучасна школа, починаючи від Лятошинського, Сильвестрова, Станковича, Скорика і середнє та молодше покоління, аж до сьогоднішнього дня.
Тому ця програма – це є такий напрямок, яким могли б і мали б користуватися усі люди, котрі мають свої колективи.
Тарас Марусик: “Моя перемога, - каже Микола Гобдич, - це перемога лише цієї програми”.
Я поцікавився в Миколи Гобдича, що для нього означає цьогорічне лауреатство і 9 березня?
Микола Годбич: Звичайно, що це Шевченківський день! Він завжди оптимістичний, зелений, радісний і світлий! Це український день! Він завжди цікаво проходить у нашій країні, бо представлені ряд нових визначних діячів культури.
Звучить фрагмент з давньоукраїнської церковної монодії XII століття
Надія Степула: Отримав Національну премію імені Тараса Шевченка і відомий поет Тарас Федюк, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Тарасе, я Вас вітаю з високою відзнакою! Що Ви відчуваєте?
Тарас Федюк: Чесно кажучи, досить складні, неоднозначні відчуття. Колись в радянські часи була така газетна рубрика “Нагорода знайшла героя”. Це коли якась медаль через 20 років після війни... Це якщо жартувати.
Звичайно ж, жодної премії немає справедливої на світі, жодної премії немає, яка б мала 100% естетичну чистоту, скажімо. Тому лауреатам, мабуть, не варто дуже радіти, хоча й не варто дуже засмучуватися.
Найголовніше, щоб писалося. Мабуть, премії забуваються, залишаються, якщо залишаються, вірші або проза, або ж живопис – весь мистецький космос, якщо так можна сказати.
Мабуть, спокійно. Років 10-15 років тому я зрадів би більше.
Павло Вольвач: Тарасе, як Ви оцінюєте матеріальний вимір цієї премії, тим більше порівнюючи, скажімо, з російськими преміями?
Тарас Федюк: Крім відомості чи слави на тиждень під час церемонії вручення, мабуть, що премії мають ще дати можливість митцеві якийсь час працювати, не думаючи про матеріальні проблеми.
Є два типи премій. Премії, які практично не мають грошового забезпечення, але мають ціле коло якихось протекціоністських заходів підтримки: видання, зйомки фільмів, закупівля прав, а є ті премії, які просто в собі містять цю грошову складову. Скажімо, Нобелівська премія чи вже загадана тобою Російська державна премія, яка має 5 мільйонів рублів, а це десь близько 170-180 тисяч доларів.
Очевидно, про це треба думати, бо престиж, скажімо, Нобелівської премії, крім традицій, історії цієї премії, ще й престиж у тому, що там досить високе грошове забезпечення.
Павло Вольвач: Ви своєю творчістю заперечили досить розповсюджену тезу, що поет після 30-40 ставить крапку і писати тоді вже ніяково.
Ось у Вас, по-моєму, навпаки: відбувся останніми роками якийсь такий потужний вибух, щось у Вас «прорвало». Що сталося?
Тарас Федюк: Я не знаю, що сталося. Мабуть, що є поети-спринтери, а є поети-стаєри. Важко пояснити.
Я не хочу казати якісь такі високі речі, там про Бога і про те, що він дає чи не дає. Але, очевидно, так, як я собі бачу, мені важко взагалі на себе дивитися відсторонено... Мабуть, у мене був такий процес доволі довгий еволюційний... Ну, так сталося, що, справді, протягом останніх 5 років я видаю 4 книжку. Дякувати Богові!
Надія Степула: Вшанування пам’яті Тараса Шевченка десь у віддалених селах просто тематичними уроками та маленькими концертами у клубах, а у мегаполісах гучніше та розмаїтіше, з вечірніми сукнями чи у «метеликах», а ще десь просто читанням Шевченкових творів щовесни дарує українському суспільству свого роду «меседж» про потребу духовності, пригадує про вічність України, оспіваної безсмертним Кобзарем.
У цьому, напевно, головне значення і самих Шевченківських днів, і тих творів, які відтепер позначені іменем Шевченка, високим і непроминальним.
Надія Степула: Шевченківські дні оживили культурний простір України та долинули до багатьох інших країн світу. Як і кожної весни, ось уже друге століття день народження і день смерті Кобзаря, 9 і 10 березня, стають своєрідними «мітками» пам’яті, а саме свято лунає ще довго від Львова і Києва до Риму і Вашингтона, Харкова і Донецька, до Парижа і Тбілісі, Москви, Тобольська і Тюмені.
| Завершення Шевченківського свята, яке не потрапило на телеекрани (відео). |
А в Україні в ці дні ще вручають найвищу національну нагороду, премію імені Шевченка, визначним діячам української культури.
Шевченківські дні у Львові, як і в багатьох інших містах України, щороку відбуваються за традиційним уже сценарієм. Влада покладає квіти до підніжжя пам’ятника Кобзареві, проводить академічний вечір… Там, де є філії Національної спілки письменників, художників чи інша творча спілка, хтось із письменників чи художників презентує книжку або виставку.
У Львові сьогодні про Шевченкові дні ще нагадують і прикрашені вітрини трьох українських книгарень.
Про те, як оцінюють відомі галичани Шевченківські дні сьогодні, дізнавалась колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: За тиждень до відзначення Шевченківських днів обласне управління культури навіть не оприлюднило заходів. Власне, непоінформованість і пояснює, чому щороку на різноманітних мистецьких імпрезах, присвячених Кобзареві, зали напівпорожні.
Культуролог Володимир Єшкелів вважає, що кожне покоління має своє ставлення до Шевченківських днів.
Володимир Єшкелів: Якщо старше покоління – це традиція збережена в роки радянської націоналізації, радянізації, що це все-таки була традиція, перенесена через цю пустку і знову відроджена, то для молоді, думаю, це набуває нових форматів. Можливо, молодь чекає, що це буде навіть фестивальніша якась традиція.
Я думаю, що треба на це зважати і переходити від традиційних пострадянських, важкуватих ритуалів до якоїсь нової фестивальності, карнавальності. Себто тих форм вшанування Шевченка, які були б співзвучні 21 століттю, теперішній добі, тому що постать Шевченка універсальна і її значення не змінюється, але несучасним, кондовим оформленням можна спаскудити будь-що.
Галина Терещук: Така велика особистість, як Тарас Шевченко переживе ще одні убогі дні, які сьогодні влаштовують в Україні, як каже головний редактор часопису “Ї” Тарас Возняк. Адже нині проводять усі ці заходи за радянською традицією у пострадянській Україні.
Тарас Возняк: Шевченко був набагато ширшою особистістю, ніж ті рамочки, ніж ті образи, в які його пробують втиснути. Це була людина європейського рівня, професор, веселий, часто балагур і під кінець життя, можливо, містик, можливо, набагато вільніша людина, ніж теперішні його, так би мовити, шанувальники.
Тобто, він був більшою мірою європейцем, ніж ці убогі його теперішні адепти.
Галина Терещук: До слова, у багатьох львівських школах вчителі української мови та літератури намагаються для своїх учнів провести значно цікавіші мистецькі заходи, присвячені Тарасові Шевченку, щось на кшталт того, а яким було найбільше кохання поета. Такі вечори зацікавлюють школярів найбільше.
Надія Степула: Дискусія про те, «справедливо» чи ні присуджується найвища Національна премія імені Шевченка, спалахує час від часу. Особливо у Шевченківські дні, коли називають лауреатів і знаходяться незадоволені вердиктом Комітету з премії.
Сама премія існує вже кілька десятиліть. У часи перманентного наближення до «остаточної перемоги» комунізму, соціалізму, розвинутого соціалізму ет цетера премія імені Шевченка була державною. Лауреатів називали, вітали, проте обговорювати «справедливість» її присудження прийнятим не було.
Кандидат філософських наук Сергій Грабовський вважає, що «премія імені Шевченка (раніше державна, тепер національна) за визначенням не може присуджуватися тим персонажам, чий мистецький рівень викликає певні сумніви. Якими б ідейними не були ці персонажі і які б гарні наміри не вели їх уперед».
Сергій Грабовський зупиняється на деяких питаннях, які постають у зв’язку з присудженням найвищої національної нагороди митцям.
Сергій Грабовський: У радянську добу не обійшлося без партійно натхненних ремісників та ідейно наснажених графоманів. Премію одержували ті, чиї імена зараз нецікаві навіть історикам культури.
З іншого боку, багато хто з нормальних митців ішов на компроміс, щоб одержати цю премію, і виставляв попереду своїх цілком професійних творів так звані “паровозики” (вірші чи картини про Леніна та партію).
Були й такі, хто не йшов на жодне пристосуванство, а ще й публічно ганив радянські культурницькі традиції. Ці, якщо й одержували Шевченківську премію, то вже у незалежній Україні: або посмертно, як Василь Стус, або напередодні загадкової загибелі, як В‘ячеслав Чорновіл.
Чи поменшало графоманів у числі лауреатів премії відтоді, відколи вона 10 років тому зусиллями тодішнього голови Шевченківського комітету Івана Дзюби стала національною?
Мабуть, що так. Добір став суворішим. А проте щороку комітет надавав відзнаки людям, котрі є радше вмілими ремісниками, аніж натхненними творцями.
“За бортом” лауреатів виявилися, тим часом, визнаний класик української літератури Василь Барка та дуже цікавий літературознавець і мемуарист Роман Корогодський. Вони вже ніколи не стануть Шевченківськими лауреатами, бо за новим статутом, ця премія, як і Нобелівська, надається тільки живим.
2005 року Іван Дзюба президентським рішенням був усунутий з посади голови Шевченківського комітету. Очевидно, разом із ним пішов і певний стиль ухвалення рішень, бо невдовзі почалися спершу тихі, а потім і гучні розмови про те, що лауреатами стають випадкові, нікому не відомі персонажі, а чи представники “нової” літературно-мистецької номенклатури.
Чи справедливі ці докори? Навряд чи тут можна апріорі сказати “так” або “ні”. Мабуть, найперше потрібна фахова розмова. І передусім у творчому середовищі.
Надія Степула: Одним із лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка став художній керівник академічного камерного хору “Київ” Микола Гобдич. Нагороду він отримав за мистецьку програму “Тисяча років української духовної музики”.
Із Миколою Гобдичем розмовляв кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Програма “Тисяча років української духовної музики” - це та програма, як розповів Микола Гобдич, яка відкрила колективові дуже багато дверей в Європі і на Американському континенті.
Микола Годбич: Мені було десь трошки боляче, чому ця програма має такий великий успіх серед чужоземців і діаспорних людей, чому ця програма приносила успіхи камерному хорові “Київ” на міжнародних конкурсних змаганнях і на фестивалях, а чому вона не достатньо оцінена у себе вдома?
Можливо, тому я спробував сфокусувати її в такому вигляді.
Насамперед для мене моя особиста перемога – це перемога того напрямку, який ми ведемо із камерним хором “Київ”.
Тарас Марусик: Програма “Тисяча років української духовної музики” складається з шедеврів української духовної музики п’яти епох.
Микола Годбич: Це Середньовіччя, яке панувало в нас в Україні більш, як пів тисячоліття. Його переспівати просто неможливо. Це бароко, представлене Дилецьким, Пекалицьким і безмежною кількістю невідомих авторів 18 століття. Це класицизм, відома четвірка: Березовський, Бортнянський, Ведель, Дегтярьов. Сильна школа романтизму: Лисенко, Леонтович, Стеценко, Кошиць, Яциневич. І не менш знаменита сучасна школа, починаючи від Лятошинського, Сильвестрова, Станковича, Скорика і середнє та молодше покоління, аж до сьогоднішнього дня.
Тому ця програма – це є такий напрямок, яким могли б і мали б користуватися усі люди, котрі мають свої колективи.
Тарас Марусик: “Моя перемога, - каже Микола Гобдич, - це перемога лише цієї програми”.
Я поцікавився в Миколи Гобдича, що для нього означає цьогорічне лауреатство і 9 березня?
Микола Годбич: Звичайно, що це Шевченківський день! Він завжди оптимістичний, зелений, радісний і світлий! Це український день! Він завжди цікаво проходить у нашій країні, бо представлені ряд нових визначних діячів культури.
Звучить фрагмент з давньоукраїнської церковної монодії XII століття
Надія Степула: Отримав Національну премію імені Тараса Шевченка і відомий поет Тарас Федюк, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Тарасе, я Вас вітаю з високою відзнакою! Що Ви відчуваєте?
Тарас Федюк: Чесно кажучи, досить складні, неоднозначні відчуття. Колись в радянські часи була така газетна рубрика “Нагорода знайшла героя”. Це коли якась медаль через 20 років після війни... Це якщо жартувати.
Звичайно ж, жодної премії немає справедливої на світі, жодної премії немає, яка б мала 100% естетичну чистоту, скажімо. Тому лауреатам, мабуть, не варто дуже радіти, хоча й не варто дуже засмучуватися.
Найголовніше, щоб писалося. Мабуть, премії забуваються, залишаються, якщо залишаються, вірші або проза, або ж живопис – весь мистецький космос, якщо так можна сказати.
Мабуть, спокійно. Років 10-15 років тому я зрадів би більше.
Павло Вольвач: Тарасе, як Ви оцінюєте матеріальний вимір цієї премії, тим більше порівнюючи, скажімо, з російськими преміями?
Тарас Федюк: Крім відомості чи слави на тиждень під час церемонії вручення, мабуть, що премії мають ще дати можливість митцеві якийсь час працювати, не думаючи про матеріальні проблеми.
Є два типи премій. Премії, які практично не мають грошового забезпечення, але мають ціле коло якихось протекціоністських заходів підтримки: видання, зйомки фільмів, закупівля прав, а є ті премії, які просто в собі містять цю грошову складову. Скажімо, Нобелівська премія чи вже загадана тобою Російська державна премія, яка має 5 мільйонів рублів, а це десь близько 170-180 тисяч доларів.
Очевидно, про це треба думати, бо престиж, скажімо, Нобелівської премії, крім традицій, історії цієї премії, ще й престиж у тому, що там досить високе грошове забезпечення.
Павло Вольвач: Ви своєю творчістю заперечили досить розповсюджену тезу, що поет після 30-40 ставить крапку і писати тоді вже ніяково.
Ось у Вас, по-моєму, навпаки: відбувся останніми роками якийсь такий потужний вибух, щось у Вас «прорвало». Що сталося?
Тарас Федюк: Я не знаю, що сталося. Мабуть, що є поети-спринтери, а є поети-стаєри. Важко пояснити.
Я не хочу казати якісь такі високі речі, там про Бога і про те, що він дає чи не дає. Але, очевидно, так, як я собі бачу, мені важко взагалі на себе дивитися відсторонено... Мабуть, у мене був такий процес доволі довгий еволюційний... Ну, так сталося, що, справді, протягом останніх 5 років я видаю 4 книжку. Дякувати Богові!
Надія Степула: Вшанування пам’яті Тараса Шевченка десь у віддалених селах просто тематичними уроками та маленькими концертами у клубах, а у мегаполісах гучніше та розмаїтіше, з вечірніми сукнями чи у «метеликах», а ще десь просто читанням Шевченкових творів щовесни дарує українському суспільству свого роду «меседж» про потребу духовності, пригадує про вічність України, оспіваної безсмертним Кобзарем.
У цьому, напевно, головне значення і самих Шевченківських днів, і тих творів, які відтепер позначені іменем Шевченка, високим і непроминальним.
