Доступність посилання

ТОП новини

Священик – покликання чи професія?


Віктор Єленський Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

Коли йдеться про роль церковних діячів у витворенні України, її морального і культурного обличчя, то зазвичай згадують митрополитів Петра Могилу і Андрея Шептицького, Іларіона Огієнка і Йосифа Сліпого, інших достославних архієреїв й церковних проводирів, чиї імена назавжди вкарбовані у літопис українського Духа.

Дійсно, те, що зробив для українства один-єдиний Андрей Шептицький, захищаючи українство в Австрійському сеймі і перед польським міжвоєнним урядом, створивши Богословську академію і Малу семінарію, Українське богословське товариство і “Українську церковно-історичну місію” в Римі, “Народну лічницю” та “Порадню матерів”; так от, те що зробив для України один лише митрополит Шептицький надає державотворчим зусиллям духовенства в історії України надзвичайної ваги. Але ж митрополит у своїх зусиллях був зовсім не єдиним.

І він, і інші подібні постаті стояли на плечах цілої верстви звичайних парафіяльних священиків. Простих і неамбітних, мудрих і терплячих, які ділили з паствою і драматичні звиви української історії, і кусень глевкого, политого потом селянського хліба, які хрестили, висповідали і відспівали сорок поколінь, що пройшли Україною від часу Володимирового Хрещення, які благословляли козаків на звитяжні битви, таскали колоди на Соловках і видавали свідоцтва про хрещення євреям в окупованому нацистами Києві.

В Україні нині без малого 30 тисяч священнослужителів, половина з них у православних і католицьких церквах.

Ще менше, ніж два десятиліття тому молода людина, яка обирала для себе священичу стезю, наражалася на величезну кількість відвертих і прихованих пасток. Її викликали до військомату саме в день вступних іспитів до семінарії, в неї відбирали паспорт і нагадували про родичів-упівців, на неї накладали штрафи за нескоєнні правопорушення.

Тепер проблеми інші. Потреба в священиках велика – храми освячуються практично щотижня, і душпастирів не вистачає. Особливо в далеких селах. Особливо освічених і духовно зрілих.

Православні християни знають, що благодать Таїнства не залежить від особистості того, через кого воно сходить на людину. Але кожний хоче сповідатися справжньому священикові, а не збайдужілому требовиконавцеві.

Хто вони сучасні священики? Як і чим живуть? Як прийшли до Бога і до Церкви? Кожний по-різному. Наприклад, отця Миколу Саранчу до Церкви привів Чорнобиль.

Розповідає кореспондент Радіо Свобода в Луганську Ярослав Гребенюк.

Отець Миколай
Ярослав Гребенюк: Можна сказати, що покликання до віри він отримав через військомат. 33-річного Миколу Саранчу повісткою визвали на збірний пункт і відправили до Чорнобиля. Це було за дев’ять місяців по катастрофі. Лютий та березень 1987 року він провів, працюючи у чорнобильській зоні.

Микола Саранча: Я бачив, як помирали люди помирали на очах один у одного, багато бачив безладу там.

Після чорнобильської аварії, звичайно, я вернувся іншою людиною. І де б я не був, завжди став ходити в святий храм. Тільки там моя душа відпочивала, тільки там я міг бути самим собою.

Ярослав Гребенюк: На батюшку з народної уяви (статечного, з сивою бородою та довгим волоссям) отець Миколай не схожий анітрохи. Він більше скидається на легкоатлета чи, зважаючи на вік, на тренера. Пан Микола й насправді спортсмен, його дисципліна - це супермарафон.

Микола Саранча не облишав тренувань навіть у Чорнобилі. Найбільша з дистанцій, що він подолав, від Мілового у Луганській області до Ужгорода (близько 2 000 кілометрів) бігли місяць. Це було ще 1983 року.

Але ієрей Миколай не кинув тренування й сьогодні, коли він настоятель храму. Він привернув спорт для вшанування пам’яті своїх побратимів, що рятували країну у 30-кілометровім радіоактивнім пеклі.

Микола Саранча: 11 років поспіль я організую пробіг у нас, у Луганську, єдиний в Україні. Він так і називається: "Пробіг, присвячений подвигу героїв-ліквідаторів". Приїздять до нас буквально з усієї України.

Ярослав Гребенюк: Отець Миколай служить у храмі архістратига Михаїла. Як більшість храмів Української православної церкви Київського патріархату на сході України, це невеличка споруда. Служби проходять у скромному, але охайному вагончику на околиці Луганська. Прихожан стає більше з кожним роком. Отець Миколай вірить, що на цьому місці коли-небудь з Божою допомогою йому вдасться побудувати собор.

У сан отця Миколая висвятили п’ять років тому. Київська духовна семінарія – це його третій навчальний заклад. За своє життя він встиг вивчитись і на диригента-хормейстера, і на будівельника, і випустити більше десятка книжок прози й поезій.

Микола Саранча: Я хотів би прочитати цей вірш, який так і називається – "Віра"

“…А найперше я вдячний мамі За її всеосяжну любов. Знов молюсь у святому храмі, В щирій вірі міцнію знов.

Мідний хрестик – він душу гріє, – Що матуся передала. Разом з хрестиком – світлу мрію І промінчик свого тепла.

Нелегкою була дорога Від порога за виднокіл, Та нарешті прийшов до Бога, Помоливсь на Його престіл.

Відтерпає душа від болю, І з церковного олтаря В мою грішну й невинну долю Входить благосна вість-зоря.

І слова проростають віщі На омитім сльозою тлі, І пишу я наївні вірші Молитовні такі, незлі,

Щиро людяні. В тихім храмі Світу Божого я творю Сокровенну молитву мамі, Свято-благісну вість-зорю”.


Віктор Єленський: А от священичий шлях зовсім відмінний від того, що пройшов Микола Саранча.

Степан Біляк народився у Закарпатті. Причому не просто в Закарпатті, а на Хустщині, яка дала Україні і цілому світу великі династії духовенства. Вихідці звідти служать і в Канаді, і в Києві, і на Камчатці, і в Центральній Азії.

Батьки Степана Біляка, який народився в закарпатському селі Горінчово 63 роки тому, знали напевно, що їхній син буде душпастирем. Але хлопець ріс і в нього з’являлися інші плани.

Далі закарпатська кореспондентка Радіо Свобода Надія Петрів.

Надія Петрів: Побожні батьки мріяли, як вдягне їхній Степан єпатріхіль, як служитиме літургію і сповідатиме добрих християн. Щонеділі вони брали його до храму і щодня вчили його молитися. Однак Степан мріяв про зовсім іншу життєву стежку.

Степан Біляк: Мої батьки дуже хотіли бачити мене священиком, а я страшенно хотів бути лікарем. Ось хотів, і все!

Надія Петрів: Степан Біляк таки вивчився на лікаря, закінчив Ужгородський університет, спеціалізації, аспірантуру, чисельні курси з підвищення кваліфікації та опанування різних медичних методів проходив у клініках практично всього тогочасного Радянського Союзу.

Одним з перших в Україні Степан Біляк запровадив в Ужгороді лапароскопія. Це такий діагностичний прийом, коли внутрішні органи оглядають спеціальним приладом лапараскопом.

А ще двадцять років поспіль завідував урологічним відділенням в обласній лікарні і паралельно будував лікарню. Невелику, але свою. Поряд з нею вирішив звести церкву на честь святого архідиякона Стефана, аби хворі мали де молитися. Але з священиками в маленькій парафії не щастило: один полюбляв чаркувати, інший просто полишив церкву.

Степан Біляк: Чотири роки тому за три тижні до Великодня священик без попередження кинув церкву. Це мене настільки обурило, що я звернувся до керівництва церковного з проханням висвятити мене священиком. Доти я вже був висвячений дияконом.

Надія Петрів: Але чи не найдивнішим як для самого Степана Томовича, так і для його друзів та знайомих став його потяг до… журналістики. Випадок привів лікаря і священика до однієї з обласних газет, яку саме планували закрити через брак фінансування. Зрештою ця газета, під назвою «Карпатська Україна», була врятована, а лікар і священик став ще й шеф-редактором.

Степан Біляк: Я дуже не любив писати. Твори для мене – це було страшно! Але життя так склалося, що я почав критикувати владу, говорити правду в лице і це потрібно було друкувати, бо сказати людині наодинці, що вона неправа – це ніхто не почує. Найдивніше, що я навіть вірші писав.

Надія Петрів: Степан Біляк переконаний, що віра - це його єдиний і найважливіший помічник в житті, а особливо в лікарняній справі.

Степан Біляк: Хочеш чи ні, а в тобі поєднуються два лікарі: один лікує тіло, інший душу. Одне без іншого неможливо. І писання так каже: всі хвороби від неспокою душі.

Надія Петрів: А ще священик, лікар і журналіст Степан Біляк вірить і знає: Бог дає людині стільки, скільки вона може нести. Іншими словами, на всі справи людині вистачить часу, якщо його з розумом розподілити. Єдине, на що отець Степан інколи нарікає, то це недостатність власних зусиль.

Віктор Єленський: Це була розповідь Надії Петрів з Ужгорода про знаменитого в Закарпатті лікаря, священика і журналіста Степана Біляка. А от отець Ярослав Чухній шукав себе в підпільній церкві.

Про нього львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: Церква - це школа земного життя і лікар, який зцілює від земних недуг і лише через терпіння людина видужує. Цього отець Ярослав Чухній у своїй священичій практиці дотримується неухильно.

Більше 20 років він проповідує у храму Преображення у Львові. Поклик стати священиком відчув, коли вже мав вищу освіту і власну родину. В сім’ї дружини він познайомився з підпільниками греко-католицькими священиками.

Ярослав Чухній: Якщо в нашому домі було більш лояльне ставлення до конфесійності, якщо обставини склалися так, що треба було відвідувати православний храм, то в родині дружини зовсім інакший був стан. Мати ходила на підпільні богослужіння. Напевне, там остаточно сформувався я і ця ідея, та маленька ідея, яка жила в мені, в тому юнакові, якому було 17 років, і я захотів бути священиком.

Галина Терещук: Найбільший вплив на отця Ярослава мав священик Герман Будзінський. Про свій намір стати священиком він і розповів отцеві Герману; той звелів добре подумати.

Члени родини залишилися без роботи, коли отець Ярослав пішов вчитися [до семінарії], але дружина у всьому підтримувала.

Духівник отця Ярослава показав йому, де мешкає греко-католицький єпископ. Владикою виявився знаменитий митрополит Володимир Стернюк, з яким отець Ярослав і зустрівся.

Ярослав Чухній: Я вже мав переконання і то дуже глибоке. Я жив тим переконанням, і я хотів, щоби у якнайближчому часі, щоби вкінці-кінців вихід з підпілля УГКЦ направду був тріумфальним.

Галина Терещук: Благословення на повернення в лоно УГКЦ отець Ярослав Чухній отримав від митрополита Стернюка і зробив це на богослужінні.

Православний владика Миколай Юрик свого часу запитав отця Ярослава, чи він так сильно бажає стати священиком і отримавши ствердну відповідь, відказав: “Ти не знаєш, що хочеш”. І лише зараз, каже отець Ярослав, він зрозумів глибину цих слів.

Ярослав Чухній: Служити людям – це одне. Але служити в імені Бога, в імені Христа – це настільки відповідально, що воно приходить тільки що сон. Стояти там і промовляти слово: прийміть, їжте – це моє тіло, але не лише як слово, яке свого часу колись було сказане, а те, яке промовляється в тій хвилині самим богочоловіком.

Галина Терещук: Сьогодні настоятеля Преображенського храму найбільше хвилює той факт, що чимало християн почали сприймати Церкву, як мистецтво, а політики, як важіль впливу на суспільство, а не як школу земного життя і лікаря.

Коли вірні приходять до сповіді до отця Ярослава, то він каже їм: “Не говори мені, які зробив гріхи, а скажи краще, що ти набув після останньої сповіді і у чому зумів виправитися?”

Віктор Єленський: У Юрія Велігурського з Рівненщини був свій путь у священики. Напевно, хтось з його знатного роду душпастирював, адже були серед Велігурських і руські воєводи, і графи, козацькі полковники і генерали польських військ, посли і композитори.

Російський граф Михайло Вільєгорський був одним із визволителів Шевченка із кріпацтва, а племінниця Кобзаря Фросина вийшла заміж за графового сина. Велигорські мешкають у Канаді, зберігаючи свій родинний герб.

Однак, як писав рівненський письменник Євген Шморгун, двадцяте століття зле потопталося по всіх чеснотах давнього роду. Тож на початку 1990-их у Рівному можна було зустріти майже стовідсоткового пролетаря, водія і будівельника Юрія Велігурського. З тією відмінністю, що жив він не зовсім по-пролетарськи: «не крав, не пиячив, працював, як віл і відмовлявся від милостині зверхників».

Шляхи господні несповідимі. Нині випускник Луцької семінарії та Острозької академії отець Юрій Велігурський – митрофорний протоієрей, настоятель найошатнішого в Рівному Свято-Покровського собору.

З ним та його родиною знайомилася ближче кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко: Отець Юрій - легкий співрозмовник. Скинувши рясу, в якій його звикло бачити Рівне, й одягнувши улюбленого бриля, він стає схожим швидше на пасічника, а урочиста мова, якою він звертається до Бога і вірних під час служби, змінюється майже на скоромовку, бо розповісти хочеться ой як багато.

У сім’ї Велігурських добре знають переказ про засновника роду Дениса Кирдейовича, дідича села Вільгір. Але дослідити генеалогічне дерево змогли тільки до четвертого коліна. Були тут і хлібороби, і паничі. А вже батько Олексій працював учителем Вільгурської школи. А тим часом сім’я з сімома дітьми втратила матір, коли Юрію було вісім років.
Родина Велігурських
(RadioSvoboda.Ua)


Юрій Велігурський: Батько був сільський інтелігент, міг вірші писати, малювати, але не торгувати. То нас семеро були не досить ситі, але це забулося. Слава Богу, в домі була Книжка. І ми жили на природі чистій, на хуторі, до села було два кілометри.

Валентина Одарченко: Як і більшість його ровесників, Юрій Велігурський змушений був шукати кращої долі поза злиденними колгоспними буднями. Так потрапив у Рівному на будівництво. Втім, будівельником був незвичайним, бо перечитав усі твори Сковороди та Вишенського та записався до церковного хору. Але й до священиків у нього постійно виникали запитання.

Юрій Велігурський: У мені десь проріс патріот. Певно, завдяки Шевченкові, Франкові… У мене не вкладалося в голові: у церкві так багато незрозумілих слів, чому не можна молитися Богові українською? Священики не давали мені обґрунтованої відповіді.

Валентина Одарченко: Тим часом навіть у старенькій церкві на Басовому Куті, котру у радянські часи не закрили, було багато вух. Вислови молодого хориста фіксували деякі прихожани, тоді, у 1982 році, у Рівному були влаштовані гоніння на українську інтелігенцію. І якби не змінилася епоха, то хтозна, чи не доживав би віку Юрій на чужині.

Юрій Велігурський: Років п’ять тому підходить до мене один чоловік і каже: “Ну звідки ви знали про розвал Союзу?” Це був полковник КГБ.

Валентина Одарченко: Юрій Велігурський радо зустрів перші відкриті патріотичні пориви українців. У 1988-му саме в його хаті зародився перший в області осередок Товариства української мови. А вже коли зароджувалась українська церква, то Велігурський сам об’їхав чимало священиків, переконуючи їх у необхідності служити Богові рідною мовою. Однак більшість боялася про це навіть говорити…

Юрій Велігурський: Тоді до мене звернулася громада, що тобі потрібно піти до церкви служити. Я дав згоду тільки на два роки піти в священнослужителі, але коли я бачив тих людей, які стояли по пару сотень під церквою Степана, то моя душа співала. Знаходилися слова й почуття.

Ось я уже сімнадцять років служу, бо щаслива людина, яка любить Божу правду і людей, навіть грішних.

Валентина Одарченко: Як і годиться священику, отець Юрій намагається навести на путь істинний свою паству, бо вважає всі людські біди наслідком гріха. За його філософією, всі гріхи є похідними від одного – лукавства і брехні.

Юрій Велігурський: Я завжди кажу на проповідях, що чоловік, Який не підтримує правди, не є чоловіком, який би він не був гарний, багатий і розумний, то він без правди ніщо, бо на нас, чоловіках, покладено тримати істину в світі цьому.

Валентина Одарченко: У Юрія Велдігурського троє синів. Старший, Петро, теж став священиком і служить недалеко під Рівним. Отець Юрій сміється: хотів зробити сина ченцем, а він...

Юрій Велігурський: Звичайний популярний піп…

Валентина Одарченко: Андрій також пішов у батька, бо став водієм. Роман вдався у батька з дідом творчою натурою. Отримавши у спадок від діда скриню з пензлями і фарбами та закінчивши Львівську академію мистецтв, працює дизайнером.

Харон іще не виплив із майстерні Романа Велігурського
(RadioSvoboda.Ua)
Мені вдалося однією з перших побачити його ковальський шедевр: міфічного Харона, який уже завтра поїде на престижний ковальський фестиваль у Нідерланди.

Роман Велігурський: Дуже переживаю, їдучи на цей фестиваль. Там має зібратися триста ковалів, а нас із України двоє.

Валентина Одарченко: Матушка Наталя каже, що в житті з отцем Юрієм та синами було по-всякому: і важко, і радісно, бо вдалися добрими та непоступливими, принциповими. Скажімо, отець Юрій ось уже 35 років не вживає м’яса, бо каже, що просто… не хочеться.

А ще у нього є улюблена онука Катруся. Є й невістка Оксана, котра працює радіоведучою, а у вихідні й на свята співає в церковному хорі. Каже, що невісткою священика бути зовсім не складно.

Оксана: Якщо ти дотримуєшся якихось принципів у житті, то це ролі не грає. Звичайно, у нас дуже цікаво проходять сімейні свята: велика родина за одним столом, коротенька молитва.

Тесть дуже цікавий співрозмовник. Часто він приходить заряджений такою енергією після проповіді, що може ще й нам видати проповідь. Більшість із них за довгі роки ми вже знаємо майже напам’ять.

Валентина Одарченко: Є у протоієрея Юрія Велигурського давня мрія - провести у 2010 році з’їзд усіх однофамільців у родовому селі Вільгор. Саме тоді можна буде почати створення якнайповнішого літопису цього давнього роду. Не лише заради власних нащадків, а й для прикладу решті українців, щоб цінували і шанували власну пам’ять та історію.

Віктор Єленський: От такі долі чотирьох священиків зовсім не схожі між собою і водночас дуже подібні. Подібні в усвідомленні необхідності самім служити, а не щоби служили їм.

Обов’язково хтось пригадає й інших батюшок: неосвічених і нещирих, лютих українофобів і осіб на руку нечистих. Це правда, достоїнство християнства і не достоїнство християн – це тема невичерпна.

Але зауважте, що на початку ХХІ століття в Україні найбільше довіряють Церкві, а священнослужителі в рейтингу народної довіри випереджають і вчителів, і лікарів, і військових, не кажучи вже про інші професії.

Втім, в духовних школах майбутніх душпастирів вчать: священик не професія, священик покликання.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG