Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 13:59

Молодіжна культура в Україні.


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: Молодіжна культура в Україні суттєво доповнює весь простір культури.

Яскраві проекти, почини в літературі, музиці, живописі, пошук оригінальних тем – усе це засвідчує життєздатність молодіжного сегменту культури. І, попри те, що й проблем не бракує, окреслює добрі перспективи.

У столиці, зазвичай, світ культури оновлюється швидше, жвавіше, ніж на «околицях» країни, у провінції. Так, власне, відбувається не тільки в Україні. Але все частіше навіть міжнародні форуми чи фестивалі проводяться на маргінесах, куди залюбки з’їжджаються автори та виконавці. Особливо молоді, які не тільки самі намагаються творити факти культури, а й залюбки цікавляться досвідом попередників.

Недавно у Вінниці стартував міжнародний форум музики під назвою «Барви ХХ століття. Авангард. Класика. Джаз», проведений за підтримки посольства США в Україні. Це і прем’єра «Музики Голівуду», симфонічні сюїти із фільмів «Володар кілець», «Гаррі Потер», «Зоряні війни» та інших, із екранізованих мюзиклів «Примара опери» і «Чикаго», представлені оркестром «Леополіс» зі Львова.

А також творчість культової в музичному житті США фігури Джона Кейджа, а ще вокальний цикл Джека Хеггі і «Вечірні пісні» у виконанні Сабіни Вінтер з Німеччини та Мирослава Драгана з України.

У форумі брали участь і місцеві вінницькі музиканти.

А трохи далі на захід закарпатська молодь вносить свою лепту в скарбничку нинішньої культури. “Тут є свої особливості,” - вважає журналіст і письменник з Ужгорода Олександр Гаврош, з яким поспілкувався колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.

Павло Вольвач: Що найбільше цікавить молодь Закарпаття?

Олександр Гаврош: Добра освіта, яка потім має перейти в добру роботу, заробіток, і третя річ – це, звичайно, відпочинок, дозвілля.

Ситуація з заробітками, я думаю, традиційна. Сільська молодь їздить на заробітки або в Європу, або до Росії.

Міська – це молоді люди, які, може, себе вже шукають по бізнесах, працюють на двох-трьох роботах.

З дозвіллям теж традиційно. Добре, що у нас в Ужгороді запрацював сучасний кінотеатр “Доміон”. Молодь може в принципі піти за недорогу плату ввечері в кіно.

Мені дуже подобається, що останнім часом в нас активізувався молодіжний літературний рух. Це те, чого не було років 15-20.

З’явилися дуже цікаві автори серед студентів, проводяться регулярно якісь цікаві акції. Наприклад, остання була “Поствалентинізм жінок і реальність”. Проводили дівчата-першокурсниці різних факультетів, де читали свої поезії.

Так що зароджується, власне, український літературний рух. Великий інтерес до сучасної літератури.

Єдине, що можу сказати, що наші етнічні групи живуть замкненим життям. Скажімо, румуни чи угорці – це найбільші етнічні групи. Вони живуть “культурним гетто”. Оскільки мовний бар’єр, то практично не відбувається якихось культурних контактів. Скажімо, я не знаю, що там угорські письменники пишуть.

Павло Вольвач: Все ж таки молодіжне середовище Закарпаття чимось відрізняється від всіх інших?

Олександр Гаврош: Тут трішки ментальність інакша, інакший клімат, інакша історія. Тут все згладженіше, м’якше. Але з другого боку, Ужгород стає більш українськомовним містом. Молодь українізується і місто. Якщо раніше російська мова була популярна в російських тусовках, то зараз вже такого немає.

Надія Степула: Пана Гавроша доповнить ще один закарпатець, Голова студентського парламенту Ужгородського національного університету, поет і політик Андрій Любка.

Андрій Любка: Закарпатська молодь найбільше їздить на фестивалі музичні, які проводяться в Будапешті, на фестивалі і виставки, які проходять в Словаччині, в Пряшеві.

Дуже легко наразі поїхати до Румунії, бо там спрощений режим отримання віз. Тому, власне, інтеграція закарпатської молоді у європейську спільноту відбувається дуже активно.

Більшість молодих політиків дуже жваво реагували на будь-які європейські ідеї і завжди хотіли підтримувати.

Особливо активно ми розгорнули боротьбу на визнання української освіти конкурентноспроможною у європейському просторі освітньому. Тому Болонський процес сприйнявся тут, я сказав би, навіть на “Ура!”

Павло Вольвач: Ця різноманітність, різнобарв’я позначається на вподобаннях закарпатської літературної молоді або музичної, або художньої?

Андрій Любка: Безумовно, молодь цікавиться різними напрямками в сучасній літературі, в сучасному малярському мистецтві, в сучасній музиці.

Декілька літературних гуртків, таких як “Горох”, гурт романтичних гуляк, який повністю спрямований на постмодерне русло.

Так само лише тепер закінчилася в Ужгороді виставка молодих художників, яких, можливо, на Закарпатті до цього часу і не було. Я не знаю, чи є такі художники в Україні. Це русло інтуїтивізму чи абстракціонізму, пов’язане з чимось нереальним, тобто із фольклорними джерелами. Це те, що колись робили в Словаччині так звані примітивісти.

Молодь, яка, наприклад, ходить на вечори літературні, вона ж ходить і на музичні фестивалі, вона ходить і на художні імпрези. Тому зацікавленість культурою серед молоді дуже велика.

В нас часто проводяться виставки закордонних майстрів пензля, презентації закордонних письменників і завжди ці презентації повністю заповнені, хоча вони йдуть на різних мовах, але закарпатська молодь, безумовно, знає всі ці мови.

Надія Степула:Свої спостереження про молодих митців Житомира та Одеси висловлює Остап Кушнір, культуролог, лавреат премії “ВВС”, аспірант кафедри журналістики Одеського державного університету: Остап Кушнір.

Остап Кушнір: У Житомирі є такий поет Станговський. Тож більшість молодих житомирських поетів і київських збираються у нього на квартирі і проводять літературні вечори.

В Одесі також є арт – кафе “Вихід”. Там також постійно проводяться мистецькі заходи: фотовиставки, виставки картин, музичні дебюти різних гуртів відомих і невідомих. Там от така молодіжна тусовка.

Знову ж таки, молоді люди мають де реалізуватись, вони самодостатні.

Надія Степула: Славний внук і правнук «прадідів великих» Кирило Стеценко, завідувач кафедри менеджменту шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв, також він голова комісії інтеграції культурних стратегій Національної Ради з питань культури і духовності при Президентові України.

Кирило Стеценко створив концепцію “Стратегії культури України: філософія і менеджмент самоздійснення нації”.

Про стан і перспективи молодіжної культури в Україні Кирило Стеценко розповів колезі, кореспонденту Радіо Свобода Тарасові Марусику.

Тарас Марусик: На думку Кирила Стеценка, молодіжна культура є частиною масової культури. “Молодь – це найбільша частина ринку масової культури,” - стверджує він.

Кирило Стеценко: Національний культурний продукт і процеси, пов’язані саме з українською традицією, займають від 0% до 20%. Від 0% - це якщо будемо говорити про нічні клуби, дискотеки, а 20% - це можуть бути радіостанції певні, переважно ФМ-радіостанції. Хоча для нормальних країн цей показник має бути завжди більше, ніж 50%.

Наших дітей виховуємо не ми. В інформаційному суспільстві вже не дім, не школа і не церква вирішальне значення має для виховання майбутніх поколінь. Вирішальне значення мають мас-медіа і індустрія розваг.

Тарас Марусик: Кирило Стеценко вважає, що молодіжна культурна політика тісно переплетена з інформаційною і має бути однією з опор загальної державної політики.

Кирило Стеценко: Це все є частинами того державотворчого процесу, якщо ми згадаємо, що ми живемо в 21 столітті, а не в 19 столітті, коли треба було фізично якось впливати... армія, адміністративні якісь впливи. Вже ми проминули навіть стадію економічного впливу, хоча він, звичайно, лишається.

Розумієте, в цей час людина сама для себе робить вибір. Але яку вона поживу візьме для цього вибору? Ця інформація переважно є в розважальній культурі.

В ліберальному і ринковому середовищі тим не менше має бути своє обличчя в політиці, свої цілі, свої способи регуляції. А що це? Це ненав’язлива реклама українськомовної молодіжної культури в ЗМІ, та, яка, власне, не помічається як, власне кажучи, реклама. Для цього треба талант, розум, любов, якщо хочете.

Далі – створення моди на питомо українські субкультурні феномени, ну елемент українського народного вбрання, демонстративне спілкування українською мовою в громадських місцях, популяризація україномовних поп-рок-артистів, відомих спортсменів, акторів, моделей.

Ну, є тенденція. Наприклад, Олег Скрипка. Кличко заговорив українською мовою. Це є поодинокі такі паростки.

Звичайно, на державному рівні має бути просто свідоме творення української молодіжної субкультури через розвиток національної масової культури.

Колись пропонувала державі цей процес дирекція фестивалю “Червона рута”. Була спеціальна концепція, започаткована ще в 1989 році. Якщо це існує десь в Тернополі чи у Львові, чи частково в Києві, то це тільки в певних середовищах.

Я був здивований, що навіть в Києво-Могилянській академії студентське середовище вже не спілкується українською мовою. Там домінує явно російська мова. Це величезні загрози для майбутнього, що навіть в такому елітному закладі, як Могилянська академія ми вже програли. Тобто, хто ми? Україна програла. Майбутнє України програло.

Надія Степула: Цього березня українському прозаїку Василеві Левицькому могло б виповнилося 50 літ. 18 років тому молодого письменника не стало, він трагічно загинув. Залишив дві книги новел: «Великий день» і «Пізнє літо».

Був яскравим променем у молодій українській літературі, талановитим новелістом, тонко відчував почуття рідних гуцулів, до своїх Карпатських гір, його проза просякнута і смутком, і журбою, але й життєствердним оптимізмом, що з’являється, як остання надія…

Нині молоді люди, навіть самі літератори, мало знають про Василя Левицького, його книжки не перевидали навіть до ювілею.

Про товариша по літературі і життю Василя Левицького говорить поет Василь Терещук.

Василь Терещук: Мені дуже важко говорити про Василя Левицького, тому що це була по суті перша така серйозна втрата дуже близького товариша, друга.

Ми були молоді, і те, що він так рано пішов, так трагічно загинув, мене надзвичайно вразило. Це для мене дуже болісна тема.

Василь встиг видати дві книжки: остання “Пізнє літо”, а перша “Великий день”, хоча насправді вона мала б називатися “Великдень”.

Він дуже тішився, що ця назва в ті радянські часи пройшла, на неї не звернули уваги. Великдень в українські прозі прозвучав! На момент появи тієї книжки на фоні тієї партійної прози, тієї такої нудної, заангажованої прози, скерованої на певні ідеї, а тут раптом в українську прозу увірвався хор голосів людей, простих людей: не комуністів, не комсомольців, не профспілкових діячів, не директорів заводів, а отих карпатських селян, які розмовляли про прості, але водночас про вічні речі. Ця краса, в якій вони мешкали, вона просто підсилювала їхні образи. І він все це вмів дуже вдало передавати.

Я пам’ятаю, як Роман Іваничук тішився, коли читав одне із перших оповідань Василевих про те, де його головний герой, щоб врятувати свою корову, яку він пас в Карпатах в лісі, від дощу, то загнав її в печеру. Роман Іваничук казав: “Василю, як ти додумався ту бідну худобину загнати в печеру?”

Василь був навдивовижу відкритою, приязною людиною. Він міг прийти десь на львівський ринок, щось там купити і за той час, поки він там щось купував, він розговорював будь-кого.

Йому переповідали дивовижні речі, якісь історії. Він приходив з тих розмов і відразу ж там щось занотовував, тішився з того, що почув, з якогось гострого слова, з якоїсь кумедної ситуації. Він це колекціонував у своїй пам’яті, в своїх паперах.

Минуло вже багато років з часу його трагічної загибелі. Звичайно, це важка втрата. Сьогодні можна було б міркувати, ким би він став, що б він зараз робив. Хоча я знаю, що в останні два роки він критично ставився до того, що пише, він багато читав тодішньої української літератури, він відчував, що там змінюються тенденції і мучився, шукаючи якихось нових поворотів своїх сюжетів, своїх ідей.

Але не сталося так. Не сталося... І вже ніколи не станеться...

Василь залишиться для нас таким, яким він був, і яким він від нас пішов. А пішов він... Я написав на якусь чергову річницю його смерті чотири рядки...

“Навчив нас плакати, а сам ледь-ледь зсутулений і гордий пішов в трагічні небеса як гуцул у високі гори”.

Надія Степула: Не дочекався цьогорічного вертання з вирію журавлів 27-літній прозаїк Андрій Жураківський, юрист за фахом, прозаїк від Бога. Він не просто подавав літературні надії.

Але сьогодні новий роман яскравого представника «іншої прози» в Україні ще не виданий. “З’ява цієї очікуваної літературною і не тільки спільнотою книги «справа честі»,” - вважає редактор серії книг «Інша проза» - відомий письменник Степан Процюк.

Твори молодих, які молодими залишилися назавжди, стають своєрідними місточками до їхніх теперішніх ровесників, а тому не повинні губитися в часі.

Молодіжна культура в Україні не перестає дивувати, доводити, що світ можна і треба змінювати словом, звуком, фарбами. І робить це з притаманним молоді завзяттям. Не шкодуючи сил. Тому майбутнє культури України має шанси бути багатшим і яскравішим, ніж її теперішній час, час оновлення і становлення.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG