Для киянина або дніпропетровця не зовсім зрозуміло, що таке депресивний регіон. А от у Луганську до цього терміну звикли.
Депресивний регіон – це місце, де приводів для радощів немає ані в економіці великій, ані в малій. Якщо сказати одним реченням, це буде так: «Підприємства стоять, роботи немає, у майбутнє люди не вірять».
Державна шахта, далі приватизація та оголошення банкротом...
Найгірше становище у шахтарських містах і містечках, які зіштовхнулися з так званою реструктуризацією вугільної галузі. Наприклад, на закриття прирекли шахту «Краснопільська», коли її передали приватному власникові. Голова Луганської обласної держадміністрації Олександр Антипов наголошує: «Ту методику, за якою закривали шахти, на мою думку, інакше як варварською не назвеш. Ті запаси, що сьогодні існують на цій копальні, можна порівняти із запасами всього Львівсько-Волинського басейну».
Копальні закривали, обладнання різали на металобрухт, а сотні мільйонів, які регіон мав отримати для створення місць для звільнених шахтарів, до обласного бюджету так і не надійшли.
Депресія – це коли держава передає приватнику прибуткові підприємства, і вони за пару років зменшують обсяги виробництва у 40 разів і стають банкротами. За словами голови профспілки «Свердловського машинобудівного заводу» Олександра Петручика, «Виходить, що вся ця катавасія, вся ця приватизація… для нормальних людей висновок зрозумілий: завалити Свердловський машзавод як дрібнішого конкурента. Завод не працює! Лежить фактично півроку. Із 200-250 працівників основного виробництва працюють 7–10 людей. Ну, максимум 20!».
Депресія – це навчання у теплішу пору
Депресія – це коли дитячі садки взимку гріються від калориферів, коли луганський міський голова змінює графік навчання у школах, щоб заощадити гроші на опалюванні – таке трапилося в Луганську минулої осені. Депресія, це коли люди місяцями не отримують зарплати і змушені обирати: купити хліба або сплатити за «комуналку», щоб їм не відключили тепла і світла.
А ось розповідь директора трамвайно-тролейбусного управління Валентина Герасимова: «У мене щодня десятки людей на прийомі з одним проханням – видати зарплату. Усі бідують, але є ті, хто гостро бідують – різні сімейні обставини: хвороби чи щось інше. Тим більше сьогодні ми вимагаємо оплати комунальних послуг своєчасно: за житло, воду, газ, тепло. І люди приходять до мене як до керівника, запитують: як же ми можемо заплатити, якщо ми вчасно не одержуємо зарплату».
Міста-привиди і «найбажаніша» зарплата у 300 гривень
Самі луганці, мешканці обласного центру, не вважають своє місто депресивним, мовляв депресія – це в районах, де неможливо влаштуватися навіть на 300 гривень на місяць. Там, де квартири стоять порожніми, і в них ніхто не хоче жити, тому що всі працездатні люди поїхали шукати кращого життя – для них становище безправного гастарбайтера в Москві краще за існування на Батьківщині.
Зорінськ, Зимогір"я, Теплогорськ, Брянка – ці пункти отримали назву «міста-привиди», таких місць у Луганській області чимало, вистачає їх і у сусідів-донеччан.
Депресивний регіон – це місце, де приводів для радощів немає ані в економіці великій, ані в малій. Якщо сказати одним реченням, це буде так: «Підприємства стоять, роботи немає, у майбутнє люди не вірять».
Державна шахта, далі приватизація та оголошення банкротом...
Найгірше становище у шахтарських містах і містечках, які зіштовхнулися з так званою реструктуризацією вугільної галузі. Наприклад, на закриття прирекли шахту «Краснопільська», коли її передали приватному власникові. Голова Луганської обласної держадміністрації Олександр Антипов наголошує: «Ту методику, за якою закривали шахти, на мою думку, інакше як варварською не назвеш. Ті запаси, що сьогодні існують на цій копальні, можна порівняти із запасами всього Львівсько-Волинського басейну».
Копальні закривали, обладнання різали на металобрухт, а сотні мільйонів, які регіон мав отримати для створення місць для звільнених шахтарів, до обласного бюджету так і не надійшли.
Депресія – це коли держава передає приватнику прибуткові підприємства, і вони за пару років зменшують обсяги виробництва у 40 разів і стають банкротами. За словами голови профспілки «Свердловського машинобудівного заводу» Олександра Петручика, «Виходить, що вся ця катавасія, вся ця приватизація… для нормальних людей висновок зрозумілий: завалити Свердловський машзавод як дрібнішого конкурента. Завод не працює! Лежить фактично півроку. Із 200-250 працівників основного виробництва працюють 7–10 людей. Ну, максимум 20!».
Депресія – це навчання у теплішу пору
Депресія – це коли дитячі садки взимку гріються від калориферів, коли луганський міський голова змінює графік навчання у школах, щоб заощадити гроші на опалюванні – таке трапилося в Луганську минулої осені. Депресія, це коли люди місяцями не отримують зарплати і змушені обирати: купити хліба або сплатити за «комуналку», щоб їм не відключили тепла і світла.
А ось розповідь директора трамвайно-тролейбусного управління Валентина Герасимова: «У мене щодня десятки людей на прийомі з одним проханням – видати зарплату. Усі бідують, але є ті, хто гостро бідують – різні сімейні обставини: хвороби чи щось інше. Тим більше сьогодні ми вимагаємо оплати комунальних послуг своєчасно: за житло, воду, газ, тепло. І люди приходять до мене як до керівника, запитують: як же ми можемо заплатити, якщо ми вчасно не одержуємо зарплату».
Міста-привиди і «найбажаніша» зарплата у 300 гривень
Самі луганці, мешканці обласного центру, не вважають своє місто депресивним, мовляв депресія – це в районах, де неможливо влаштуватися навіть на 300 гривень на місяць. Там, де квартири стоять порожніми, і в них ніхто не хоче жити, тому що всі працездатні люди поїхали шукати кращого життя – для них становище безправного гастарбайтера в Москві краще за існування на Батьківщині.
Зорінськ, Зимогір"я, Теплогорськ, Брянка – ці пункти отримали назву «міста-привиди», таких місць у Луганській області чимало, вистачає їх і у сусідів-донеччан.