Сергій Грабовський: На тижні, коли відзначається Всесвітній день свободи преси, варто пригадати її, тобто вільної преси, перші паростки на підросійській Україні, які з’явилися понад 100 років тому.
Сьогодні ми поговоримо про один з таких паростків, але паростків знакових – київську газету «Рада», а також про людей, котрі її видавали.
«Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій.
Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських».
Максим Стріха: Прозвучали слова з редакційної статті одного з перших чисел української щоденної газети «Рада», яка розпочала виходити в Києві 15 жовтня 1906 року.
Нагадаю: Емський указ 1876 року заборонив видання наукових і навчальних книг малоруським, як тоді казали, «наріччям» на всій території Російської імперії, а також заборонив усі періодичні видання. Хоча ці обмеження було пом’якшено наприкінці 1904 року, але формально указ був офіційно скасований аж у травні 1907 року.
Але 17 жовтня 1905 року російський імператор Микола ІІ у своєму маніфесті пообіцяв, за офіційною лексикою, «дарувати» своїм підданим усі політичні права, в тому числі свободу слова і друку.
А вже через 3 тижні брати Володимир, Микола та Сергій Шемети видали у Лубнах перше число першої на підросійській Україні тижневої газети українською мовою під назвою «Хлібороб». Причому читали її далеко не лишень у Лубнах. В Києві перші числа цієї газети розхоплювали просто з вокзалу. Можливо, як якусь дивовижу. Адже газета українською мовою для Києва – то було щось незбагненне.
Сергій Грабовський: За місяць російська влада зреагувала і закрила часопис «Хлібороб». Проте вже наприкінці року у Києві вийшло перше число першої у підросійській Україні щоденної україномовної газети з назвою «Громадська думка». Вона видавалася коштом землевласника і мецената Євгена Чикаленка, письменника та землевласника Володимира Леонтовича і підприємця-цукровара та вченого Василя Симиренка. «Громадська думка» проіснувала 7 місяців і врешті-решт також була закрита владою.
Максим Стріха: Проте тодішні українці вміли боротися з цензурними перешкодами. Вже рік про запас існувало і реєстраційне свідоцтво на іншу газету, вже під назвою “Рада”. І коли “Громадську думку” було таки закрито, за якихось 2 місяці редакція газети майже в тому ж самому складі відновила її видання вже під назвою «Рада». Редакція розміщувалася у центрі Києва, біля Золотих воріт, при початку вулиці Великої Підвальної (нині Ярославів Вал).
Першим головним редактором часопису став публіцист Федір Матушевський, проте вже наступного року він був заарештований і ув’язнений у Лук’янівській в’язниці.
Сергій Грабовський: Навколо “Громадської думки” почало складатися, а навколо “Ради” усталилося власне коло авторів та співпрацівників. Серед них були Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Микола Вороний, Іван Франко, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Осип Маковей, Дніпрова Чайка, Панас Мирний, Архип Тесленко та Стефан Васильченко. Імена, як то кажуть, всі знакові. Секретарем редакції був Симон Петлюра, а коректором молодий тоді поет, художник та музика Павло Тичина.
Максим Стріха: Невдовзі, за визнанням самих співробітників «Ради», фактичним редактором часопису став публіцист та історик літератури, майбутній академік Сергій Єфремов. Він відзначався надзвичайною працездатністю і, крім суто редакційної роботи, щодня писав у номер одну, а то і дві свої статті.
Ось як згадував про роль Єфремова у «Раді» у своїх надзвичайно яскраво написаних спогадах видавець газети Євген Чикаленко:
“Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, із здоровим, тверезим розумом, а головне – може писати дуже швидко.
Я не міг уявити собі газети без нього. Раз у раз, коли у мене з’являлася думка про яке-небудь літературне діло, я зв’язував його з іменем Єфремова. Діло він ставив раз у раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і такого іншого”.
Сергій Грабовський: «Рада» була позапартійною газетою, назагал ліберального спрямування, вона висвітлювала події українського життя на всіх українських землях і незабаром стала одним із головних осередків українського руху у тодішній підросійській Україні.
За тривалої відсутності української школи, після трьох десятиліть практично повної заборони на українську пресу і книговидання редакція була змушена публікувати на шпальтах не тільки інформаційні та аналітичні матеріали, а й статті просвітницького характеру і навіть просто розвивати літературну українську мову.
Розповідає київський історик Ігор Гирич.
Ігор Гирич: Взагалі, на той період українці мали лише одну щоденну газету, яка виходила у Львові десь з кінця 1860-их років. А газета «Рада» – це була перша така щоденна газета для наддніпрянців.
Безумовно, такої газети українці не мали до 1917 року і, до певної міри, не мають і сьогодні. Бо якщо порівнювати нашу сьогоднішню пресу, то ми не маємо такої всеукраїнської, загальної, політичної і суспільно-політичної, громадсько-політичної газети. «Рада» якраз такою газетою тоді була.
По-перше, вона колосально зробила справу в ділі популяризації ідеї національного відродження для широкого загалу. І друга річ, що фактично вона об’єднала всі політичні партії. Тобто, в газеті працювали соціал-демократи, такі як Симон Петлюра, який був секретарем редакції, майбутні соціалісти-федералісти, там працювала ліберальна інтелігенція (Грінченко, Єфремов), меценати, українські поміщики, дідичі (Чикаленко, Леонтович). Вони працювали якраз на базі однієї спільної програми української, і всі партійні інтереси відходили на задній план.
Там працювали найкращі українські літератори, практично всі письменники писали там не тільки статті, але й писали свої маленькі художні твори, фейлетони, замітки.
Тобто, можна беззаперечно сказати, що газета «Рада», яка виходила з 1906 по 1914 рік, була фактично енциклопедією українського життя за цей період. І якщо ми хочемо сьогодні знати, що відбувалося в Україні, то достатньо відкрити «Раду», і там ми отримаємо всю інформацію.
І при тому при всьому залишається дивуватися, що досі немає покажчика до газетних статей «Ради». І навіть це питання не поставлене на порядок денний.
Досі не поставлене питання про видання найкращих матеріалів з цієї газети, а це можна було б окремі збірники видавати: і по авторам, і по тематиці. І мало пропагуються журналістські досягнення цієї газети, бо в принципі на сьогоднішній день наша журналістика недалеко далі пішла, ніж журналістика того часу. Про це можна пошкодувати.
Максим Стріха: Газета «Рада» не лише сприяла пробудженню національної свідомості своїх читачів, вона так само стала, сказати б, елементом української ідентичності.
Досить послатися на свідчення гетьмана Павла Скоропадського, який згадував, як на початку ХХ століття вся інтелігенція підросійської України: канцеляристи, земські діячі, телеграфісти, священики, – у своїх родинах розмовляли українською, захоплювалися Шевченком та передплачували «Раду».
Власне, можу верифікувати це свідчення й родинними свідченнями. Моя прабабуся, яка була народною вчителькою з 1908 року і померла в 1975, газету “Рада” передплачувала.
Сергій Грабовський: Реально кількість передплатників «Ради» ніколи не перевищувала п’яти тисяч. От такі були тоді українські свідомі сили. Тоді як, приміром, кадетський російськомовний часопис «Речь» мав в Україні 30 тисяч передплатників. Адже українські селяни у своїй масі не були настільки заможними, щоб постійно підтримувати українську пресу, підприємців – свідомих українців тоді було обмаль, а мешканці міст читали переважно російськомовні газети.
Відтак, «Рада» була просто приречена на збитковість. Чикаленко ж, котрий, за його знаменитим висловом, “любив Україну до глибини власної кишені”, був змушений регулярно покривати своїм коштом дефіцит бюджету часопису. При цьому мецената особливо тривожило те, що україномовна преса опинилася у своєрідному зачарованому колі: вона не могла існувати без національно свідомих читачів, без, як тоді казали, щирих українців, але їх мала виховати саме українська преса.
Максим Стріха: Редакція свідомо поставила низьку передплатну ціну – 4 карбованці на рік (передплата якогось “Кієвляніна” коштувала тоді 12 карбованців), сподіваючись привернути малозаможні верстви, але, як згадував сам Чикаленко, очевидно, ті, хто передплачував “Раду”, могли б заплатити і більше. Відтак, редакція свідомо змушена була терпіти ще й ці збитки.
Проте до фінансових проблем додавалася і загальна упередженість російської влади щодо української преси. Керівники місцевої адміністрації шкіл, а також церковні ієрархи, забороняли чиновникам, вчителям і священикам передплачувати «Раду» та інші українські газети. Знов-таки мушу послатися на родинні спогади: прабабуся передплачувала газету на чуже ім’я.
Деякі священики у своїх проповідях навіть застерігали своїх парафіян від читання української преси.
Видавці «Ради» отримали загалом 11 позовів до суду, на них кілька разів накладався штраф, цензура не дозволяла публікувати окремі статті, поліція конфісковувала тираж, а одного разу вихід газети був заборонений на 9 днів. У тих умовах сама передплата «Ради» чи іншого українського часопису була громадським вчинком, що вимагав певної особистої мужності.
Як згадував той-таки Євген Чикаленко, дуже часто якийсь телеграфіст на забутій станції, щоб мати змогу передплачувати “Раду”, мусив передплачувати і значно дорожчий російськомовний часопис, аби хоч якось довести свою лояльність.
Сергій Грабовський: До того ж, тодішньому українському рухові бракувало освічених кадрів, що змушувало одних і тих самих діячів суміщати різні функції.
Наприклад, Єфремов, Дурдуківський, Чикаленко, Матушевський, Старицька-Черняхівська та інші працівники «Ради» одночасно працювали ще і в українському видавництві «Вік» і входили до керівництва Товариства Українських Поступовців. Збори лідерів цієї нелегальної громадської організації, котра координувала діяльність українських партій до певної міри, відбувалися щотижня у приміщенні редакції «Ради» під виглядом засідання редколегії.
Максим Стріха: Попри конспірацію діячів Товариства Українських Поступовців, попри запевнення на сторінках «Ради» її редакції та авторів в їхній лояльності до російської держави, влада закрила газету на третій день після вступу Росії у Першу світову війну.
Власне, тоді в Російській імперії були закриті всі українські організації та видання, причому навіть раніше за німецькі.
Як відомо, російський уряд вважав тоді український рух створеною на німецькі та австрійські гроші “інтригою”. Хоч насправді, годі й казати, що, позбавлений будь-якої державної підтримки чи то російської, чи то закордонної, український рух існував на приватні кошти, внески, підтримку українських кооперативів і насамперед на кошти українських меценатів, які таки любили Україну не лишень до глибини серця, а й до глибини кишені.
Сергій Грабовський: Газета «Рада» була відновлена під назвою «Нова Рада» у Києві 25 березня 1917 року, наприкінці першого місяця Української революції. Її редакторами стали Сергій Єфремов та публіцист Андрій Ніковський.
Упродовж 1917 року «Нову Раду» видавало Товариство для підмоги літературі, науці і штуці, а наступного року часопис став офіційним виданням Української партії соціалістів-федералістів. «Нова Рада» виходила до захоплення Києва більшовиками на початку лютого 1919 року.
А через 5 років Сергій Єфремов, згадуючи «Нову Раду», записав у своєму «Щоденнику»:
“Що не кажи, а хороша була газета. І як ми тоді писали! Тепер так не пишуть – можу це без самохвальби сказати. Коли б теперішні газетярі хоч трошки цієї традиції вхопили – не була б теперішня преса такою вбого-безнадійною пустинею, тернієм та волчцами вкритою. І менше було б запеклої людозненависти, крикливости, нетерпимости і самореклами. Традиція вигасла, але маю надію, що ще воскресне”.
Максим Стріха: Ці слова повною мірою стосуються і попередниці “Нової Ради”, газети «Рада», та її ролі у розвитку українського руху на Наддніпрянщині.
Вже через 2,5 роки після закриття «Ради» російською владою більшість читачів газети стали учасниками Української революції, а її автори та співробітники редакції увійшли до складу Центральної Ради та українського уряду, розбудовували Українську Народну Республіку і захищали її від агресії радянської Росії.
І можна лишень побажати нинішнім українським газетам відігравати таку ж провідну роль у суспільному житті, яку 100 років тому, за цілковито несприятливих політичних обставин, відігравала газета «Рада».
”О, Україно! О, люба ненько, Тобі вірненько присягнем!”
 |
«Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій.
Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських».
Максим Стріха: Прозвучали слова з редакційної статті одного з перших чисел української щоденної газети «Рада», яка розпочала виходити в Києві 15 жовтня 1906 року.
Нагадаю: Емський указ 1876 року заборонив видання наукових і навчальних книг малоруським, як тоді казали, «наріччям» на всій території Російської імперії, а також заборонив усі періодичні видання. Хоча ці обмеження було пом’якшено наприкінці 1904 року, але формально указ був офіційно скасований аж у травні 1907 року.
Але 17 жовтня 1905 року російський імператор Микола ІІ у своєму маніфесті пообіцяв, за офіційною лексикою, «дарувати» своїм підданим усі політичні права, в тому числі свободу слова і друку.
А вже через 3 тижні брати Володимир, Микола та Сергій Шемети видали у Лубнах перше число першої на підросійській Україні тижневої газети українською мовою під назвою «Хлібороб». Причому читали її далеко не лишень у Лубнах. В Києві перші числа цієї газети розхоплювали просто з вокзалу. Можливо, як якусь дивовижу. Адже газета українською мовою для Києва – то було щось незбагненне.
Сергій Грабовський: За місяць російська влада зреагувала і закрила часопис «Хлібороб». Проте вже наприкінці року у Києві вийшло перше число першої у підросійській Україні щоденної україномовної газети з назвою «Громадська думка». Вона видавалася коштом землевласника і мецената Євгена Чикаленка, письменника та землевласника Володимира Леонтовича і підприємця-цукровара та вченого Василя Симиренка. «Громадська думка» проіснувала 7 місяців і врешті-решт також була закрита владою.
Максим Стріха: Проте тодішні українці вміли боротися з цензурними перешкодами. Вже рік про запас існувало і реєстраційне свідоцтво на іншу газету, вже під назвою “Рада”. І коли “Громадську думку” було таки закрито, за якихось 2 місяці редакція газети майже в тому ж самому складі відновила її видання вже під назвою «Рада». Редакція розміщувалася у центрі Києва, біля Золотих воріт, при початку вулиці Великої Підвальної (нині Ярославів Вал).
Першим головним редактором часопису став публіцист Федір Матушевський, проте вже наступного року він був заарештований і ув’язнений у Лук’янівській в’язниці.
Сергій Грабовський: Навколо “Громадської думки” почало складатися, а навколо “Ради” усталилося власне коло авторів та співпрацівників. Серед них були Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Микола Вороний, Іван Франко, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Осип Маковей, Дніпрова Чайка, Панас Мирний, Архип Тесленко та Стефан Васильченко. Імена, як то кажуть, всі знакові. Секретарем редакції був Симон Петлюра, а коректором молодий тоді поет, художник та музика Павло Тичина.
 |
| Сергій Єфремов |
Ось як згадував про роль Єфремова у «Раді» у своїх надзвичайно яскраво написаних спогадах видавець газети Євген Чикаленко:
“Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, із здоровим, тверезим розумом, а головне – може писати дуже швидко.
Я не міг уявити собі газети без нього. Раз у раз, коли у мене з’являлася думка про яке-небудь літературне діло, я зв’язував його з іменем Єфремова. Діло він ставив раз у раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і такого іншого”.
Сергій Грабовський: «Рада» була позапартійною газетою, назагал ліберального спрямування, вона висвітлювала події українського життя на всіх українських землях і незабаром стала одним із головних осередків українського руху у тодішній підросійській Україні.
За тривалої відсутності української школи, після трьох десятиліть практично повної заборони на українську пресу і книговидання редакція була змушена публікувати на шпальтах не тільки інформаційні та аналітичні матеріали, а й статті просвітницького характеру і навіть просто розвивати літературну українську мову.
Розповідає київський історик Ігор Гирич.
Ігор Гирич: Взагалі, на той період українці мали лише одну щоденну газету, яка виходила у Львові десь з кінця 1860-их років. А газета «Рада» – це була перша така щоденна газета для наддніпрянців.
Безумовно, такої газети українці не мали до 1917 року і, до певної міри, не мають і сьогодні. Бо якщо порівнювати нашу сьогоднішню пресу, то ми не маємо такої всеукраїнської, загальної, політичної і суспільно-політичної, громадсько-політичної газети. «Рада» якраз такою газетою тоді була.
По-перше, вона колосально зробила справу в ділі популяризації ідеї національного відродження для широкого загалу. І друга річ, що фактично вона об’єднала всі політичні партії. Тобто, в газеті працювали соціал-демократи, такі як Симон Петлюра, який був секретарем редакції, майбутні соціалісти-федералісти, там працювала ліберальна інтелігенція (Грінченко, Єфремов), меценати, українські поміщики, дідичі (Чикаленко, Леонтович). Вони працювали якраз на базі однієї спільної програми української, і всі партійні інтереси відходили на задній план.
Там працювали найкращі українські літератори, практично всі письменники писали там не тільки статті, але й писали свої маленькі художні твори, фейлетони, замітки.
Тобто, можна беззаперечно сказати, що газета «Рада», яка виходила з 1906 по 1914 рік, була фактично енциклопедією українського життя за цей період. І якщо ми хочемо сьогодні знати, що відбувалося в Україні, то достатньо відкрити «Раду», і там ми отримаємо всю інформацію.
І при тому при всьому залишається дивуватися, що досі немає покажчика до газетних статей «Ради». І навіть це питання не поставлене на порядок денний.
Досі не поставлене питання про видання найкращих матеріалів з цієї газети, а це можна було б окремі збірники видавати: і по авторам, і по тематиці. І мало пропагуються журналістські досягнення цієї газети, бо в принципі на сьогоднішній день наша журналістика недалеко далі пішла, ніж журналістика того часу. Про це можна пошкодувати.
Максим Стріха: Газета «Рада» не лише сприяла пробудженню національної свідомості своїх читачів, вона так само стала, сказати б, елементом української ідентичності.
Досить послатися на свідчення гетьмана Павла Скоропадського, який згадував, як на початку ХХ століття вся інтелігенція підросійської України: канцеляристи, земські діячі, телеграфісти, священики, – у своїх родинах розмовляли українською, захоплювалися Шевченком та передплачували «Раду».
Власне, можу верифікувати це свідчення й родинними свідченнями. Моя прабабуся, яка була народною вчителькою з 1908 року і померла в 1975, газету “Рада” передплачувала.
 | |
| (scan) |
Відтак, «Рада» була просто приречена на збитковість. Чикаленко ж, котрий, за його знаменитим висловом, “любив Україну до глибини власної кишені”, був змушений регулярно покривати своїм коштом дефіцит бюджету часопису. При цьому мецената особливо тривожило те, що україномовна преса опинилася у своєрідному зачарованому колі: вона не могла існувати без національно свідомих читачів, без, як тоді казали, щирих українців, але їх мала виховати саме українська преса.
Максим Стріха: Редакція свідомо поставила низьку передплатну ціну – 4 карбованці на рік (передплата якогось “Кієвляніна” коштувала тоді 12 карбованців), сподіваючись привернути малозаможні верстви, але, як згадував сам Чикаленко, очевидно, ті, хто передплачував “Раду”, могли б заплатити і більше. Відтак, редакція свідомо змушена була терпіти ще й ці збитки.
Проте до фінансових проблем додавалася і загальна упередженість російської влади щодо української преси. Керівники місцевої адміністрації шкіл, а також церковні ієрархи, забороняли чиновникам, вчителям і священикам передплачувати «Раду» та інші українські газети. Знов-таки мушу послатися на родинні спогади: прабабуся передплачувала газету на чуже ім’я.
Деякі священики у своїх проповідях навіть застерігали своїх парафіян від читання української преси.
Видавці «Ради» отримали загалом 11 позовів до суду, на них кілька разів накладався штраф, цензура не дозволяла публікувати окремі статті, поліція конфісковувала тираж, а одного разу вихід газети був заборонений на 9 днів. У тих умовах сама передплата «Ради» чи іншого українського часопису була громадським вчинком, що вимагав певної особистої мужності.
Як згадував той-таки Євген Чикаленко, дуже часто якийсь телеграфіст на забутій станції, щоб мати змогу передплачувати “Раду”, мусив передплачувати і значно дорожчий російськомовний часопис, аби хоч якось довести свою лояльність.
Сергій Грабовський: До того ж, тодішньому українському рухові бракувало освічених кадрів, що змушувало одних і тих самих діячів суміщати різні функції.
Наприклад, Єфремов, Дурдуківський, Чикаленко, Матушевський, Старицька-Черняхівська та інші працівники «Ради» одночасно працювали ще і в українському видавництві «Вік» і входили до керівництва Товариства Українських Поступовців. Збори лідерів цієї нелегальної громадської організації, котра координувала діяльність українських партій до певної міри, відбувалися щотижня у приміщенні редакції «Ради» під виглядом засідання редколегії.
Максим Стріха: Попри конспірацію діячів Товариства Українських Поступовців, попри запевнення на сторінках «Ради» її редакції та авторів в їхній лояльності до російської держави, влада закрила газету на третій день після вступу Росії у Першу світову війну.
Власне, тоді в Російській імперії були закриті всі українські організації та видання, причому навіть раніше за німецькі.
Як відомо, російський уряд вважав тоді український рух створеною на німецькі та австрійські гроші “інтригою”. Хоч насправді, годі й казати, що, позбавлений будь-якої державної підтримки чи то російської, чи то закордонної, український рух існував на приватні кошти, внески, підтримку українських кооперативів і насамперед на кошти українських меценатів, які таки любили Україну не лишень до глибини серця, а й до глибини кишені.
Сергій Грабовський: Газета «Рада» була відновлена під назвою «Нова Рада» у Києві 25 березня 1917 року, наприкінці першого місяця Української революції. Її редакторами стали Сергій Єфремов та публіцист Андрій Ніковський.
Упродовж 1917 року «Нову Раду» видавало Товариство для підмоги літературі, науці і штуці, а наступного року часопис став офіційним виданням Української партії соціалістів-федералістів. «Нова Рада» виходила до захоплення Києва більшовиками на початку лютого 1919 року.
А через 5 років Сергій Єфремов, згадуючи «Нову Раду», записав у своєму «Щоденнику»:
“Що не кажи, а хороша була газета. І як ми тоді писали! Тепер так не пишуть – можу це без самохвальби сказати. Коли б теперішні газетярі хоч трошки цієї традиції вхопили – не була б теперішня преса такою вбого-безнадійною пустинею, тернієм та волчцами вкритою. І менше було б запеклої людозненависти, крикливости, нетерпимости і самореклами. Традиція вигасла, але маю надію, що ще воскресне”.
 |
Вже через 2,5 роки після закриття «Ради» російською владою більшість читачів газети стали учасниками Української революції, а її автори та співробітники редакції увійшли до складу Центральної Ради та українського уряду, розбудовували Українську Народну Республіку і захищали її від агресії радянської Росії.
І можна лишень побажати нинішнім українським газетам відігравати таку ж провідну роль у суспільному житті, яку 100 років тому, за цілковито несприятливих політичних обставин, відігравала газета «Рада».
”О, Україно! О, люба ненько, Тобі вірненько присягнем!”
