Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:47

1917: українізація армії


Сергій Грабовський Слухати:

Військова маніфестація українізованих частин російського війська у Тернополі в квітні 1917 р.
(scan)
Сергій Грабовський: Події 90-літньої давнини, історія Української революції, містять чимало маловідомих сторінок, пов‘язаних із українізацією війська Російської держави, бурхливим процесом, який почався “знизу”, за ініціативою мас і був підтриманий “згори” деякими проникливими російськими військовиками. Звичайно, виходячи з їхніх власних інтересів.

Ігор Лосєв: Після Лютневої революції 1917 року на теренах Російської імперії разом з демократизацією розпочалися неконтрольовані процеси розпаду структур управління на тлі реалізації потужної відцентрової енергії неросійських народів.

Ці процеси суттєво заторкнули Російські збройні сили, що тримали фронт проти кайзерівської Німеччини та Австро-Угорщини, а на південному сході ще й проти Османської імперії.

Всі ці обставини створили сприятливі умови для більшовицького розкладу армії. У ротах, батальйонах, полках і дивізіях з’явилися так звані солдатські комітети, що контролювали накази командування.

Гетьман Павло Скоропадський (другий справа). Київ, 1918 р.
(scan)
Демократія в Збройних силах – це те ж саме, що сувора репресивна дисципліна в науці чи в мистецтві. Демократія швидко перетворює військо на юрбу озброєних людей, анархічну, погано керовану, здатну на заколоти та кримінальщину, але не здатну виконувати свої безпосередні функції.

Шлях до занепаду армії було відкрито. Розпочинається масове дезертирство, цькування офіцерського корпусу, анархія тощо.

На цьому тлі дисципліну і боєздатність зберігали тільки військові частини, сформовані за національно-територіальною ознакою, згуртовані спільністю етнічного походження та земляцтвом. Насамперед це стосувалося українців та латишів.

Сергій Грабовський: Ось так оцінює тодішню ситуацію київський політолог Ігор Лосєв.

А ситуація була справді непростою, і для того, щоб побачити її, так би мовити, стереоскопічно, звернімося до спогадів учасників тих подій: кадрового військового, генерала Павла Скоропадського та поручника воєнного часу, за фахом агронома Юрія Тютюнника. Перший був неофітом українства, другий із тих, кого звали у ті часи “щирим українцем”.

Ось як описує Павло Скоропадський свою зустріч з генералом Корніловим, тогочасним російським головнокомандувачем:

“Корнілов зустрів мене люб’язно і прийняв зі словами: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу п’ятдесят шосту дивізію, яку у Восьмій армії частково українізував, вона чудово билася в останньому наступі. Ви українізуєте Ваші інші дивізії, я Вам поверну п’ятдесят шосту, і у Вас буде чудовий корпус”.

Корнілову я відповів, що щойно був у Києві, де спостерігав українських діячів, і на мене вони справили враження радше негарне, що корпус згодом може стати серйозною базою для розвитку українства у небажаному для Росії сенсі тощо.

На це мені Корнілов сказав, чудово пам’ятаю його слова, вони мене вразили: «Все це дрібниці, головне війна. Все, що у таку критичну хвилину може посилити нашу міць, ми маємо брати. Що ж стосується Української Ради, згодом ми її з’ясуємо. Українізуйте корпус”.


А це вже спогади поручника Тютюнника, котрий тоді служив у Сімферополі.

”Потім говорило багато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цивільні, члени Української Громади). Всі промовляли по-українському.

Промови інтелігентів «мужицькою» мовою справили надзвичайне враження на присутніх. Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслося вулицями Сімферополя.

Промовці з''ясували, що «малороси» і «хохли» — це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так мас знову називатися.

Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значення з''єднаних кольорів. Усього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того. Розійшлися у темряві ночі”.


Отак знизу і згори під час світової війни та революції велася українізація війська Російської держави. Знову спогади генерала Скоропадського.

“25-го липня я прибув до Меджибожа, невдовзі під’їхав мій штаб, і почалася моя суто українська праця, яка привела мене до гетьманства.

Українських поповнень майже не було, однак ті, що були, становили дуже гарний елемент. У мене була надія, судячи по цим людям, що українізація дасть справді гарний бойовий контингент. Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропаґованих осіб, усі дивилися весело і хотіли працювати.

Затяті націоналісти, та й усе; оскільки начальство українське та український корпус – усе гаразд. Робота закипіла, і я сподівався, що все піде добре.

Однак незабаром довелося трохи розчаруватися. По-перше, за деякий час з’явилися поповнення цілковито іншого складу, все більше політикани на соціалістичній підкладці. Потім нестача українських офіцерів одразу дала себе відчути. Мені все надсилали з поповненнями самих лише прапорщиків, дуже гостро національно налаштованих, але таких, що не мали жодного поняття про військові справи.

У частинах одразу пішли чвари між новими українськими офіцерами та старими, головним чином російським елементом. Це були саме ті елементи, яких я притримав, бажаючи їх краще прилаштувати в інших частинах та, крім того, використати як досвідчених офіцерів, однак оскільки поповнення явилося тільки у вигляді прапорщиків, яких на командні місця я призначати не міг, мені доводилося не випускати старих офіцерів, поки я не знайду досвідченіших старших.

Вояки українізованих частин після віча 1917 р.
(scan)
Мені стало ясно з першого дня, що чвари мають початися, і що у кожній частині буде два непримиренні табори”.


А ось які спогади про ті часи залишилися у Юрія Тютюнника:

“Закінчилося Шевченківське свято тим, чого не сподівався ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. Після параду перед військом виступили з привітаннями делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка, і проста. Він сказав:

— Панотець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам... Ми шукали і знайшли себе — з''єдналися поміж собою. Просили дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває... Що маємо робити? Панове! Маємо силу... так ламаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

— Віднині ми не розійдемося... віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імени гетьмана Петра Дорошенка...

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А надворі стояла варта, озброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люті. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову ліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дистанція була. До того ж ми також мали зброю і вміли нею володіти не гірше від наших ворогів.

До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що вже зробили, й обіцяли свою підтримку.

Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути у складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився у Сімферополі окремий татарський курінь.

Москалі остаточно втратили голову”.


Що цікаво? По-своєму, по-різному, в процеси українізації армії Російської держави включилися люди різних політичних поглядів: і консерватор генерал Скоропадський, котрий через рік очолить Українську гетьманську державу, і соціаліст поручник Тютюнник, котрий стане одним із найкращих генералів Української Народної Республіки. Так чи інакше, об‘єктивно результатом цього процесу мала стати поява сильної армії нової держави.

Ось що писав в одному з тодішніх листів Павло Скоропадський:

“Я, звісно, нічого не маю проти українізації, але для мене важливо, якщо українізувати, то щоб справді була українізація, тобто, щоб до мене прийшли люди, перейняті ідеєю українства, гарні бійці, а не всяка погань (дезертири і т. і.), яка, прикриваючись усякими вивісками, думає лише про те, як би не потрапити під вогонь супротивника.

Я поїхав би до Києва і переговорив би з Центральною Радою, вказав би їм, що, якщо вони хочуть мати український корпус, то необхідно отримати не дезертирів, а справжні поповнення, звернувши увагу, щоб усю каліч вони залишили при собі. Офіцерів я сам перещупав би, щоб не надсилалася всяка погань; оскільки це справа нова, то я вважаю, бажано було б оздоровити корпус. Начальство довелось би поступово змінити, замінюючи неукраїнців українцями або такими, що симпатизують їм.

Для українізації необхідно було б мені у корпусі повернути мої дивізії та артилерію або ж включити якісь нечисленні дивізії для найшвидшого та зручнішого їх поповнення; дозволити хоча б в армії вибрати українців з інших неукраїнських корпусів за моєї згоди. Для українізації не відводити далеко в тил, а здійснити все це неподалік фронту, оскільки в тилу у нас усе розкладається.

За цих умов, якщо за справу взятися енергійно, міг би вийти справді гарний корпус у військовому відношенні, але, звісно, у політичному він, імовірно, згодом в Україні зіграв би величезну роль – це треба врахувати.

Тепер що стосується мене, то я особисто, носячи прізвище українця, досить відоме у країні, для такої українізації придаюся, але я у жодні авантюри пускатися не збираюсь”.


А ось як оцінював воєнний та політичний потенціал створюваного українського війська Юрій Тютюнник:

“У війську зібралися найактивніші елементи селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки.

Українці складали близько 30 відсотків загальноросійської армії і являли собою першорядний бойовий матеріал, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторитети. Більшість підстаршинського складу в армії складалася з українців.

Гострий конфлікт між російським урядом і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Це було би річчю, корисною для нас, але страшною для Росії”.


І знову перед мікрофоном політолог Ігор Лосєв.

Українське свято в армії на Румунському фронті, 20 квітня 1917 р.
(scan)
Ігор Лосєв: Російське командування, що раніше з великою підозрою ставилося до таких формувань, побачивши, що саме націонали ще якось тримають фронт, перестало перешкоджати процесам націоналізації військ.

Дійшло до того, що сам генерал Брусилов передавав українізованим полкам жовто-сині прапори зі словами: “Под етім знамєнєм ви будєтє нєпобєдіми!”

На відміну від невиліковно хворих на пацифізм малоросійських політиків пересічні українці як старшини, так і солдати інстинктивно збагнули необхідність створення власної збройної сили в добу великих історичних випробувань, що несло українському народові величезні загрози, але також і величезні можливості.

Українські солдатські маси відчули серцем і душею істину, висловлену Миколою Міхновським у карбованій тезі: “Військо - це право нації на існування!”

Процес пішов: українізованими оголошували себе полки, дивізії, корпуси, лінкори і крейсери. На жаль, це відбувалося стихійно, без керівного центру в Києві. Центральна Рада проґавила унікальний шанс - кинути на шальку терезів історії мільйони українських багнетів!

Сергій Грабовський: Загалом же, за оцінками істориків, упродовж весни та літа 1917 року активно втягненими в процеси українізації виявилися понад півтора мільйони вояків. Сила величезна. Але тільки потенційна. Щоб зробити її актуальною, потрібні були взаєморозуміння не тільки політиків та військовиків, а й, образно кажучи, Скоропадських та Тютюнників.

На жаль, таке взаєморозуміння було радше винятком, як у листопаді 1917 року, коли воно дозволило придушити заколот більшовиків та проголосити УНР чи навесні наступного року у боротьбі з тими ж більшовиками.

Про все це у наступних випусках нашого радіожурналу.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG