Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 04:38

Патріарх Мстислав


Сергій Грабовський

Слухати:


Сергій Грабовський: Не так часто траплявся в українській історії діяч, котрий служив своєму народові і зброєю вояка, і чином політика, і словом священика.

Сьогодні героєм нашого радіожурналу буде саме така людина – патріарх Київський і всієї України Мстислав.

«У нічим не позначених масових похованнях, у вічній мерзлоті півночі, під танцювальними майданчиками, під новобудовами ніхто не знайде костей помордованих ієрархів, пастирів, вірних української Церкви».

Максим Стріха: Ці слова належать патріархові Мстиславу, мирське ім’я якого було Степан Скрипник.

Він народився 10 квітня 1898 року у Полтаві, тодішньому, без перебільшення, центрові українського культурного життя на Лівобережжі. А рідним дядьком Степана Скрипника був Симон Петлюра.

Сергій Грабовський: Перша третина життя Степана Скрипника багато в чому була типовою для його ґенерації українських інтеліґентів Наддніпрянщини. Він навчався у Першій Полтавській класичній гімназії та в офіцерській школі в Оренбурзі, служив у російській армії, а потім в армії України. Степан Скрипник був поранений, разом з українським військом відступив до Польщі і там був інтернований.

Максим Стріха: А 1930 року Степан Скрипник був обраний послом до польського сейму від Волинського Українського Об’єднання. Серед іншого, він виступав у сеймі з протестами проти урядової політики полонізації українців Волині і насильницького навернення їх на католицтво.

Сергій Грабовський: З початком німецько-радянської війни на українських землях, з яких відступила Червона армія, почалося відродження розгромленої совєцькою владою 10 років перед тим Української Автокефальної Православної Церкви.

До цього відродження долучився і Степан Скрипник. На початку квітня 1942 року він був у Києві висвячений на диякона і невдовзі на священика. А вже на початку травня 50-річний отець Скрипник постригся у ченці під іменем Мстислав.

Проте досить швидко з’ясувалося, що у своєму ставленні до української Церкви нацисти мало чим відрізняються від більшовиків.

«До СС і поліційних команд у Києві, Житомирі, Миколаєві та Дніпропетровську.

Творенню загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита належить всіма способами перешкоджати. За православним церковним розумінням, автокефалія є завжди в самій суті пов’язана із самостійним державництвом.

Доктор Томас, СС бригадир і генерал-майор поліції».


Максим Стріха: Справді, німецька влада більше фаворизувала так званій Автономній українській церкві, що перебувала під формальним, щоправда, омофором Москви, яка була по той бік фронту. Ставлення до Української автокефальної, цілком незалежної, церкви було значно гірше.

З огляду на нацистську заборону відновлювати ієрархію Української Автокефальної Православної Церкви, отець Мстислав був висвячений на єпископа Переяславського таємно. Це відбулося вдосвіта 14 травня 1942 року при закритих дверях у каплиці у стилобаті Андріївського собору у Києві.

Сергій Грабовський: Єпископ Мстислав відвідував відроджувані парафії своєї Переяславської єпархії, до якої тоді входили і Харків, і його рідна Полтава, наставляв священиків і хрестив мирян. Але пастирська активність владики викликала все більше роздратування нацистів.

«Київ, 22 вересня 1942 року.

До єпископа Мстислава.

З політичних причин забороняю Вам перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованій на схід від ріки.

Доручаю Вам до 27 вересня 1942 року залишити Київ. Про дату Вашого від’їзду і місце, куди Ви виїжджаєте, доручаю повідомити мені.

Фон Бюнау, заступник генерал-комісара генеральної округи “Київ”.


Максим Стріха: Єпископ Мстислав проігнорував цей і наступні накази генерал-комісара. А за 3 тижні він і ще два ієрархи таємно підписали у Почаївській лаврі Акт поєднання Автокефальної та Автономної церков, який означав фактичне визнання існування єдиної Української Автокефальної Православної Церкви.

Сергій Грабовський: Нацисти не визнали Акт поєднання церков, а у середині жовтня 1942 року гестапо заарештувало владику Мстислава у Рівному. Він провів 7 місяців у в’язницях у Рівному, Житомирі, Києві, Чернігові та Прилуках.

«Мене забрали з в’язниці і перекинули до іншої – у Прилуках. Привезли мене якраз на Різдво. А на другий день Різдва розстріляли у Прилуках біля 540 найбільш свідомих українців. Просто зігнали їх докупи і увечері розстріляли.

Це було не тільки в Прилуках. Це було зроблено в Ніжині, у Каневі... Їздив спеціяльний відділ есесівців і винищував свідомих українців».


Максим Стріха: На початку березня 1943 року гестапо знову перевезло єпископа Мстислава до Києва і тут посадило до камери смертників.

Від розстрілу владику врятували друзі, зокрема, його знайомий по службі в армії Української Народної Республіки, колишній сотник Дмитренко.

1944 року владика Мстислав організував евакуацію ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви з території України до Варшави. Адже було зрозуміло, що совєти зроблять з УАПЦ теж саме, що вже зробили за 10 років перед тим. Потім довелося евакуюватися ще далі – до Братислави і Марбурґа.

Сергій Грабовський: Після закінчення Другої світової війни владика Мстислав очолював українські православні єпархії у Німеччині, Франції, Бельгії, Англії, Канаді та Сполучених Штатах Америки.

Зусиллями владики Мстислава у місті Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, у 1960 роках був заснований центр українського православ’я з Консисторією, видавництвом, друкарнею, бібліотекою, семінарією, музеєм та храмом-пам’ятником українським мученикам за віру.

Максим Стріха: Владика Мстислав не минав жодної нагоди виступити на захист української, як він її називав, Церкви-страдниці.

1949 року у своєму зверненні до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй він нагадав про мучеництво українських церков за радянської влади.

Нагадаю, що ієрархію УАПЦ в 1930 роки було знищено майже повністю. Зацілів один-єдиний єпископ Іван Теодорович, надісланий ще до настання репресій на місійне служіння до Канади.

У жовтні 1954 року владика Мстислав свідчив перед комісією Конгресу США про переслідування Церкви УРСР, а на початку наступного року – на слуханнях із цієї справи у Палаті представників. У квітні 1968 року він нагадав про гоніння на віруючих в СРСР на Тегеранській міжнародній конференції з дотримання прав людини. Сергій Грабовський: 1972 року владика Мстислав двічі зустрічався із Вселенським патріархом Атенагорасом Першим у справі становища Української православної церкви. Сам факт цих зустрічей викликав протест Московського патріарха Пімена. І це не дивно, адже офіційне православ’я в Совєцькому Союзі міцно зрослося як з ідеологічною машиною Комуністичної партії, так і з каральними органами КҐБ.

Максим Стріха: А на початку 1976 року владика виступив на захист українського священика, радянського політичного в’язня, отця Василя Романюка – майбутнього патріарха Володимира, який саме тоді демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.

Сергій Грабовський: Про владику Мстислава згадує доктор філософії, колишній політв’язень совєцького режиму Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк: Патріарх Мстислав знав мене, ще коли я був на засланні – він був людиною, яка все знала. І вже там я отримав від нього листа. Це був просто лист, яких я отримував дуже багато і якого не міг тоді належно оцінити, оскільки я не знав ієрархії західного світу.

Потім, коли я був уже у Сполучених Штатах, то ми зустрілися, і він навіть у лютий мороз на цю зустріч приїжджав з Баунд-Бруку до Філадельфії. Це було на ювілеї Світличного. Ми просто висловили радість із приводу того, що давно знайомі заочно, а тепер зустрілися. І він запросив до себе в Баунд-Брук, де в нього є музей і дуже багато цікавих реліквій, які йому вдалося врятувати і вивезти.

Кожен раз, коли я був в Америці, то патріарх Мстислав – він ще не був патріархом, митрополит Мстислав, – ну, вважав би, що щось сталося, якби я до нього не зателефонував і не повідомив. І так само він запрошував на кожний собор Української Православної Церкви в Америці, завжди запрошував до виступу на соборі.

Сергій Грабовський: 5 червня 1990 року Собор Української Автокефальної Православної Церкви у Києві обрав архієпископа Мстислава першим в історії патріархом Київським і всієї України.

Філософ Євген Сверстюк продовжує свою розповідь.

Євген Сверстюк: А потім був його тріумфальний в’їзд до Києва після того, коли його було обрано патріархом. Він був оточений множеством народу і множеством телекамер, і в таких випадках мої зустрічі з ним були обмежені.

Але у хвилини, коли його зовсім покинули у готелі, коли його практично відсунули від справ Української церкви за президентства Кравчука, то тоді з ним залишався тільки я. І тоді вже були в нас розмови різні.

Фактично кожен приїзд його до Києва був драматичним, тому що він хотів побачити будівничих Церкви. Коли зустрівся з обличчями індиферентних, скороспілих єпископів, то він ставив питання: «З ким мені будувати Церкву? Хто ви є? Ви не є пастирі».

А там Мефодій (Кудряков), Роман, Андрій (Абрамчук) і ще кілька, які були, чиї імена вже зовсім замело піском.

Фактично для нього була єдина рідна душа, яка для нього багато значила, то це львівський священик Володимир Ярема, який потім стане патріархом, і молодий професор, якого він хотів бачити єпископом, Ігор Ісіченко.

Максим Стріха: Патріарх Мстислав помер на 96 році життя, 11 червня 1993 року у канадському містечку Грісбі.

За 8 років до своєї кончини він з особливою теплотою, як надзвичайну подію у своєму житті згадував один обряд хрещення, проведений ним у селі Рябцях на рідній Полтавщині у липні 1942 року.

Того літнього вечора владика Мстислав здійснив хрещення великої кількості дітей, молоді і навіть дорослих людей, які за радянської влади не мали жодних шансів охреститися, як їхні батьки і діди.

«Це було над ставком. Зі мною два священики. Смеркає... Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі... Співає хор – переважно жінки – і відбувається незвичайна містерія.

Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Було там понад 300 душ до хрещення.

Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія...»


Максим Стріха: Кончина патріарха Мстислава знаменувала фактично розкол в українському православ’ї. Патріарший престол відновленої УАПЦ в жовтні посів священик Володимир Ярема, висвячений на патріарха під іменем Димитрія.

Патріарший престол УПЦ КП через місяць обійняв митрополит Володимир Романюк, той самий священик Василь Романюк, якого патріарх Мстислав підтримав у 1976 році, чий похорон в 1995 році дістав в українській історії назву “чорного вівторка”.

Цей розкол не подолано ще й досі. Ми маємо паралельні дві незалежні українські Церкви, які навіть разом поступаються питомій вазі ще однієї Української православної церкви в канонічній єдності із Московським патріархатом.

Проте духовні уроки владики Мстислава закликають саме до цієї єдності, до органічного поєднання справи духовного відродження зі справою відродження національного, якій все своє життя і служив Степан Скрипник, патріарх Мстислав, якому з волі історії судилося бути першим українцем, який прийняв у Святій Софії патріарший кукіль.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG