Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 18:44

Ізидор Доскоч: «Діти йдуть до Поплавського, на танці, на „Шанси“. Вони хочуть усе й одразу; тут усього й одразу немає»


Євгенія Вятчанінова Київ, 30 квітня 2007 (RadioSvoboda.Ua) — Сьогодні завершується Міжнародний фестиваль дитячої хорової творчості «Співає Київ весняний». Тривав він три дні у філармонії, органній залі, церквах та на концертних майданчиках столиці. У гостях Панорами Свободи учасник фестивалю — тернопільська «Зоринка» на чолі з Ізидором Доскочем, який знає, як підняти престиж хорового співу.

Р. С.: Пане Ізидоре, як підняти престиж хорового співу?

І. Д.: То має бути революція. У кожній школі має бути «Зоринка», якщо не «Зоринка», то хоча б «зоринятко». Має бути добре поставлена робота, у кожній школі має бути фанат-хормейстер і трошки волі директора. Почалася «Зоринка» звідки? З 10-ї школи, де була директор, яка побачила, що прийшла людина, яка не переверне світ, але допоможе, російськомовній, до речі, школі виховати в дітей почуття колективізму. Сприймаємо, що це «моральний кодекс будівника комунізму». Але, вибачайте, є такі цінності, які ні партія, ні уряд не можуть скасувати! Це почуття ліктя, дружби, відповідальності, працелюбства.

Особливо що стосується дитячого хорового співу, тут має бути людина — професор. Ця людина повинна бути прекрасним педагогом, психологом, актором і потім — добрим музикантом, хормейстером. У нас це ще з Радянського Союзу було переведено на гурткову роботу. Були в школі вчителі хорового співу. Хто вів у школі співи? Та людина, якій не вистачало годин до ставки. Він міг бути фізкультурником, математиком тощо.

Р. С.: Чому ж діти тоді йдуть у хорову школу?

І. Д.: Я починав свою творчу діяльність і подружився у Києві з Мережиним. Він керівник «Зірниці». Я до нього їздив, вчився. То було, певно, у 1970-х. Він говорив: «До нас діти не йдуть. Ми маємо їх запрошувати, ми маємо їх втягувати. Але і від нас не йдуть!» Я повторю те саме: до нас діти не йдуть. Діти йдуть до Поплавського, на танці, на „Шанси“. Вони хочуть усе й одразу; тут усього й одразу немає.

Р. С.: «Зоринка» — неодноразовий учасник і переможець міжнародних фестивалів та конкурсів. На Вашу думку, яке обличчя хорової України на змаганнях такого рівня?

І. Д.: Ось Ви кажете, що ми беремо участь у міжнародних конкурсах. Держава нас не посилає на ці конкурси. Ті часи скінчилися, коли держава посилала колектив на міжнародні конкурси чи змагання і повністю за нього відповідала. Це наші проблеми.

Ми мали кілька років тому запрошення з Італії, поробили всі документи, батьки витратили купу грошей, ми перерахували 2000 доларів на оформлення віз. І візи нам не поставили. Уявіть собі: діти майже рік готувалися до конкурсу, тому що там є свої вимоги, досить суворі. І коли ми вже знесилені (діти вже майже сиділи на валізах) звернулися в МЗС, яким керував, так би мовити, товариш, який за українську мову і за розвиток культури, то нам у міністерстві сказали: «А ми вас туди не посилали».

Нас не посилає держава. Ми пасинки в держави, ми їдемо за свій рахунок. І тому, коли ми беремо участь у конкурсі в Австрії чи в Німеччині, ми єдині представляємо хорове мистецтво: і дитяче, і доросле.

Р. С.: І як тоді «Зоринку» сприймають за кордоном?

І. Д.: Я наведу Вам приклад. Ми мали запрошення в Краків, є там фестиваль «Краківські зустрічі з церковною музикою». В одному костелі нас попередили, що не заведено аплодувати в храмі. Після третього-четвертого твору почали аплодувати. І на останньому виступі в Дебрецені в Угорщині перекладача покликала жінка старенька-старенька. По-перше, вона плакала. А по-друге, вона попросила передати дітям, що вона прожила життя, а такого співу не чула.
XS
SM
MD
LG