Микола Гоголь.
Малюнок Олексія Венеціанова. 1834 р.Після закінчення гімназії Гоголь виїхав до Петербурга і там поступив на державну службу, згодом викладав історію в університеті. Він збирав матеріали для написання історії України і навіть домагався посади професора історії у Київському університеті, проте двадцяти шести років залишив викладацьку діяльність. На той час Гоголь уже був відомим письменником, автором трьох збірок повістей – «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Арабески» та «Миргород».
«Вона лежала, наче жива. Чоло, прекрасне, ніжне, мов сніг, мов срібло, здавалося, мислило; брови – ніч посеред сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито піднялися над закритими очима, а вії впали стрілами на щоки, які палали жаром потаємних бажань; вуста – рубіни, готові посміхнутися... Але у них самих, у тих самих рисах він бачив щось страшенно пронизливе. Він відчував, що душа його починала якось болісно нити, немов би раптом посеред вихору веселощів та натовпу, що закружився, заспівав хтось пісню про поневолений народ».
1836 року письменник виїхав до Західної Європи і упродовж наступних дванадцяти років мешкав у Відні, Женеві, Парижі, Берліні, Римі, Неаполі та Венеції. Він вважав Італію своєю другою батьківщиною і, за свідченням сучасників, міг у Римі на вулиці розмовляти українською мовою і станцювати гопака на площі в центрі міста.
Микола Гоголь помер сорока трьох років вранці 21 лютого 1852 року у Москві. За 10 днів перед тим він спалив третій варіант другого тому «Мертвих душ». «Чи не так і радість, прекрасна і непостійна гостя, лине від нас, і даремно самотній звук намагається висловити веселість? У власному відлунні він чує вже смуток та пустелю і дико дослухається до нього. Чи не так жваві друзі буремної та вільної юності поодинці, один за одним губляться по світу і полишають нарешті самого давнього брата їхнього?».