Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 16:39

Примітні процеси в культурі України: пошук перспектив


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Культура України, як і сама країна, шукає перспектив. Примітною ознакою стають нові яскраві події у мистецтві, з’ява книг, які прочитуються неоднозначно, зміна пріоритетів у літературі, кіно, музиці, театрі.

Подолання інерції традицій та оновлення тих же традицій, поява нових літературних і мистецьких проектів - ось тільки окремі риси, котрі вказують на загальний стан культури, де пошук перспектив єдиний, напевно, шлях до поступу, розвою, розквіту.

Розмаїття нових проектів: мистецьких, літературних, музичних, театральних як розгорнутих кількома окремими представниками культури, так і «гуртами» чи колективами, додає оптимізму.

Цікавим стало розгортання започаткованого ще минулої осені проекту «Інша література», презентованого в різних регіонах України. Ініціатива кількох літераторів здобула підтримку багатьох столичних і провінційних митців. Але й наштовхнулася на опір, досить інертний і неголосний, примітивний опір окремих представників письменницького загалу.

Тим часом проект розгалузився в Інтернет-сторінку під такою ж назвою і включив у себе не тільки такі «складові», як «Інша проза», «Інша поезія», «Інший театр» тощо, а навіть у перспективі заявив про створення напряму «Інша країна».

Саме життя сприяє тому, щоб і цей напрям був реалізований невдовзі, адже оновлення – це не тільки ознака весни, а й ознака всього українського буття сьогодні.

Між тим у телепросторі очікується з’ява «Іншого каналу», до якого «Інша література» причетності не має.

А в Івано-Франківську видавництво «Тіповіт» започаткувало серію «Інша проза», у якій уже встигло вийти дещо цікаве. Зокрема, роман Степана Процюка «Жертвопринесення».

Письменник, який заявив про себе спершу поезіями та участю в пам’ятному літгурті наприкінці минулого століття, видав уже на початку нинішнього кілька нових прозових книг, які мають неоднозначну опінію.

Пропоную коротку розмову з автором, який водночас є також редактором згаданої серії «Інша проза» - Степаном Процюком.

Пане Процюк, як романіст Ви дебютували у 2002 році твором “Інфекція”. Його висували на Шевченківську премію. Цю книжку називали “романом національної честі”. Але були і протилежні думки, що, мовляв, справжній українець не міг би бути таким жорстким до ментальних недоладностей.

Потім були інші Ваші твори. А роман “Жертвопринесення”, який Ви встигли цього року презентувати в Івано-Франківську та Вінниці, викликав поки що не так багато різних думок. Просто ще не настав той час, коли він буде презентований скрізь і коли його куплять і прочитають усі.

І на цей раз, напевне, мало хто може лишитися до Вашої книги байдужим, особливо колеги по перу, серед яких не мало і критиків, бо Ваш герой -письменник, твори якого хоч і виходять, і презентуються, і перекладаються закордоном, але... він живе на рідній землі, наче вічний блукалець, якийсь Агасфер, що не знаходить притулку своїй душі.

Чому так стається в теперішнім світі, а саме, в найближчому нам, рідному, суспільстві, що письменницька праця все більше схожа на працю відлюдника, ізгоя, а навіть якогось інтелектуально духовного блазня, перепрошую за термінологію? Чому непорозуміння між проводирями, якими досі вважалися письменники, і тими, для кого вони пишуть, стає не віртуальною, а, очевидно, справжньою прірвою?

Степан Процюк: Просто я чую ці залізні кроки Термінатора, так би мовити, цей кітч, цей гламур, це “королівство попси”, яке насаджується корпораціями, якимись утвореннями і структурами, які є по цілому світі, тому що попса не сприяє думці, попса сприяє обезіндивідуальненню.

Це навіть, мені здається, справа не тільки в Україні, хоч вернемося до України, що загалом ці процеси кітчовізації культури і літератури в цілому світі тривають і про них багато говорять, вони є загрозливими, з моєї точки зору. І не тільки моєї.

А щодо України, то наша містична територія, земля, наша історія, яку “не можна вживати без брому”, як казав покійний Винниченко, то тут і поготів.

Це, з одного боку, нав’язування шароварів і гопака (хоча не маю нічого проти них), що ще й до цього часу має свої відголоски. Це найнижчі шари народництва якісь, які, власне, може й не далеко відбігли від фольклору.

З іншого боку, це абсолютна комерціалізація. Ці видавниці корпорації, які мають власні уявлення про успіх, про письменників і тикають пальцем: ти будеш, ти будеш, а ти... не будеш. Невідомо чому.

Знаєте, я дуже маю багато відносно цього емоцій і мене також часто… коли я писав роман “Жертвопринесення”, то удавати, що все добре, все суперово, то це було б, напевне, літературним блюзнірством. - Мене збирав відчай і страх, розпач. Якщо вже речі своїми іменами називати. Я, на жаль, знаю ці відчуття дуже добре, що вони означають.

Я десь тільки розумію для себе, що це шлях до безвиході.

В романі “Жертвопринесення” є три закінчення. Кожне з цих закінчень припиняє його життя як поета, практично.

Надія Степула: Пане Степане, ці три закінчення, ці три дороги, вони передбачають якийсь рух все-таки, нехай він завершує свою діяльність. Але, отже, мусить бути якась четверта дорога. А Вас називають, що Ви відшукуєте «третій шлях у літературі». І, очевидно, й для цього свого героя також, для Максима, як його звуть.

Ну, добре, скільки ж тоді ще шляхів може бути? Чи Ви бачите хоча б один із них, яким би міг Максим піти, не тих три, які Ви показали? Невже немає ще одного?

Степан Процюк: Я не знаю, як Максим. Максим, напевне, не міг би. Але я намагаюся.

Вважаю, що в українських умовах, та й не тільки в українських, постмодернізм є літературою розпаду, літературою, яка не пропонує жодних ідеалів і цінностей, літературою абсолютної де сакралізації, попри талант багатьох людей, які намагаються в цьому річищі писати. Тим більше, що ніхто достеменно не знає, що це таке.

З другого боку, мене також зовсім не приваблює народництво у різних його шатах і оболонках, з його такими дуже, як на мене, поверховими, простими, банальними, нецікавими і питаннями, і відповідями та з його агресією культурною.

У своїй літературній практиці я намагаюся спробувати йти якимсь іншим шляхом, шляхом поєднання, шляхом синтезів, шляхом, який відкидає будь-які прокрустові ложа і через те його дуже важко визначити.

Я відчуваю, що цей шлях існує і що ним треба йти, і треба вірити в те, що ти прийдеш до світла у кінці тунелю.

Надія Степула: Скарбницями духовних цінностей справіку є книгозбірні - бібліотеки. Міські бібліотеки потребують коштів для придбання книг сучасних українських письменників. І книжкові ярмарки для багатьох провінційних бібліотек стали джерелом таких купівель.

Про нагальні проблеми міських бібліотек розмовляють кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк і бібліотекар із Ніжина Олена Єкименко.

Богдана Костюк: Які головні проблеми бібліотек?

Олена Єкименко: На моєму досвіді роботи, 23 роки у бібліотеці, проблема існувала спочатку придбання книг цікавих, гарних, потрібних. Але не було проблеми коштів. Зараз усе навпаки: література існує, багатий асортимент, але тепер немає коштів.

Богдана Костюк: А люди користуються взагалі бібліотекою, читають?

Олена Єкименко: Люди читають. Читають з різних причин.

По-перше, вимагає якийсь навчальний заклад читати ту чи іншу літературу. Або ж художню за програмою школи, або ж вищого учбового закладу. Тут виникає ще одна проблема: цієї літератури фактично немає у бібліотеках.

Надія Степула: Літературні критики сьогодні мало де можуть висловити свої зауваги щодо протікання або ж «вибурхування» літературного процесу, бо мало існує в Україні, власне, спеціальних видань.

Наповнення письменницькими і читацькими відгуками чи проблемними матеріалами єдиної в країні «Літературної України» справляє враження хаотичного плину.

Окремі письменники самі підтримують зв’язок із читачем у різні способи: презентації книг, зустрічі в кав’ярнях і клубах…

Останніми часами, принаймні, в столиці існує кілька, так би мовити, спеціалізованих таких закладів: «Бабуїн», «Бочка» на Подолі та інші.

Про письменницьке буття слухаємо з уст Олеся Уляненка, автора багатьох книг-романів, лауреата Премії імені Т.Шевченка.

Пане Уляненко, нещодавно Ви презентували аж три книги відразу, три нових романи.

Розкажіть, будь ласка, як вони Вам зараз у часі розгортаються? Чи Ви маєте схвальні відгуки читачів, критиків, чи Ви маєте тільки ту анафему, про яку відомо, що на Вас вже накладено її священиками одного із патріархатів? Розкажіть і про це трішечки.

Олесь Уляненко: Ці три книжки, які я видав, спрацювали кожна по-різному.

Одна спрацювала досить на молодіжну аудиторію. Це “Богемна рапсодія”. Дуже схвальні відгуки. Молоді це дуже сподобалося. Містична, гламурна, як кажуть одні, там багато якогось кохання і всього того. Інші кажуть, що там передбачення якісь є.

Ця повість писалася в 1989 році, але, власне, тоді ще не було ні замовних вбивств, ні повалених урядів, але якось так, що я це все вгадав в нашій країні. Навіть нашого президента Кучму я вгадав там майже до краплини. На зріст, я не характер маю на увазі. Але, власне, то от антиутопія.

“Син тіні” є по економіці. Але це більш філософський роман. Я думаю, що воно досить підпрацює. Воно спрацювало в часі на Майдані. На тому Майдані і на нинішньому майдані.

Щодо “Знаку Саваофа”, то це була така складна штука, тому що її було писати, нібито, не так важко, як “Син тіні” і ту ж “Богемну рапсодію”, тому що це все було наяву.

Зараз публіка має свої смаки, має свої уявлення, вона вже знає літературу, не тільки ту, яку нам тикали колись під носа ще за совєтів, молодь вже розвинена, люди вже просто освіченіші стали, так що тут немає нічого поганого.

Надія Степула: Визнайте, історія культури знає кілька таких і кумедних, і не зовсім випадків, які траплялися з різними авторами.

Дуже показовий у цьому плані випадок із Мольєром, на якого подавали у суд, оскільки дехто з чиновничків впізнав у його творах себе. При чому так впізнав, що вирішив, що це наклеп.

А на Вас у суд ще ніхто не подавав? Ніхто ще так не впізнав себе...?

Олесь Уляненко: Маючи на увазі інституцію наших судів, то люди, напевне, не можуть відсудити собі якоїсь там площі, дачну ділянку. Ця тяганина буде тягнутися 20-40 років. Люди просто в нас вже звикли так.

Власне, я нікого не ображав. Як не ображав? Я намагався якось толерувати. Просто це агресія конкретна... Не треба сприймати літературу, як то.

Надія Степула: А Ваші власні перспективи як письменника, пане Уляненко, що Вам в найближчих обріях виглядає, нові книжки якісь?

Олесь Уляненко: Виходить в “Норі-друк”, таке київське видавництво, роман “Серафима”. Там про одну таку не легендарну, а реальну особу-отруйницю.

Надія Степула: Це буде щось містичне?

Олесь Уляненко: Там і містика, і все таке... Це Гренуей у спідниці, геній отрути був.

Надія Степула: Пане Уляненко, Ваші майже всі книги мають цей елемент містики. Це те, що Вас цікавить, чи Ви, може, бачите, що це на поверхні, це цікавить не тільки Вас, а й читачів, взагалі людей?

Адже ж ми не в простому столітті живемо, з одного боку, це нові технології, це Інтернет, це розвиток таких технологій, про які ще 100 літ навіть не сміли мріяти, а з іншого боку, ну щось таке... Середньовіччям віє час від часу то звідси, то звідти?

Олесь Уляненко: Ні, розумієте, коли людина починає відходити від себе, а потім вона повертається і бачить, що вона втратила, а втратила вона дуже багато.

Чому в мене герої такі, як кажуть всі, збочені, каліки? Бо тільки тоді людина розуміє, що мало що вона втратила. А я в принципі хочу показати просту річ: як до цього повернутися або як цього не робити.

Надія Степула: Культура в Україні впродовж століть мусила виборювати собі місце, стверджувати свою присутність, прихиляти душі людей. Триває цей тернистий її шлях і досі у зв’язку з проблемами і фінансовими, і економічними, і навіть політичними, як про це говорять експерти.

Що стосується книг, то одна з проблем – це мізерні їх наклади, особливо тих, котрі вкрай необхідні: підручників, історичних та інших монографій, дитячих книг, зразків сучасної художньої літератури.

Триває боротьба за виживання на ринку, заповненому не тільки російськомовною більш-менш добротною книжкою, а й своєрідним “ширпотребом”, всілякими “магіями”: астрологічно-порнографічними та подібними “перлинами”. Усе це потребує зусиль для подолання. Зусиль цілісних і невідкладних і тих, хто пише книги, створює фільми, хто видає книги, хто їх продає чи дарує бібліотекам, хто пропагує те чи інше вдома або перекладає і рекламує закордоном.

Спільними зусиллями світ культури в Україні можна допровадити до стану, який би міг називатися “гармонійним розвитком, барвистим і цікавим світом”. Очевидно, перспектива такого стану все ж існує.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG