Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 04:21

Релігія і нація


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

Ми живемо в час, коли, згідно з пророкуваннями футурологів, на Землі не мало б лишатися ані релігій, ані націй. Натомість на планеті наразі дуже мало людей, які б або не сповідували жодної релігії, або не вважали себе належними до жодної нації.

Як повязані релігія і нація? Як співіснують вони в світі цьому і як миряться одна з одною? Про це ми говоритимемо сьогодні.

Архієпископ Переяслав-Хмельницький Української православної церкви Київський патріархат Димитрій (Рудюк) вважає, що релігія і нація є поняттями невідокремними.

Дмитро Рудюк: Я би їх ототожнив, скоріше усього, аніж розвів, ці два поняття (“нація і релігія”), тому що добре знаємо Старий Завіт і знаємо, як крізь увесь Старий Завіт такою червоною лінією проходить життя Боговибраного народу, який вірив у єдиного Бога і Йому покланявся. І виходячи із старозавітної, скажімо так, Церкви, у Новому Завіті, хоча Христос і говорить про те, що “вже немає ні елліна, ні юдея”, але ми повинні знати, що релігія і нація, то ці поняття не можуть бути розведені.

Тому, звичайно, що на тлі новозавітної Церкви, яка була створена самим Господом Ісусом Христом, саме домобудівництво православних Церков суто і безпосередньо підкреслює певну територію для самої Церкви, якщо це іде мова про Помісну Церкву Православну. І те, що Церкві доводиться опікуватися конкретним народом на конкретній території, то це якраз найбільше виправдовує чи ототожнює цих двох понять: релігія і нація.

Хоча якщо взяти, наприклад, православні Церкви, які носять свою назву за прикметником “українська”, “російська”, “румунська”, “болгарська” і так далі, то це, звичайно, не виключає, що інші народи, які проживають чи то на території Болгарії, чи Румунії, чи Росії ... ну, можуть бути виведені з-під опіки цієї Церкви. Навпаки, це така і певна толерантність з боку Церкви, яка опікується душею конкретного врученого народу для неї.

Ці національності (болгар, чи греків, чи румунів), якщо взяти конкретно Україну, то вони, звичайно, задовольняють свої релігійні потреби, і Церква українська їм не заважає задовольняти свої релігійні потреби з певним національним почуттям і з національними складовими, такими як мова, культура і так далі.

Тому, звичайно, на відміну від тих, хто у богослов’я намагається увести термін, поняття “нації” і “релігії” як чужої (у даному випадку я говорю про християнську релігію), вони дещо помиляються, тому що на цих засадах національних будується і помісність самої Церкви, її адміністративна незалежність. І саме мова, яка є Даром Божим, вона сама підігрівається, опікується самою Православною церквою конкретно взятого народу.

Віктор Єленський: Предстоятель Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом митрополит Володимир у своїй проповіді підкреслює: наднаціональний характер християнської Церкви не скасовує глибокої відданості християн своїй нації, і сам Ісус тут є взірцем.

Митрополит Володимир: Вселенський характер Церкви не означає того, що християни не мають права на національну самобутність, національне самовиявлення. Навпаки, Церква поєднує в собі вселенські засади з національними. Так Православна церква, будучи Вселенською, складається з багатьох автокефальних помісних церков. Православні християни, усвідомлюючи себе громадянами небесної Вітчизни, не повинні забувати і про свою земну Батьківщину.

Віктор Єленський: Зауважимо, нація, зв’язана з такими поняттями, як “політика”, “громадянство” і “держава”, - це територіально-політична, а не винятково етнічна, мовна і релігійна спільність.

Формування нації пов’язано з перетворенням “архаїчного” суспільства в індустріальне, відносно освічене й мобільне, де існує усвідомлення певних спільних інтересів між “масою” і “елітою”, які дотоді раніше жили нібито у різних світах.

Найважливішим історичним пунктом, який знаменував одночасно і новий рівень розвитку народжуваних західноєвропейських націоналізмів, і зв’язок нації з релігією, стали зростання національних церков і “націоналізація церкви”. Поява першої сучасної нації, англійської, пов’язана з появою першої національної церкви.

Ототожнення нації і церкви потребує нової міфології. Так починає витворюватися історіософська схема, згідно з якою Церква Англії нічим не зобов’язана Римові, що місіонери Вічного Міста не мали жодного відношення до початків християнства на островах, що раннє християнство було принесене сюди неушкодженим і незіпсованим пізнішими нашаруваннями.

Постання модерної британської ідентичності супроводжували сильні месіанські і Богообранські мотиви.

От як казав про це колись вождь Англійської революції Олівер Кромвель:

“...Землю Великої Британії оздоблено найкращим у світі народом... Народом, що є для Бога яблуком ока... Народом під Його охороною й захистом. Народом, який, на відміну від поган, прикликає ім’я Бога. Народом, що знає Бога і боїться Бога. Немає, немає цьому паралелей у всьому світі!”

В середині 17 столітті уявлення про особливе релігійне покликання Англії засвоюється англійцями, вони вірять у спільну долю і обраність Богом для здійснення великої місії. Мірою піднесення могутності Британії ці уявлення набувають месіансько-імперського звучання; сильна національна свідомість охоплює якщо не на весь народ, то щонайменше дворянство.

“Боже, бережи нашу милосердну королеву, Довгі літа нашій благородній королеві Боже, спаси королеву Пішли їй переможне, щасливе і славетне, довге правління над нами, Боже, бережи Королеву!”

Релігійна тотожність (одна країна, одна релігія, одна церква) розглядається як передумова консолідації держави. Релігійні дисиденти так само, як і релігійні радикали, котрі впевнені, що лише єдиний Ісус Христос і ніхто інший є главою Церкви, вважаються загрозою національним церквам і переслідуються.

„Не державу створено для релігії, - писав французький патріот, - а релігію для держави. Держава є переважаючою у всьому. Будь-яке розрізнення посейбічної влади і влади духовної є очевидним абсурдом”.

Нація не хоче “просто” освячуватися релігією, вона сама стає нею, а націоналізм перетворюється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити й ненавидіти в ім’я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім’я абстрактного Бога.

Але зв’язок людини з Богом – це щось дуже глибоке і особистісне. Цей зв’язок не хоче і не може перетворюватися на знаряддя пропаганди і виправдання. Відтак і відносини релігії і нації глибші й складніші, бо саме цей зв’язок, ця молитовна вертикаль здатна єднати людей в нерозривну сув’язь і творити з них націю.

Говорить архієпископ Харківський і полтавський Ігор Ісіченко.

Ігор Ісіченко: Коли ми будемо говорити про співвідношення цих понять, то нам не обійтись, так би мовити, без проміжних понять: “віра”, “обряд”.

Релігія обіймає достатньо широке коло наших стосунків із Богом. Власне, вона і визначає характер цих стосунків.

Для християнина говорити про релігію у плюралістичному сенсі, як це інколи можна зустріти у філософів – позитивістів, навряд чи можна. Ми можемо говорити про релігію правдиву, яка допомагає нації виявити свою ідентичність і фальшиві релігії, які є наслідком певних блукань у шляху народу до Бога. Блукань, які обумовлюються найрізноманітнішими чинниками, у тому числі і тими, які пов‘язані і з національною ментальністю, і з певними індивідуалістичними спробами пристосувати пізнання Бога до своїх ментальних моделей.

У цій складній парадигмі формується певна культура нашого діалогу. А цей діалог людини – нації – спільноти – Творця визначає не тільки зовнішні виміри, втілені у певних богословських творах чи творах сакрального мистецтва, але і наше саме мислення.

Дуже важливим є саме обряд форм Боговшанування, які визначають код нашого мистецтва, взагалі основний набір семіотичних засобів, які є значущими для нашого самопізнання, а відповідно і до формування нашої мови у найширшому розумінні, тобто засобів самореалізації нації у світовій цивілізації, параметрах світової цивілізації. І водночас наш внутрішній світ. Бо він може трансформуватися під впливом тих засобів, якими ми виявляємо Боговшанування назовні.

Бо коли ми формуємо певну спільноту у спілкування з Богом, то вона вимагає і зв‘язки між собою спільних форму вислову, і, власне, не меншою мірою, а, може, навіть і більшою мірою, ніж етнічна мова, то ці засоби Боговшанування формують нас як цілість. Втрата їх, подрібнення, звичайно, є певною етнопсихологічною проблемою, проблемою внутрішнього поділу.

Буває, що конфесійне розмаїття не перешкоджає спільності таких загальних богословських і, може, навіть більшою мірою богослужбових текстів, які лишаються фундаментальними для нації.

Звичайно, найголовніша фундаментальна роль належить Святому Письму. Але також і літургія, і тексти молитов відіграють дуже важливу роль доцентрових механізмів, які зберігають нашу цільність. Ми формалізуємось як нація у процесі спільного Богошанування. Власне, як християнська нація. І саме тому, очевидно, прийняття Україною християнства і зферментувало те спільне, що тільки народжувалось у до християнські часи.

Віктор Єленський: Отже, з маси людей, переважна більшість яких ніколи не бачила і не чула одне про одне, твориться нація. Творення це часом буває майже містичним і невимовним, як едельвейс на крижаному схилі. Нація твориться з людей, які говорять однією мовою, але часом з тих, хто заледве розуміє іншого. З тих, хто заселяє один терен, але буває з розсіяних між державами, а то й по цілому світу.

Жодна зі складових для творення нації не є обов’язковою. Крім однієї. Ці люди вирішили стати однією нацією. А якщо вирішили, то значить вирішальним стає не розлогість степу чи кремезність гір, а те, якою бачить себе ця спільнота в майбутньому. І релігії це стосується повною мірою.

Деякі з батьків націй вважали, що релігія гальмуватиме творення нації, інші, що вона об’єднуватиме і надихатиме людей.

Скажімо, подрібненість албанців між ісламом, православ’ям і католицизмом, які експлуатували у боротьбі за країну Росія, Туреччина і Австро-Угорщина, гранично непокоїла лідерів албанського національного пробудження. Вони пропонували відкинути чужинські віри і зробити єдиною релігією албанців обожествленну Албанію

А от формування ірландської нації супроводжувалося справжньою побожною революцією, яка зробила ірландців одним з найбільш релігійних народів Європи.

Лідери чеського національного руху прагнули відкинути католицьку спадщину, яка єднала їх з австрійцями та угорцями і апелювали до реформатських традицій Яна Гуса.

А от в сусідній Польщі католицизм надає народжуваному націоналізмові потужну символічну мову і народжує могутню месіанську метафору: “Польща – Христос народів.”

Словом, постання кожної з націй супроводжувалося своїми особливими її зв’язками з релігією.

Народний депутат України 5-го скликання Рефат Чубаров в інтерв’ю Радіо Свобода говорить про особливість цього зв’язку для кримськотатарського народу.

Рефат Чубаров: Правозахисники та експерти говорять про те, що релігійні погляди людини, представників однієї і тієї ж нації, вони можуть бути різними, оскільки тут є сфера прав людини. Я думаю, що у такому от теоретичному вигляді так воно і є.

Але якщо ми говоримо про історію тієї чи іншої нації, особливо про такі сторінки її історії, коли нація зазнавала дуже великих випробувань, то одним з таких аспектів, які оберігають і зберігають націю, є віра, є релігія, є традиції. А вони як правило усі ґрунтуються на вірі батьків (тобто етнічні традиції).

Що стосується кримськотатарської нації, то безперечним є те, що на протязі півстоліття, коли кримські татари були повністю змушені знаходитись у місцях депортації, у вигнанні, за межами своєї землі, коли були заборонені школи кримськотатарською мовою навчання, була заборонена майже назва цієї нації, будь-які згадування у пресі щодо історії кримських татар як корінного народу Криму, то тим, що допомогло кримським татарам зберегтися, безперечно, є їхня віра, ісламська віра. Це сповідування ними основних постулатів віри, це дотримання ними усіх тих традицій, які витікають з мусульманської віри. Я маю на увазі традиції, пов’язані з обрядами при народженні дитини, його дорослішанні, коли одружувалися люди, коли ховали.

Я не знаю жодної ситуації серед кримських татар, коли основні моменти у житті людини відбувались, коли б це відбувалося без дотримання віри.

Віктор Єленський: Отже, Рефат Чубаров вважає, що іслам зберіг кримських татар, згуртував їх перед лицем небезпеки і дав їм надію.

А що українці? Яку роль відіграла релігія у творенні модерної української нації?

Для батьків українського націоналізму релігія вона була радше проблемою, ніж будівельним матеріалом для нації.

Михайло Грушевський попереджав українців про небезпеку православно-греко-католицького поділів. Іван Франко непокоївся тим, що для галицьких священиків Збруч є більшим ровом, ніж Сян. А Тарас Шевченко ядуче критикував лукаве візантійство.

Словом, вважається, що релігія не відігравала серйозної ролі у творенні сучасної української нації. Але це не означає, що вона не зможе відіграти цієї ролі в майбутньому. Адже творення нації – це процес, а не подія. А релігія, як ми пам’ятаємо, зовсім не хоче полишати публічну арену.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG