Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:43

Російські праві організації в Українській революції


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: 90 років тому в Україні відбувалася національно-визвольна революція, і різні групи суспільства неоднозначно ставилися до її перебігу та здобутків.

Будинок, в якому розміщувався Київський клуб російських націоналістів. Сучасний вигляд.
Сьогодні ми поговоримо про ставлення до Української революції російських політичних організацій правого спрямування.

Услід за Лютневою революцією у Петрограді навесні 1917 року, передусім на українських землях, хоча і не тільки на них почалася власне Українська революція.

На той час тут, крім українського політичного середовища, існував, сказати б, повний спектр російських політичних партій: від анархістів та більшовиків і аж до чорносотенних організацій.

Коротку довідку про тодішні основні російські праві організації на теренах України підготував мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: На українських землях у складі Російської імперії російські праві організації набули поширення після 1905 року.

Одну частину з них становили місцеві відділення всеросійських організацій, таких як «Союз Михаїла Архангела», «Всеросійський національний союз», «Союз російських робітників», «Союз російського народу».

Приміром, осередки «Союзу російського народу» в Україні існували у Києві, Харкові, Севастополі, Катеринославі, Житомирі, Ніжині та інших містах, а загальна чисельність членів доходила до чотирьохсот тисяч осіб.

Іншу групу становили російські праві організації, створені в Україні. Зокрема, «Подільський союз російських націоналістів», «Галицько-Руське товариство», «Західно-російське товариство», «Київський клуб російських націоналістів».

Російські праві організації відрізнялися методами діяльності: від чорносотенного «Союзу російського народу» до поміркованого «Київського клубу російських націоналістів», – однак мали близькі ідейні засади. Вони виходили з ідеї російського самодержавства, відстоювали унітарний устрій російської держави і зверхність російського народу над так званими «інородцями».

Ідеологія російського правого руху базувалася на теорії триєдиного російського народу, який складався з великоросіян, малоросів та білорусів.

Найбільш впливовою серед російських правих організацій України став Київський клуб російських націоналістів, створений на початку квітня 1908 року. Клуб розміщувався на вулиці Великій Васильківській у будинку, який належав його членові Іванові Слинку.

Влітку 1912 року кількість членів клубу становила 736 осіб. У березні 1917 року організація отримала назву «Київський клуб прогресивних російських націоналістів». Він був розгромлений солдатами Муравйова на початку лютого 1918 року, а 1919 року більшовики розстріляли значну частину діячів клубу.

Сергій Грабовський: І що цікаво? Серед членів Київського клубу російських націоналістів переважали етнічні українці, котрі народилися і все своє життя прожили в Україні, як-от Всеволод Демченко, Анатолій Савенко, Іван Слинко, брати Андрій і Микола Стороженки та інші.

Попри це, вони вважали себе російськими націоналістами і на честь Богдана Хмельницького називалися «богданівцями».

Натомість українофілів київські російські націоналісти називали «мазепинцями», що тоді було синонімом державної зради. Кілька членів клубу були обрані до Державної Думи Російської імперії, і серед перших результатів їхньої діяльності можна назвати рішення думського підкомітету у справах освіти про заборону викладання української мови у школах.

Про ідеологію київських російських націоналістів розповідає історик Володимир Любченко.

Володимир Любченко: Певна логіка в діях тих малоросів, які відстоювали концепцію “о трієдіном руском народє”, все ж таки була, оскільки будь-який українець, який не заявляв про те, що він належить до окремої нації, сприймався як представник панівного народу в імперії, і перед ним були відкриті будь-які щаблі для творення власної кар’єри.

З точки зору представників цієї групи, визнання офіційного існування окремого українського народу могло призвести до позбавлення етнічних українців цього статусу частини панівного народу імперії, що було дуже небажано, на їхню думку.

Між іншим, коли в 1910 році головою Ради Міністрів Петром Аркадійовичем Столипіним був підписаний відомий циркуляр “Об інородчєскіх общєствах”, де вперше українці були названі серед “інородчєскіх” народностей, представники російського націоналізму в Україні, власне кажучи, саме цієї малоросійської гілки, були страшенно вражені цим фактом, тому що насправді вони виступали за те, щоб українці залишалися складовою панівного народу в імперії.

Після Лютневої революції 1917 року концепція “о трієдіном руском народє” перестала існувати як державно-правова категорія. Ті етнічні українці, ті малороси, які з ідеологічних, політичних, культурних або будь-яких інших міркувань не могли визнати себе українцями, опинилися перед дилемою. З одного боку, вони могли визнати себе просто росіянами або росіянами у вузькому розумінні цього терміну, що для багатьох із них було неприйнятним, проте багато хто так і зробив. Інша альтернатива, яка залишалася, – це визнати належність до української нації, що для багатьох було абсолютно неприйнятно.

Тому, починаючи з весни 1917 року, представники цього табору завзято відстоювали концепцію “о трієдіном русском народє”, оскільки лише в межах цієї концепції вони могли зберегти свою малоруську ідентифікацію.

Провідною організацією навесні-влітку 1917 року в російському або малоруському таборі в Україні продовжував залишатися колишній Київський клуб “русскіх националістов”, який змінив назву на “Клуб прогрєсівних русскіх националістов”.

4 травня 1917 року було затверджено нову програму-декларацію “Києвского клуба прогрєссівних русскіх националістов”, яка робила одну суттєву поступку порівняно з попередньою програмою клубу від 1908 року українському національному рухові. Цього разу визнавалося право за тими малоросами, які вважали себе представниками окремого українського народу, вважати себе такими.

Проте, наголошувалося, що більшість населення Малоросії є малоросами, є “русскімі Малой Русі”. Таким чином проголошувалося їхнє право ідентифікувати себе саме таким чином.

Сергій Грабовський: З того, що говорив Володимир Любченко, ми бачимо дуже цікаву еволюцію цих людей, котрі звали себе російськими націоналістами, до тих, хто не був, власне, націоналістами: до шовіністів і носіїв імперської ідеології.

Власне, коли про російський націоналізм можна було вести мову в Російській імперії на певному етапі націотворення, коли ще не було зрозуміло, куди повернеться, так би мовити, колесо, і чи ввійдуть українці в склад “великого російського народу”, – а це було в ХІХ столітті можливо, – то це ще міг би бути націоналізм, а коли вже стало зрозуміло, що українці – це окрема нація, то всі спроби заперечити існування українців чи загальмувати перетворилися на великодержавний шовінізм, на колонізаторську політику, яку робили хай би і етнічні малороси.

Але повернемося у квітень 1917 року. Вже тоді проявилася відмінність між російськими та українськими політиками демократичної орієнтації у розумінні шляхів розвитку революції.

Якщо для перших революція полягала у загальній демократизації унітарної російської держави, то більшість українських політиків говорили про необхідність набуття Україною автономного статусу у складі федеративної Росії, а дехто, як Міхновський, вів мову і про українську самостійність.

У відповідь на це голова виконкому Київської ради робітничих депутатів, меншовик Незлобін запевнив, що російська революційна демократія багнетами відповість на проголошення автономії України.

А про відповідь на тодішні українські вимоги з боку російських правих організацій розповідає історик Володимир Любченко.

Володимир Любченко: Відповіддю з боку представників російського табору в Україні на бурхливий розвиток українського руху навесні 1917 року була поява низки нових національно-російських, за визначенням, організацій. Проте жодна з них не вела мову про відстоювання інтересів власне великоросів, а апелювала в першу чергу до владних структур від імені малоросів.

Таких ідейних малоросів насправді було доволі таки багато серед населення міста Києва. Зокрема, демографічний перепис населення міста Києва, який був проведений у другій половині 1917 року, подав такі дані по місту Києву. В той час, як українцями себе визнали 12% населення міста, малоросами все рівно себе визнали 4,5% населення міста.

Якщо взяти до уваги такий аристократичний район міста Києва, як Печерський, то ми отримаємо ще більш вражаючі дані відповідно до цього перепису міста Києва. В даному разі співвідношення між ідейними малоросами і укрїнцями було майже тотожне: 12% подали малороси, і 16% визнали себе українцями.

Сергій Грабовський: Програма російських правих організацій отримала суттєву підтримку виборців України у трьох виборчих кампаніях, які пройшли впродовж 1917 та початку 1918 років.

Історик Володимир Любченко продовжує свою розповідь.

Володимир Любченко: З початком демократичних виборчих кампаній 1917 і 1918 років, – а мова йде про вибори до Київської міської думи від 28 липня 1917 року, до Всеросійських Установчих Зборів вибори проходили 26 і 28 листопада 1917 року, а вибори до Українських Установчих зборів, які проходили 7-9 січня 1918 року, – сили, які гуртувалися навколо цієї малоруської ідеї як головного репрезентанта російської ідеї в Україні, згрупувалися у “Внєпартійний блок русскіх ізбіратєлєй”, який був створений в середині червня 1917 року.

На виборах до Київської міської думи “Внєпартійний блок русскіх ізбіратєлєй” зайняв третє місце з 14% голосів, у той час як блок, який переміг, соціалістичний блок, мав 37% голосів.

На виборах до Всеросійських Установчих Зборів “Внєпартійний блок русскіх ізбіратєлєй” зайняв вже друге місце з 20% голосів, в той час як блок українських партій, який виграв ці вибори, мав 25% голосів.

На виборах до Українських Установчих Зборів “Внєпартійний блок русскіх ізбіратєлєй” зумів виграти ці вибори з 29,5% голосів, випередивши блок шести українських партій, які разом набрали 28% голосів.

Якщо рахувати лише цивільні виборчі ділянки – ті, на яких не голосували представники українського війська, – то ця перемога “Внєпартійного блока русскіх ізбіратєлєй” серед міського населення міста Києва була ще відчутною, складаючи 33% голосів.

Сергій Грабовський: А 15 жовтня, незадовго до виборів до Всеросійських Установчих Зборів, з’їзд російських виборців Київської губернії ухвалив наказ майбутнім депутатам всеросійського парламенту.

Цей документ дає добре уявлення про те, як бачили свою національну ідентичність українці, що вважали себе малоросами та російськими націоналістами.

«Малороси, що входять до складу позапартійного блоку російських виборців, вважають себе росіянами Малої Росії і стверджують, що малороси, як і великороси та білоруси, є гілкою єдиного російського народу.

Члени Установчих зборів, обрані за російським списком, мають довести до відома цих Зборів, що українці є не народом, а політичною партією; що українізація п’яти губерній та створення Генерального Секретаріату було явним порушенням прав південноросійського населення на самовизначення; що край, який входить до складу нинішньої Київської губернії, споконвіку був російським і носив назву “Русь”; що подальше перебування цього краю у вигаданій Тимчасовим урядом Україні з п’яти губерній не може бути допущено всупереч волі населення».


Сергій Грабовський: Мирний етап розвитку Української революції завершився агресією совєтської Росії проти Української Народної Республіки наприкінці 1917 року.

Упродовж наступного року до, так би мовити, традиційних російських правих організацій в Україні додалися «Монархічний блок», «Нарада членів законодавчих палат», «Союз відродження Росії», «Київський національний центр» та «Рада державного об’єднання Росії».

Василь Шульгін
У своїй діяльності вони фактично виходили з ідеології Київського клубу прогресивних російських націоналістів. Ця ідеологія стала також основою програми російського Білого руху. А один із лідерів клубу, редактор газети «Кієвлянін» Василій Шульгін, був серед провідних ідеологів Денікінської армії.

І на завершення. Один з героїв Михайла Булгакова, білогвардієць, котрий служить у війську гетьмана Скоропадського і після поразки гетьмана, після вступу до Києва військ УНР з нетерпінням чекає на прихід більшовиків. На запитання “Вони тебе ж шльопнуть! Як тоді?” він відповідає: “Ну і что ж, зато по-своєму, по-русскому шльопнут”. Так і сталося.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG