Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:11

Федір Штейнгель


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: В українській історії завжди були діячі, котрі, вочевидь, не будучи етнічними українцями, вважали Україну своєю країною, Батьківщиною, а українську справу – справою свого життя.

Сьогодні наш радіожурнал присвячений одному з них – барону Федорові Штейнгелю.

Федір Штейнгель
Герб роду баронів Штейнгелів
Максим Стріха: Балтійські німці, брати барони Магнус та Рудольф Штейнгелі оселилися у Києві у 70-х роках ХІХ століття.

Старший з них, Магнус, був виноробом, цукрозаводчиком та головою правління Київського земельного банку. Він володів маєтком на схилі гори Туїшхо неподалік Туапсе, а у Києві йому належали металоткацька фабрика, механічний завод, страхове товариство «Дніпро» і садиба на Ярославовому Валу.

Сергій Грабовський: Молодший брат Магнуса Рудольф під час будівництва залізниці на північному Кавказі здобув славу «маленького залізничного короля». Він був власником великих маєтків: Хуторець на Кубані та Городок на Волині і садиби у Києві неподалік садиби Магнуса.

Саме у маєтку Городок, розташованому на північ від Рівного, 1870 року народився найбільш відомий із чотирьох синів Рудольфа та Марії Штейнгелів Теодор або, як його частіше називали, Федір.

Про заможну київську родину баронів Штейнгелів розповідає історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Родина Штейнгелів – дуже цікава родина київська, це такі дуже помітні були особи в Києві кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Батько, Рудольф Штейнгель, був одним з будівничих на північному Кавказі залізниці. На цьому він розбагатів, приїхав до Києва, купив хату і вже став підприємцем київським.

Його два сина вже продовжували справу батька. І вони мали багато будинків в Києві. По-перше, це будинок навпроти Золотих воріт, красивий, з такою башенкою, один з найкращих будинків ретроспективного модерну. І їм належав ще будинок ортопедичного інституту, там-от жив, до речі, Федір Рудольфович. І теж такий дуже цікавий особнячок на Інститутській в Києві, який не зберігся.

Максим Стріха: Федір Штейнгель навчався на фізико-математичному факультеті Київського, а потім Варшавського університетів.

В успадкованому ним по смерті батька Городку він збудував для селян млин, лікарню, крамницю, читальню і школу, проклав дорогу до села та організував там сільськогосподарський кооператив.

Барон Штейнгель заснував у Городку краєзнавчий музей, експонати для якого збирав роками. Він власноручно проводив археологічні розкопки, а після створення у Києві Українського Наукового Товариства був обраний заступником його голови.

Сергій Грабовський: Федір Штейнгель також продовжував підприємницьку діяльність батька, він очолював Київське товариство взаємного кредиту з річним обігом капіталу у майже півмільярда рублів. І, власне кажучи, оця от діяльність його як підприємця і діяльність його, сказати б по-сучасному, як мецената чи спонсора – вона не була незвичайною. Адже нормою для тих часів було, що третина одержаного після всіх виплат прибутку використовується на власні витрати, середнім чи великим власникам капіталу третина йде на благодійність, на громадську діяльність, а третина вкладається в розвиток виробництва.

У віці 36 років барон зайнявся політичною діяльністю, адже настали нові часи – перша революція в Російській імперії. Напередодні Великодня 1906 року виборці Києва обрали Федора Штейнгеля до Першої Державної Думи Російської імперії (він балотувався за списком Партії конституційних демократів).

У Думі Штейнгель входив до Української Парламентської Громади і на одному з пленарних засідань виступив з ідеєю національно-культурної автономії України.

Ось як характеризує Федора Штейнгеля історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Для мене Федір Рудольфович навіть не стільки, може, політик, політичний діяч, як діяч громадський. Він давав гроші на різні культурні цілі. На Рівненщині він мав свій маєток, і там у цьому маєтку він зробив музей, який, до речі, утворював сам Микола Біляшівський. І це був один з найкращих українських музеїв на той період взагалі по всій території України. Він був одним з видатних діячів Товариства Українських Поступовців. Він був членом Державної Думи і там відстоював українське питання. Але після революції 1917 року він вибрав все-таки українську справу і перейшов з кадетів до Партії соціалістів-федералістів.

Ця постать була дуже світла, і про нього залишилось дуже багато цікавих спогадів. І він, до речі, був першим послом України в Берліні.

Максим Стріха: Зі створенням у Києві 1908 року Товариства Українських Поступовців барон Штейнгель увійшов до складу його Ради. Це Товариство було нелегальною громадською організацією, створеною для координації діяльності українських політичних партій, і мало понад 60 осередків в Україні і кілька осередків поза її межами.

Одночасно Штейнгель залишався членом партії кадетів, прагнучи, щоб орієнтація цієї партії на поступове реформування суспільства і парламентаризм була поєднана з вимогою перебудови Російської імперії на демократичну федерацію, у складі якої Україна матиме національно-територіальну автономію.

Сергій Грабовський: І ще одна цікава деталь, та, власне, не деталь, а важливий момент, який, вочевидь, невідомий абсолютній більшості наших слухачів. Більшість політичних принципів українських поступовців та російських кадетів збігалися із засадами діяльності тодішнього російського та українського масонства. Тож не варто дивуватися, що саме у ці роки Штейнгель вступає до масонської ложі і незабаром стає венераблем (себто керівником) київської ложі «Правда».

Максим Стріха: Українське масонство першої чверті ХХ століття можна без перебільшення назвати масонством політичним, адже тодішні «брати-масони» у Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові та Харкові не надто переймалися містичним змістом «королівського мистецтва» і дотриманням його традиційного втаємниченого ритуалу. Натомість вони намагалися використати наявну таємну масонську мережу у дуже конкретних політичних цілях: перехід Росії на рейки парламентаризму та здобуття свободи для України, бодай попервах у вигляді автономії.

Сергій Грабовський: У київському масонському середовищі Штейнгель спілкувався з людьми, які через кілька років стали провідними українськими політиками. Це Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, майбутній заступник голови Центральної Ради Сергій Єфремов, майбутній глава українського уряду В’ячеслав Прокопович, майбутні міністри закордонних справ України Андрій Ніковський, Микола Василенко та Дмитро Дорошенко. Все це були масони.

Максим Стріха: Згодом у політичній діяльності кожного з них можна віднайти, так би мовити, відгомін масонських настанов: толерантність, поміркованість, неприйняття радикальних вирішень суспільних проблем, а відтак негативне ставлення до більшовизму.

Власне, про політичну позицію українських масонів свідчить і їхнє гасло: державність над партійністю, нація над класами.

Сергій Грабовський: Про авторитет барона Штейнгеля в українських масонських колах говорить хоча б той факт, що він був обраний до Верховної Ради у Петербурзі – так називався керівний орган масонських лож на території Російської імперії.

За деякими свідченнями, Штейнгель навіть головував на кількох засіданнях Верховної Ради, себто Совєта.

Він тричі представляв київських масонів на так званих конвентах – всеросійських з’їздах масонів. Там він мав змогу спілкуватися з провідними російськими політиками і масонами: Керенським, Мілюковим, Набоковим, Маклаковим, Кокошкіним та іншими.

Максим Стріха: 1914 року вибухнула Перша світова війна. Це потягнуло обмеження легальної політичної діяльності, закриття більшості українських легальних організацій та видань. Але і в тих умовах українці намагалися діяти.

Влітку 1915 року Федір Штейнгель очолив громадський Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Барон залучив до роботи у Комітеті низку українських діячів і, за словами сучасника, цілковито українізував його діяльність.

Сергій Грабовський: Комітет надавав допомогу військовополоненим-українцям з австрійського війська, пораненим українцям, котрі служили в російській армії, а також населенню восьми повітів Галичини, щойно окупованих цією армією.

Коли ж російська армія при своєму відступі вдалася до депортації мешканців Галичини на схід (це була перша така депортація), Комітет організував для них харчування, надавав їм одяг, відкривав для них лікарні, дитячі притулки та українські школи, видавав літературу українською мовою.

Ось як згадував про Штейнгеля його колега по роботі в Комітеті, історик та політик Дмитро Дорошенко:

«Мало мені доводилося бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель.

Як людина – це був джентльмен у кращому та ідеальному розумінні цього слова. Мати з ним справу було для кожного найбільшою приємністю, настільки це була мила і симпатична людина. В українських колах він користувався високою повагою та авторитетом».


Максим Стріха: У березні 1917 року Федір Штейнгель був обраний головою виконавчого комітету Київської міської думи, себто фактично мером Києва, якому належала реальна влада у тодішньому губерніальному центрі, який швидко ставав столицею України. І, очевидно, постання українських установ в цьому місті, насамперед Центральної Ради та великої кількості пов’язаних з нею організацій, не була б можливою без сприяння офіційної міської влади.

У червні він увійшов до щойно створеної поступовцями Партії соціалістів-федералістів. А через рік гетьман Павло Скоропадський призначив Федора Штейнгеля першим послом Української держави у Німеччині.

Сам гетьман згадував про Штейнгеля так:

«До Берліна поїхав барон Штейнгель, найчесніший та найшляхетніший українець, що носив лише німецьке прізвище, але навіть не розмовляв німецькою, що, звісно, було для його діяльності значним недоліком».

Сергій Грабовський: Пізніше про роботу посла Штейнгеля у Берліні згадував болгарський дипломат та історик Іван Шишманов.

«Навідався барон Штейнгель – його щойно призначили українським послом у Берліні. Красень, високий, років 40-42. Бліде обличчя, довгаста борода, як у патріарха. Вельми коректний.

Його батько – остзеєць, але сам барон німецьку знає погано, французьку також, хоча у дитинстві мав гувернантку-француженку.

Говорив про Крим, що його треба втримати – він потрібен Україні».


Максим Стріха: Після поразки Української революції Федір Штейнгель повернувся до родинного маєтку в Городку, який тоді разом з Волинню та Галичиною опинився у складі польської держави.

Барон відійшов від політики, але не полишив благодійницької діяльності.

Сергій Грабовський: Коли у вересні 1939 року Німеччина та Совєтський Союз поділили Польщу, на Волинь прийшла совєтська влада. Вона конфіскувала маєтності Федора Штейнгеля, а йому з родиною надала притулок колишня куховарка барона.

На той час Штейнгель уже знав, що один із його трьох синів Борис був у жовтні 1919 року убитий більшовиками в Одесі. Знав він і те, що більшовики знищили фамільну усипальницю Штейнгелів на Аскольдовій могилі у Києві, збудовану архітектором Владиславом Городецьким.

Максим Стріха: Як і те, що більшовики зруйнували Стрітенську церкву на Львівській площі у Києві, зведену на кошти матері Федора Штейнгеля Марії.

Радянська влада також конфіскувала всі підприємства, будинки і маєтки Федора Штейнгеля та його братів в Україні та на Кавказі. А у садибі Магнуса Штейнгеля на початку вулиці Ярославів Вал у Києві було розміщено консульство Німеччини, і з ажурного чавунного балкону другого поверху звисав червоний прапор з чорною свастикою.

Сергій Грабовський: У квітні 1940 року почався другий, наймасовіший етап депортації населення Західної України до Сибіру, Комі та Казахстану.

Згідно з наказом керівника НКВД Лаврентія Берії, депортації підлягали великі землевласники, українські громадські діячі, політики, підприємці і просто заможні люди.

Максим Стріха: Аристократ Штейнгель належав до всіх цих категорій одночасно. Відтак, він разом з дружиною та сином, перевдягнувшись у селянський одяг, на селянській фурі вночі виїхав з Городка, нелегально перетнув кордон між радянською та нацистською зонами окупацій і виїхав до Німеччини. А за кілька днів до Городка у пошуках Штейнгелів прибули співробітники НКВД.

Сергій Грабовський: Федір Штейнгель оселився в околицях Дрездена, щаслив пережив Другу Світову війну та бомбардування міста літаками союзницької авіації і помер у віці 76 років. Сталося це 11 лютого 1946 року.

Максим Стріха: Нині у колишній садибі Рудольфа Штейнгеля на теперішній вулиці Воровського розташований Київський інститут ортопедії. Там у візерунках чавунної огорожі лоджії колишньої прибудови до будинку Штейнгелів і сьогодні можна побачити ініціали батьків Федора Штейнгеля: Марії та Рудольфа.

Але, на жаль, українці мало знають про Федора, він же Теодор, Рудольфовича Штейнгеля, аристократа за походженням, аристократа духу, громадського і політичного діяча, благодійника, мецената, вченого, без якого картина українського відродження початку ХХ століття була б зовсім іншою.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG