Слухати:
Надія Степула: Весна. Журавлі прилітають з вирію. Заробітчани відлітають в інші краї в пошуках заробітку. У місцях часто тривалого перебування закордоном українські заробітчани все частіше створюють осередки культури.
За офіційними даними, протягом останніх десяти років до Італії на заробітки виїхало 118 тисяч українців. Ще приблизно 300 тисяч наших земляків працюють там нелегально.
Переважно це жінки із західних областей України. Найбільше вихідців зі Львівщини (41,9%), Тернопільщини (18,4%) та Івано-Франківщини (11,6%). Найменше — з Одеської та Чернігівської областей.
Такі дані наводить соціолог Наталія Шегда, яка щойно вернулася з Італії з третім дослідженням про українську трудову імміграцію.
До Італії поїхали педагоги, економісти та бухгалтери, інженери, лікарі, працівники сфери обслуговування.
64% заробітчан працюють домогосподарками або доглядають за старенькими сеньйорами. Раніше це робили жінки з Сомалі, Латинської Америки та Філіппін. Частина працює у сфері обслуговування і найменше зайняті у промисловості.
Найбільшого піку хвиля міграції сягнула у 2001-2002 роках, у час, коли вийшов закон про легалізацію. Але чинності він набув тільки у 2003 році. У цей час українці з 27 місця опинилися на четвертому в списку італійських трудових мігрантів (після марокканців, албанців та румунів).
Сьогодні ситуація не така плачевна, але є чимало нез’ясованих питань.
Наприклад, в Італії не визнають наших дипломів та водійських прав, навіть посвідок медсестер. А українські заробітчани, як свідчить статистика, освіченіші від італійців. Не укладені двосторонні угоди щодо пенсійного забезпечення. В Італії бракує наших консульських установ.
Першою заробітчанами почала цікавитися Церква. У 2001 році в Італії відбулася єпископська конференція. Із благословення блаженнійшого кардинала Любомира Гузара пасторальним координатором заробітчан було призначено отця Василя Поточняка.
Отець Василь почав активно займатися організацією українських громад. Він і його помічники вишукували українців по парках і скверах і спілкувалися з ними.
Люди по-різному реагували. Дехто сприймав отця Василя за “агента” українського уряду.
В Італії зареєстровано 90 пасторальних осередків, які є не тільки релігійними, а й культурними центрами.
Кожен український мігрант утримує в середньому чотири особи на Батьківщині. Щороку в Україну з Італії надходять понад 300 мільйонів євро А є ще Іспанія, Португалія, Греція, Росія, Чехія та інші країни. Це потужні інвестиції в українську економіку.
Тему продовжує колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: Звичайне галицьке село. 20 км від Львова. Новий Яричів. Як вдень, так і ввечері на вулицях порожньо. У кожній другій хаті хтось або ж на заробітках, або ж повернувся.
Мій співрозмовник, пан Ярослав, розповів, що ті, хто побував на роботі закордоном, зумів собі збудувати нову хату і завести належне господарство, навчає своїх дітей. Однак дуже багато сільських родин таки розлучилися.
Пан Ярослав: Не працюють. П’ють. Я не знаю, із-за яких причин. Із-за того, що не влаштовані, напевне. Роботи не шукають. В принципі робота зараз є, але малооплачувана робота.
Галина Терещук: А яка є робота?
Пан Ярослав: Переважно ремонт.
Галина Терещук: А на заробітки їдуть люди? Куди їдуть?
Пан Ярослав: Їдуть. Багато їде. Італія, Іспанія, Польща, Чехія.
Галина Терещук: Зараз збирається багато Ваших знайомих їхати знову?
Пан Ярослав: Багато збирається. Але туди просто тяжко виїхати.
Галина Терещук: А вертаються назад до села?
Пан Ярослав: Є такі, що не вертаються, а є й такі, що вертаються. Переважно жінки не вертаються. Вийшли заміж і там полишалися.
Галина Терещук: А чоловіки, діти лишилися тут, чи як?
Пан Ярослав: Дехто забирає дітей, дехто розлучився з чоловіками.
Галина Терещук: А Ви вважаєте, що ці заробітки — то є добре?
Пан Ярослав: З однієї сторони, добре, з іншої сторони, хто їде, той заробляє.
Галина Терещук: Краще, кажуть селяни, коли жінка все ж таки залишається вдома, а чоловік їде працювати. Сім’я в такому разі не руйнується, а діти і хата приглянуті. Натомість покинуті чоловіки попросту спиваються. Барів, відкритих по селах на гроші тих же заробітчан, не бракує.
Згідно з дослідженнями Наталії Шегди, найчастіше українські жінки їдуть на заробітки через злидні. Майже 50% опитаних в Італії українок відповіли, що низькі зарплати, пенсії та їх невиплата і спонукали їх покинути Батьківщину. Другою причиною називають безробіття і високу вартість вищої освіти в Україні.
Українські заробітчани неохоче говорили при опитуванні про своє майбутнє, оскільки важко його уявляють.
Соціологи кажуть, що українські мігранти поліпшують демографічну ситуацію у тих країнах, де вони працюють. Натомість на Батьківщині демографічна ситуація бажає кращого.
Сільські і міські школи напівпорожні. Цікаво, що жінки, які поїхали на заробітки, вдома ніколи не вирізнялися активною участю в громадському житті. Натомість в Італії чи в Іспанії охоче беруть участь в роботі культурно-мистецьких центрів.
Надія Степула: Романи тернопільської письменниці Лесі Романчук давно мають свого читача, а особливо читачок. Багато прихильниць має письменниця саме в заробітчанському середовищі, де чимало жінок. Їхні непрості долі лягли в основу нових творів Лесі Романчук. Йдеться про романи “Чотири дороги назустріч” та “Чотири дороги за обрій”.
Як сприймаються ці твори читачами-заробітчанами по всіх усюдах у світі? Про це з письменницею Лесею Романчук розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Леся Романчук: Читають дуже багато, причому в різних країнах світу. У мене є відгуків багато з Італії. Минулого року я навіть в Італії побувала, бачилася з тими жінками, які читають мої книжки.
В Сургуті. Сургут (Росія) – це також тепер уже закордон. Я до них літала минулого року саме ось на 8 березня і зустрічалася так само.
Що цікаво, що читають навіть російськомовні люди українською мовою книжку. Хоча вже скоро в Москві вийде книжка російською мовою, бо вже є переклад.
Читають в Америці, в Канаді, в Іспанії, в Англії, в Лондоні хтось передрукував на комп’ютері, і там вона поширювалася просто роздрукована на листочках.
Павло Вольвач: А коли була зустріч, то що цікавило цих людей?
Леся Романчук: Сургут – це наша діаспора. Там мешкає близько 30 тисяч українців. Там мене зустріли дівчата, як то кажуть, в українських строях з квітами. Там були багатолюдні красиві зустрічі.
Люди читають, тому що у них є в бібліотеці. Правда, вони з дуже важкими проблемами дістають ці книжки, але їхня бібліотека дуже багата, практично філіал “Петрівки”. У Сургуті є майже все, що є на “Петрівці”, з української книжки. Єдина проблема – це те, щоб хотілося з тобою зустрітися.
Павло Вольвач: А в Італії з цим важче?
Леся Романчук: В Італії багато жінок читають мої книжки. Ми з ними спілкувалися. Вони просили, щоб я їм писала в їхній журнал, який вони випускають, журнал “До світла”. Там друкувалися уривки з моїх книжок.
Але проблема в тому, що ці жінки не мають інфраструктури. У них там є тільки українська церква, і все.
Павло Вольвач: Все ж таки і вони вже щось творять, якісь свої, власні інфраструктури; той же, вже згадуваний Вами, журнал “До світла”, можливо ще щось є. Так?
Леся Романчук: Там є газета українська. Там взагалі багато що є, але справа в тому, що я не могла на них покласти фінансові проблеми свого перебування в Італії. Тому я поїхала просто як турист, а там уже зустрілася окремо з людьми. Це не була якась така парадна зустріч. Це люди, які працюють.
Павло Вольвач: Але найголовніше – це те, що попри всі труднощі, ці люди читають Ваші твори і впізнають себе там. Так?
Леся Романчук: Читають. Знаєте, надзвичайно приємно те, що мені одна жінка сказала, що вона два роки провела в горах з божевільної жінкою, яка не розмовляла взагалі. Вона просто доглядала її. Їй було надзвичайно важко психологічно це все переносити. Вона казала так: якби не Біблія і не отих чотири перших книжки, які вона мала, “Не залишай”, то, мабуть, зсунулася б з розуму. Вона казала: “Я знаю ці книжки напам’ять, я можу читати з будь-якої сторінки”. Бо це було єдине, що її зв’язувало з рідною землею.
Павло Вольвач: А в майбутньому такі сюжети заробітчанського життя в подальшому будуть розвиватися, втілюватися в якісь творчі ходи?
Леся Романчук: Я б хотіла, щоб вони вже більше не втілювалися. Я хотіла б, щоб наші люди поверталися додому.
Звичайно, що це розкішний матеріал, це можна писати, описувати ці долі щасливі, не дуже щасливі, зовсім трагічні. Але б дуже хотілося, щоб все-таки вони якось поверталися додому...
Остання книжка буде називатися “Чотири дороги додому”.
Надія Степула: Українських заробітчан новітніх часів називають “четвертою хвилею еміграції». На відміну від перших трьох, які в часі розтягнулися на століття і були викликані не лише економічними причинами, але й двома світовими війнами і політичними репресіями.
Для розв’язання проблем трудової міграції в 2003 році була створена всеукраїнська громадська організація “Українська взаємодопомога”, яка в серпні минулого року виступила співзасновницею міжнародної громадської організації українців під назвою “Четверта хвиля”.
Обидві організації очолив Олександр Шокало, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Обидві громадські організації: і “Четверта хвиля”, й “Українська взаємодопомога”, на відміну від організації “Україна і світ”, поле діяльности якої — лише діаспора, займаються правовим і соціальним захистом новітніх трудових мігрантів, питаннями їхнього інформаційного, культурного та освітнього забезпечення.
У своїй розповіді Олександр Шокало не оминає образу журавлів, який, очевидно, з легкої руки класика української літератури Богдана Лепкого асоціюється із заробітчанами.
Олександр Шокало: Оце нещодавно мені телефонують люди звідти і кажуть: “Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються.
Ще до президентських виборів була надія у 70%, що от вибори відбудуться, зміни відбудуться в Україні, і вони вернуться сюди. Після парламентських виборів люди абсолютно розчарувалися.
Зараз 20% ще якусь мають надію, що вони вернуться, а то всі остаточно почали укорінюватися там, брати кредити, купувати житло, з роботами стабільніше, забирати сім’ї... Зараз сім’ї об’єднуються. Так що виникла в “четвертій хвилі” проблема створення шкіл.
Тарас Марусик: Наприклад, в Італії, Португалії та Іспанії іде процес створення українських шкіл, бо заробітчани розглядають свій приїзд поки що як тимчасовий — заробити трохи грошей і повернутися. А щоб діти не відривалися від мовно-культурного середовища, потрібні відповідні навчальні заклади.
До речі, в Італії нещодавно відкрили в додаток до двох шкіл у Римі та Неаполі ,ще й третю, причому за фінансової підтримки місцевої влади.
Олександр Шокало: Вони залюбки сприяють процесу, не можна сказати, що укоріненню українців, але становленню українців як національних меншин, тому що і там, як і по всій Європі, верх бере африканський етнос. Вони заправляють громадськими структурами, вони проникають в управління цих структур, вони розподіляють кошти, які виділяють уряди країн. Тому, ясно, європейці більше зацікавлені,щоб українцям допомогти, щоб це європейське середовище підтримувалося саме нашими людьми.
Тарас Марусик: Одначе далеко не всі українські заробітчани з “четвертої хвилі” прагнуть навчати дітей по-українськи. Вони вважають, що їхні діти повинні адаптуватися до нового мовно-культурного і соціального середовища, навіть у тих країнах, де ще недавно думали трохи інакше.
Олександр Шокало: Скажімо, от в Греції ще два роки тому старалися відкрити школу, яка б мала статус, такий як і в Україні, щоб документи визнавалися Міносвіти. А зараз вони від цієї ідеї відмовилися, тому що з України їдуть діти, які вивчають мову для того, щоб вчитися в Греції безкоштовно, тому що в Греції, як і в Німеччині, безкоштовне навчання. Вони їдуть туди залюбки вчитися.
Так навіщо ми будемо своїх дітей, мовляв, силувати, коли албанці і пакистанці приїжджають сюди, адаптуються в мовне середовище, а ми своїх дітей будемо штучно відривати. Оце така переорієнтація відбувається.
Так що журавлики ці – це вже тужлива пісня про давно минуле.
Тарас Марусик: Найбільше, чого потребують українці закордоном, окрім правового захисту і визнання їхнього статусу на рівні міжурядових угод, — задоволення своїх культурних потреб. Так каже голова всеукраїнської громадської організації “Українська взаємодопомога” і міжнародної громадської організації українців “Четверта хвиля” Олександр Шокало.
Вони просять, щоб до них приїжджали українські митці, різні музичні колективи.
Олександр Шокало: Зрозуміло, що гроші не всі проблеми вирішують. Вони поїхали туди гроші заробляти, але душа потребує іншої поживи.
Недавно вже відбувся третій фестиваль української народної творчості “Гілка калини” у Римі. Зрозуміло, що талановита нація, де б вона не була, — таланти проявляться. Але друга сторона цього явища – це невільнича поезія. Серед наших заробітчан, особливо жінок, проривається ця страшна ностальгія. Люди, які ніколи не писали і не думали, що вони будуть писати... Це єдине, що от душа знаходить — вихід у слові. Вже десятки книжок повиходило наших «ново прозрілих» поетес.
Надія Степула: «Четверта хвиля» української міграції – це явище, яке вже неможливо ні не помічати, ні не аналізувати.
Чи приб’ється коли-небудь ця “хвиля” до рідного українського берега? Невідомо. Покаже час.
Але поки що всі ці люди не емігранти, вони поки що тільки мігранти. Їхніх працьовитих рук і їхнього інтелекту бракує Вітчизні. Створюючи осередки української культури у чужих краях, куди їх закинула доля, мігранти все ж тримаються серцем, душею тієї незримої ниточки, котра пов’язує їх зі своєю землею, як тепла надія на те, що все ще може змінитися на ліпше.
Надія Степула: Весна. Журавлі прилітають з вирію. Заробітчани відлітають в інші краї в пошуках заробітку. У місцях часто тривалого перебування закордоном українські заробітчани все частіше створюють осередки культури.
За офіційними даними, протягом останніх десяти років до Італії на заробітки виїхало 118 тисяч українців. Ще приблизно 300 тисяч наших земляків працюють там нелегально.
Переважно це жінки із західних областей України. Найбільше вихідців зі Львівщини (41,9%), Тернопільщини (18,4%) та Івано-Франківщини (11,6%). Найменше — з Одеської та Чернігівської областей.
Такі дані наводить соціолог Наталія Шегда, яка щойно вернулася з Італії з третім дослідженням про українську трудову імміграцію.
До Італії поїхали педагоги, економісти та бухгалтери, інженери, лікарі, працівники сфери обслуговування.
64% заробітчан працюють домогосподарками або доглядають за старенькими сеньйорами. Раніше це робили жінки з Сомалі, Латинської Америки та Філіппін. Частина працює у сфері обслуговування і найменше зайняті у промисловості.
Найбільшого піку хвиля міграції сягнула у 2001-2002 роках, у час, коли вийшов закон про легалізацію. Але чинності він набув тільки у 2003 році. У цей час українці з 27 місця опинилися на четвертому в списку італійських трудових мігрантів (після марокканців, албанців та румунів).
Сьогодні ситуація не така плачевна, але є чимало нез’ясованих питань.
Наприклад, в Італії не визнають наших дипломів та водійських прав, навіть посвідок медсестер. А українські заробітчани, як свідчить статистика, освіченіші від італійців. Не укладені двосторонні угоди щодо пенсійного забезпечення. В Італії бракує наших консульських установ.
Першою заробітчанами почала цікавитися Церква. У 2001 році в Італії відбулася єпископська конференція. Із благословення блаженнійшого кардинала Любомира Гузара пасторальним координатором заробітчан було призначено отця Василя Поточняка.
Отець Василь почав активно займатися організацією українських громад. Він і його помічники вишукували українців по парках і скверах і спілкувалися з ними.
Люди по-різному реагували. Дехто сприймав отця Василя за “агента” українського уряду.
В Італії зареєстровано 90 пасторальних осередків, які є не тільки релігійними, а й культурними центрами.
Кожен український мігрант утримує в середньому чотири особи на Батьківщині. Щороку в Україну з Італії надходять понад 300 мільйонів євро А є ще Іспанія, Португалія, Греція, Росія, Чехія та інші країни. Це потужні інвестиції в українську економіку.
Тему продовжує колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: Звичайне галицьке село. 20 км від Львова. Новий Яричів. Як вдень, так і ввечері на вулицях порожньо. У кожній другій хаті хтось або ж на заробітках, або ж повернувся.
Мій співрозмовник, пан Ярослав, розповів, що ті, хто побував на роботі закордоном, зумів собі збудувати нову хату і завести належне господарство, навчає своїх дітей. Однак дуже багато сільських родин таки розлучилися.
Пан Ярослав: Не працюють. П’ють. Я не знаю, із-за яких причин. Із-за того, що не влаштовані, напевне. Роботи не шукають. В принципі робота зараз є, але малооплачувана робота.
Галина Терещук: А яка є робота?
Пан Ярослав: Переважно ремонт.
Галина Терещук: А на заробітки їдуть люди? Куди їдуть?
Пан Ярослав: Їдуть. Багато їде. Італія, Іспанія, Польща, Чехія.
Галина Терещук: Зараз збирається багато Ваших знайомих їхати знову?
Пан Ярослав: Багато збирається. Але туди просто тяжко виїхати.
Галина Терещук: А вертаються назад до села?
Пан Ярослав: Є такі, що не вертаються, а є й такі, що вертаються. Переважно жінки не вертаються. Вийшли заміж і там полишалися.
Галина Терещук: А чоловіки, діти лишилися тут, чи як?
Пан Ярослав: Дехто забирає дітей, дехто розлучився з чоловіками.
Галина Терещук: А Ви вважаєте, що ці заробітки — то є добре?
Пан Ярослав: З однієї сторони, добре, з іншої сторони, хто їде, той заробляє.
Галина Терещук: Краще, кажуть селяни, коли жінка все ж таки залишається вдома, а чоловік їде працювати. Сім’я в такому разі не руйнується, а діти і хата приглянуті. Натомість покинуті чоловіки попросту спиваються. Барів, відкритих по селах на гроші тих же заробітчан, не бракує.
Згідно з дослідженнями Наталії Шегди, найчастіше українські жінки їдуть на заробітки через злидні. Майже 50% опитаних в Італії українок відповіли, що низькі зарплати, пенсії та їх невиплата і спонукали їх покинути Батьківщину. Другою причиною називають безробіття і високу вартість вищої освіти в Україні.
Українські заробітчани неохоче говорили при опитуванні про своє майбутнє, оскільки важко його уявляють.
Соціологи кажуть, що українські мігранти поліпшують демографічну ситуацію у тих країнах, де вони працюють. Натомість на Батьківщині демографічна ситуація бажає кращого.
Сільські і міські школи напівпорожні. Цікаво, що жінки, які поїхали на заробітки, вдома ніколи не вирізнялися активною участю в громадському житті. Натомість в Італії чи в Іспанії охоче беруть участь в роботі культурно-мистецьких центрів.
Надія Степула: Романи тернопільської письменниці Лесі Романчук давно мають свого читача, а особливо читачок. Багато прихильниць має письменниця саме в заробітчанському середовищі, де чимало жінок. Їхні непрості долі лягли в основу нових творів Лесі Романчук. Йдеться про романи “Чотири дороги назустріч” та “Чотири дороги за обрій”.
Як сприймаються ці твори читачами-заробітчанами по всіх усюдах у світі? Про це з письменницею Лесею Романчук розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Леся Романчук: Читають дуже багато, причому в різних країнах світу. У мене є відгуків багато з Італії. Минулого року я навіть в Італії побувала, бачилася з тими жінками, які читають мої книжки.
В Сургуті. Сургут (Росія) – це також тепер уже закордон. Я до них літала минулого року саме ось на 8 березня і зустрічалася так само.
Що цікаво, що читають навіть російськомовні люди українською мовою книжку. Хоча вже скоро в Москві вийде книжка російською мовою, бо вже є переклад.
Читають в Америці, в Канаді, в Іспанії, в Англії, в Лондоні хтось передрукував на комп’ютері, і там вона поширювалася просто роздрукована на листочках.
Павло Вольвач: А коли була зустріч, то що цікавило цих людей?
Леся Романчук: Сургут – це наша діаспора. Там мешкає близько 30 тисяч українців. Там мене зустріли дівчата, як то кажуть, в українських строях з квітами. Там були багатолюдні красиві зустрічі.
Люди читають, тому що у них є в бібліотеці. Правда, вони з дуже важкими проблемами дістають ці книжки, але їхня бібліотека дуже багата, практично філіал “Петрівки”. У Сургуті є майже все, що є на “Петрівці”, з української книжки. Єдина проблема – це те, щоб хотілося з тобою зустрітися.
Павло Вольвач: А в Італії з цим важче?
Леся Романчук: В Італії багато жінок читають мої книжки. Ми з ними спілкувалися. Вони просили, щоб я їм писала в їхній журнал, який вони випускають, журнал “До світла”. Там друкувалися уривки з моїх книжок.
Але проблема в тому, що ці жінки не мають інфраструктури. У них там є тільки українська церква, і все.
Павло Вольвач: Все ж таки і вони вже щось творять, якісь свої, власні інфраструктури; той же, вже згадуваний Вами, журнал “До світла”, можливо ще щось є. Так?
Леся Романчук: Там є газета українська. Там взагалі багато що є, але справа в тому, що я не могла на них покласти фінансові проблеми свого перебування в Італії. Тому я поїхала просто як турист, а там уже зустрілася окремо з людьми. Це не була якась така парадна зустріч. Це люди, які працюють.
Павло Вольвач: Але найголовніше – це те, що попри всі труднощі, ці люди читають Ваші твори і впізнають себе там. Так?
Леся Романчук: Читають. Знаєте, надзвичайно приємно те, що мені одна жінка сказала, що вона два роки провела в горах з божевільної жінкою, яка не розмовляла взагалі. Вона просто доглядала її. Їй було надзвичайно важко психологічно це все переносити. Вона казала так: якби не Біблія і не отих чотири перших книжки, які вона мала, “Не залишай”, то, мабуть, зсунулася б з розуму. Вона казала: “Я знаю ці книжки напам’ять, я можу читати з будь-якої сторінки”. Бо це було єдине, що її зв’язувало з рідною землею.
Павло Вольвач: А в майбутньому такі сюжети заробітчанського життя в подальшому будуть розвиватися, втілюватися в якісь творчі ходи?
Леся Романчук: Я б хотіла, щоб вони вже більше не втілювалися. Я хотіла б, щоб наші люди поверталися додому.
Звичайно, що це розкішний матеріал, це можна писати, описувати ці долі щасливі, не дуже щасливі, зовсім трагічні. Але б дуже хотілося, щоб все-таки вони якось поверталися додому...
Остання книжка буде називатися “Чотири дороги додому”.
Надія Степула: Українських заробітчан новітніх часів називають “четвертою хвилею еміграції». На відміну від перших трьох, які в часі розтягнулися на століття і були викликані не лише економічними причинами, але й двома світовими війнами і політичними репресіями.
Для розв’язання проблем трудової міграції в 2003 році була створена всеукраїнська громадська організація “Українська взаємодопомога”, яка в серпні минулого року виступила співзасновницею міжнародної громадської організації українців під назвою “Четверта хвиля”.
Обидві організації очолив Олександр Шокало, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Обидві громадські організації: і “Четверта хвиля”, й “Українська взаємодопомога”, на відміну від організації “Україна і світ”, поле діяльности якої — лише діаспора, займаються правовим і соціальним захистом новітніх трудових мігрантів, питаннями їхнього інформаційного, культурного та освітнього забезпечення.
У своїй розповіді Олександр Шокало не оминає образу журавлів, який, очевидно, з легкої руки класика української літератури Богдана Лепкого асоціюється із заробітчанами.
Олександр Шокало: Оце нещодавно мені телефонують люди звідти і кажуть: “Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються.
Ще до президентських виборів була надія у 70%, що от вибори відбудуться, зміни відбудуться в Україні, і вони вернуться сюди. Після парламентських виборів люди абсолютно розчарувалися.
Зараз 20% ще якусь мають надію, що вони вернуться, а то всі остаточно почали укорінюватися там, брати кредити, купувати житло, з роботами стабільніше, забирати сім’ї... Зараз сім’ї об’єднуються. Так що виникла в “четвертій хвилі” проблема створення шкіл.
Тарас Марусик: Наприклад, в Італії, Португалії та Іспанії іде процес створення українських шкіл, бо заробітчани розглядають свій приїзд поки що як тимчасовий — заробити трохи грошей і повернутися. А щоб діти не відривалися від мовно-культурного середовища, потрібні відповідні навчальні заклади.
До речі, в Італії нещодавно відкрили в додаток до двох шкіл у Римі та Неаполі ,ще й третю, причому за фінансової підтримки місцевої влади.
Олександр Шокало: Вони залюбки сприяють процесу, не можна сказати, що укоріненню українців, але становленню українців як національних меншин, тому що і там, як і по всій Європі, верх бере африканський етнос. Вони заправляють громадськими структурами, вони проникають в управління цих структур, вони розподіляють кошти, які виділяють уряди країн. Тому, ясно, європейці більше зацікавлені,щоб українцям допомогти, щоб це європейське середовище підтримувалося саме нашими людьми.
Тарас Марусик: Одначе далеко не всі українські заробітчани з “четвертої хвилі” прагнуть навчати дітей по-українськи. Вони вважають, що їхні діти повинні адаптуватися до нового мовно-культурного і соціального середовища, навіть у тих країнах, де ще недавно думали трохи інакше.
Олександр Шокало: Скажімо, от в Греції ще два роки тому старалися відкрити школу, яка б мала статус, такий як і в Україні, щоб документи визнавалися Міносвіти. А зараз вони від цієї ідеї відмовилися, тому що з України їдуть діти, які вивчають мову для того, щоб вчитися в Греції безкоштовно, тому що в Греції, як і в Німеччині, безкоштовне навчання. Вони їдуть туди залюбки вчитися.
Так навіщо ми будемо своїх дітей, мовляв, силувати, коли албанці і пакистанці приїжджають сюди, адаптуються в мовне середовище, а ми своїх дітей будемо штучно відривати. Оце така переорієнтація відбувається.
Так що журавлики ці – це вже тужлива пісня про давно минуле.
Тарас Марусик: Найбільше, чого потребують українці закордоном, окрім правового захисту і визнання їхнього статусу на рівні міжурядових угод, — задоволення своїх культурних потреб. Так каже голова всеукраїнської громадської організації “Українська взаємодопомога” і міжнародної громадської організації українців “Четверта хвиля” Олександр Шокало.
Вони просять, щоб до них приїжджали українські митці, різні музичні колективи.
Олександр Шокало: Зрозуміло, що гроші не всі проблеми вирішують. Вони поїхали туди гроші заробляти, але душа потребує іншої поживи.
Недавно вже відбувся третій фестиваль української народної творчості “Гілка калини” у Римі. Зрозуміло, що талановита нація, де б вона не була, — таланти проявляться. Але друга сторона цього явища – це невільнича поезія. Серед наших заробітчан, особливо жінок, проривається ця страшна ностальгія. Люди, які ніколи не писали і не думали, що вони будуть писати... Це єдине, що от душа знаходить — вихід у слові. Вже десятки книжок повиходило наших «ново прозрілих» поетес.
Надія Степула: «Четверта хвиля» української міграції – це явище, яке вже неможливо ні не помічати, ні не аналізувати.
Чи приб’ється коли-небудь ця “хвиля” до рідного українського берега? Невідомо. Покаже час.
Але поки що всі ці люди не емігранти, вони поки що тільки мігранти. Їхніх працьовитих рук і їхнього інтелекту бракує Вітчизні. Створюючи осередки української культури у чужих краях, куди їх закинула доля, мігранти все ж тримаються серцем, душею тієї незримої ниточки, котра пов’язує їх зі своєю землею, як тепла надія на те, що все ще може змінитися на ліпше.
