Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:26

Професія: мама


Юлія Рацибарська Дніпропетровщина, 11 травня 2007 (RadioSvoboda.Ua) — В одному з найвіддаленіших сільських районів Дніпропетровщини, Петропавлівському, мешкає Віра Андрієнко. Ця жінка, можна сказати, мама не тільки за покликанням, а й за професією. У своїй родині упродовж двадцяти років вона виростила 20 чужих дітей. Зараз дає раду ще шістьом сиротам.

Дитячий будинок сімейного типу родини Андрієнків — звичайна сільська хата. Щоправда, кімнат у ній удвічі більше, ніж у традиційному помешканні.

Коли діти у школі, тут панує майже музейна тиша. Скрізь — вишиті яскравими квітами ікони, картини, подушки та серветки.

Мистецтву малювати нитками на тканині пані Віра навчила усіх своїх дівчаток. Тепер чекає, що котрась піде і її життєвим шляхом — виховуватиме сиріт.

Та поки, каже пані Віра, доньки не поспішають — одні здобувають вищу освіту, інші — одружилися та народили власних дітей. У Віри та Анатолія Андрієнків — уже п’ятеро внуків.

І нинішні вихованці — гордість подружжя, кажуть вони: вчаться дуже добре, троє — обласні стипендіати, «хорошисти». «Толик, чоловік, дуже підтримує, вчить із ними уроки. Він займається з ними математикою, а я займаюсь гуманітарними», — каже пані Віра.

Вірі Андрієнко 56 років. Її чоловік Анатолій, перший помічник та порадник, — теж пенсіонер. Кажуть, скоро будуть «закруглятись» — не брати на виховання малих дітей, бо тих, що є, треба встигнути виростити.

Підтримку держави почали відчувати тільки з початку 2005 року — тільки тоді, кажуть, «стали жити»: «Діти в нас і на гуртки ходять, і репетиторів із математики наймаємо, і одягаємо, і харчуємо. Скрізь ми за все платимо. За все платимо, не хочемо, щоб діти були пригнічені, щоб, як у батьків. У школі в нас називають — „Андрієнки“, „родина Андрієнків“. Ніхто ніколи не скаже, що то діти з дитячого будинку чи сироти. Ні, якщо люстру чи вікно розбили — я йду, мушу склити. Займаються добре, але балуються. Мене викликають часто в школу…»

Бути мамою — непроста професія

Приклад родини Андрієнків наразі погоджується наслідувати мало хто на Дніпропетровщині. Минулого року влада планувала, що в кожному місті чи районі з’явиться хоча б по одному дитячому будинку сімейного типу — насправді ж їх створили вдвічі менше.

Обласна влада звернулася за допомогою до пані Віри, щоб вона поїхала до Дніпропетровська консультувати подружні пари, котрі хочуть створити прийомні сім’ї. Пані Віра погодилась.

Але, каже, для цього мало бути педагогом за професією, як вона, й хотіти зробити щасливою чужу дитину — треба ще й по-справжньому любити.

«Це дуже відповідальна робота. Дуже великий тягар. Я сліпо вступила в роль матері, у мене не було своїх дітей. Я живу для всіх дітей. Я маю попіклуватися, щоб дати вищу освіту чи середню, видати заміж — надіти вінець, чи провести в армію. Даю всім, хто народжує, по 300 гривень. Купували все. Восени у нас син оженився, один, другий і третій. Усім накривали стіл, дарували по 500 гривень. Цю професію — „мама“, „тато“ — треба просто полюбити. Треба, щоб ніхто не сказав, що дитина — сирота, щоб дитина відчувала, що в неї є свій дім, що це — сім’я», — каже Віра Андрієнко.
XS
SM
MD
LG