Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 20:51

День музеїв. – Навіщо і для чого музеї людям?


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: У світі є безліч музеїв: Сонця і цегли, трипільської культури і кінотехніки, краєзнавчі, меморіальні музеї, заповідники. Цього року у США відкривається музей інформації. Він будувався шість років, а сформовані експозиції коштують пів мільярда доларів.

Люди відвідують старі музеї і створюють нові. Отже, навіщось музеї потрібні людям?

Навіщо людям музеї? Спитала я у міністра культури і туризму України Юрія Богуцького.

Юрій Богуцький: Навіщо людям потрібен музей? Мабуть, щоб подивитися в минуле, мабуть, щоб згадати те приємне, що було колись, навіть за 100-200 або ж 1 000 років.

Ми з яким болем і горем дивилися, коли в Багдаді грабували музеї з найдавнішими експонатами. Це біль, це знищення історії. Ми повинні навіть розбиту чашечку, але берегти для історії, для дітей, для майбутнього.

Збільшується кількість відвідувачів не лише в музеях, в бібліотеках, в кінотеатрах, театрально видовищні заклади... Мабуть, життя стає стабільнішим, в людей з’являються певні кошти, які вони можуть відкласти для задоволення культурних потреб.

Якщо говорити про музеї, то багато є невеличких унікальних музеїв. Навіть музей-квартира, але вона своєрідна, вона унікальна, ніде такої в світі немає. Взяти б хоча на Андріївському узвозі “Музей однієї вулиці”. Скільки він вже вигравав конкурсів, призів! Здавалося, там нічого такого архіісторичного немає, є просто історія однієї вулиці, але люди туди йдуть, люди шанують, людям подобається цей музей.

Якщо говорити про меморіальні музеї корифеїв української культури, діячів культури, то, дійсно, це тут для науки, для всього.

Надія Степула: Пане міністре, не по службі, а просто для себе, то в який музей Ви хотіли б зайти, скажімо, сьогодні, завтра чи коли будете мати вільний час?

Юрій Богуцький: Я завжди з інтересом ходжу в краєзнавчі музеї. Вони мені подобаються. І Музей історії Києва, Національний історичний музей...

Я коли перебрався працювати до Києва, а це був 1979 рік, то з сім’єю просто щосуботи чи неділі обійшли всі музеї. Але зараз є потреба знову і знову у якийсь музей зайти.

Надія Степула: Львів – це місто музеїв, які сьогодні приваблюють туристів. Але самі львів’яни відвідують музеї рідко, хоч їх і приваблюють усіма способами, навіть пропонуючи нічні екскурсії, «безкоштовний вхід» тощо.

У Львові часто дискутують, чи потрібно створювати нові музеї і яка їхня роль у житті суспільства взагалі. Нині мовиться про те, що у центрі Галичини мав би бути не черговий музей визвольних змагань, а меморіальний комплекс, куди б приїжджали молоді люди та науковці з усієї України, щоб зрозуміти непрості події Другової Світової війни і працювати з документами.

Чому досі такий меморіал не діє? Яким бачать його львів’яни у майбутньому? Послухаймо про це від колеги, кореспондентки Радіо Свобода Галини Терещук.

Галина Терещук: Події в Галичині, починаючи від 1939 року, чи не найскладніші в історії минулого століття. Саме висмиканими фактами щодо діяльності визвольного руху в Західній Україні найчастіше маніпулюють сучасні політики, щоб протиставити захід-схід. Натомість правдиві події досі залишаються не оприлюднені, і архівні матеріали потребують ретельного вивчення.

У Львові на вулиці Степана Бандери неподалік центру є тюрма-катівня «на Лонцького». З 1939 року тут коїлись неймовірні злочини: “енкаведисти” під час безперервних допитів під гуркіт тракторів, який глушив страшні людські крики, вбивали і катували в’язнів. Невинних жертв закопували просто на подвір’ї тюрми або ж в підвалах. 6 тисяч жертв (таку цифри називають дослідники) було закатовано «на Лонцького». Лише від липня 1944-го і до середини 1950-их років крізь тюрму і катування “енкаведистів” пройшли десятки тисяч українців. На подвір’ї виявили 242 розрізнених фрагменти людських кісток. Досі там лежать людські останки.

Німецькі окупанти не відрізнялись своєю жорстокістю від більшовицьких. Камери вони наповнили євреями та діячами ОУН-УПА. Тюрма «на Лонцького» була найкривавішою у Львові в роки Другої Світової війни.

Ще на початку 1990-их років громадськість Львова ініціювала створення у в’язниці меморіалу пам’яті жертв більшовицького та німецького режимів.

Мар’ян Вахула, керівник громадської організації «Сумління», говорить про те, для чого потрібен такий меморіал-музей у Львові:

Мар’ян Вахула: Показавши репресії, показавши тортури в західному регіоні, ми зможемо пояснити представникам цілої України, чому в нас виник визвольний рух, чому не сприйняли цього режиму і все ж таки - камінь, який нас поєднує. Показавши лише те, що ми пережили, ми зможемо більше ніколи в майбутньому цього не допустити.

Галина Терещук: На подвір’ї тюрми-катівні хочуть спорудити каплицю, а в приміщенні в’язниці відкрити музей учасників національно-визвольної боротьби.

Нині в’язниця перебуває у розпорядженні СБУ. Остання почала кілька років тому на місці поховання людей зводити багатоповерховий будинок з розважальним центром. І лише втручання громади припинило процес будівництва, але фундамент ніхто не прибрав донині. Досі СБУ не передала частину споруди у комунальну власність.

Громадський діяч Віра Лясковська розповіла:

Віра Лясковська: Ми не просимо споруди в комплексі, а ми просимо лише одну третину, а, може, й менше, споруди, яка стоїть просто у спотвореному стані. Як її залишили “енкаведисти”, так вона й до цього часу виглядає: чорна, темна, зайти туди, і вже відчуваєш частку того страхіття, яке на собі несли люди вже від самої тієї ситуації, від самих стін.

Я думаю, що це було б до честі СБУ, починаючи від Львівського управління і закінчуючи Київським, передати в комунальну власність подвір’я, частину споруди. Я думаю, що це буде вирішено.

Крім того, проводиться паралельна активна робота. Я дуже тішуся, що ця робота виконується нашими молодими науковцями, які працюють в Інституті українознавства, вони вже мають дуже багато напрацьованого матеріалу.

Галина Терещук: Ще у 2005 році Львівська облрада ухвалила рішення про створення меморіального комплексу, звертались до Президента і є підтримка Віктора Ющенка.

Однак у 2007 році керівництво облради пріоритетним для області визнало побудову у місті пам’ятника Степанові Бандері, який заповідав: «Першим ділом Україна, а потім постаменти».

1 мільйон гривень з бюджету розвитку Львівщини виділені для побудови пам’ятника, проект якого не сприймає більшість львівських митців, як і площу, де зводять пантеон одній людині на Привокзальній.

На думку багатьох громадських організацій, краще було б скерувати гроші на створення меморіалу жертвам, коли музей міг би служити і дослідним центром, і приміщенням для проведення уроків історії школярам та студентам.

Надія Степула: Іноді створення того чи іншого музею є дуже непростою справою, а навіть і перетворюється на проблему, яку слід розв’язувати за участі не тільки ініціаторів, а й усього суспільства.

Саме про цей інший бік постання музеїв міркує кандидат філософських наук Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Ідея створити в Україні музей совєтської окупації, яка народилася у глави Української держави під час не такої давньої поїздки до Грузії, викликала у частини інтелектуальної спільноти подив, у іншої частини - внутрішній спротив.

Тож поставимо перед собою запитання: а чи можна у випадку України вести мову про совєтську окупацію, якщо на це дивитися під оглядом історичної науки?

Грузинам до певної міри простіше. Їхня Конституція підтверджує свій родовід від демократичної Конституції 1921 року. В ній ідеться про відновлення грузинської державності у квітні 1991 року, а на додачу Грузія навіть формально не існувала як незалежна держава на момент утворення Совєтського Союзу і не була серед його засновників.

Тому як із політико-юридичного, так і фактологічного поглядів включення Грузії до складу СССР може бути розцінене як окупація. Ситуацію не змінює перебування Сталіна-Джуґашвілі на посаді лідера совєтської Компартії. Музей совєтської окупації у Грузії цілком доречний, а ставлення до совєтів як до окупантів умотивоване.

В Україні, видається, ситуація значно складніша. Наддніпрянщина, тобто Радянська Україна, 1922 року була квазінезалежною державою і юридично стала співзасновницею СССР (що дало підстави потім, у грудні 1991 року, взяти участь у ліквідації Союзу).

Сама Радянська Україна 1920-их років стала наслідком компромісу між російськими більшовиками, котрі у більшості не хотіли й знати про якийсь там український народ, та лівими українськими соціалістами-боротьбистами, котрі прагнули незалежної соціалістичної Української держави.

Західні українські землі у той час були окуповані Польщею та Румунією, а Закарпаття перебувало у напівколоніальному стані у складі Чехословаччини.

З початку 1930-х років ситуація змінилася. Кремль влаштував штучний голод на Радянській Україні та знищив рештки її автономії. Але при цьому більшовики поводилися на Наддніпрянщині не як окупанти, а радше як колонізатори, прагнучи асимілювати українців у межах російськомовного "єдиного совєтського народу". А де Кремль проводив тривалий час окупаційну політику, так це на Галичині після 1939 року.

Таким чином, маємо значно складніший політичний, соціально-психологічний і культурний малюнок більшовицької доби на українських теренах, аніж на грузинській землі. А відтак тут не відбудешся музеєм окупації, бо ж треба говорити про значно складніший і заплутаніший комплекс явищ.

Бо ж, з одного боку, в Україні досі панує чимало міфів колоніального періоду, і значна частина українських громадян дивиться на себе очима колонізаторів. З іншого боку, деякі дуже патріотичні інтелектуали не сприймають самого слова "колоніальний статус", а відтак виявляються нездатними побачити чинну реальність у всіх її суперечливих вимірах. На додачу, значна кількість досягнень російсько-совєтської доби насправді належить українцям. І про це повинні знати сьогоднішні громадяни.

Отож варто добряче подискутувати, яким саме має стати музейний комплекс, присвячений Радянській Україні.

Надія Степула: У Харкові вже майже 20 років створено літературний музей. Про його історію і сьогодення розповідає літературознавець Ганна Зеленська у розмові з кореспонденткою Радіо Свобода Богданою Костюк.

Богдана Костюк: Пані Ганно, кому належить ідея? Як збирали матеріали?

Ганна Зеленська: Харківський літературний музей був заснований 1988 року зусиллями кількох ентузіастів. Це були харківські поети Анатолій Перерва та Віктор Бойко і громадський діяч Петро Черенський (світла йому пам‘ять - він минулого року помер).

Окрім Фонду Гната Хоткевича, головою якого він був, він зробив цей Літературний музей. Основну колекцію Літературного музею на той час склали книжки, передані Спілкою письменників України. А потім стало зрозуміло, що Харків у літературному плані найбільше є нащадком “Доби розстріляного відродження”, і почалися розшуки матеріалів тої доби, зв‘язувалися з дітьми письменників, навіть тими, хто був закордоном, у тому числі в Америці, у Москві.

Один з тих нащадків (а саме син Марії Пелинської) передав матеріали, які зберігала Марія Пелинська, дружина Івана Дніпровського, який товаришував з Миколою Кулішем, Миколою Хвильовим.

Богдана Костюк: Чи плануєте ви збільшувати експозицію?

Ганна Зеленська: Наша ситуація така, що приміщення у нас не досить велике, і через це у нас ніколи не було постійної експозиції, яка би характеризувала, наприклад, період “Розстріляного відродження”. Але ця тема постійно виникає у тематичних експозиціях.

Надія Степула: Єдиний в Україні музей історії розвитку кіно і фототехніки світу працює віднедавна в Україні. У столичному Будинку кіно можна оглянути зразки кінопроекторів різних часів та кількасот предметів техніки для фільмування і світлин. Це один із найновіших українських музеїв.

Тим часом деякі з давніших переживають часи не найліпші. І не тільки тому, що музеї постійно потребують допомоги, а реставрація експонатів часто вимагає великих коштів, які нема звідки взяти. Є й інші проблеми.

На території цілого ряду музейних заповідників в Україні, наприклад, планується побудувати сучасні готелі. Під загрозою неконтрольованої приватизації залишається багато історичних споруд, які поки що не мають статусу державної пам’ятки чи пам’ятника.

У квітні цього року Верховна Рада України підтримала законопроект «Про перелік пам’ятників культурної спадщини, які не підлягають приватизації». Тільки у першому, правда, прочитанні.

Роботи в цьому плані ще дуже багато, нез’ясованих питань теж немало. Іноді кошти на ремонт і реставрацію пам’ятників культури, зокрема й музеїв, усе ж знаходяться. Наприклад, цього року виконком Одеської міськради ухвалив виділити мільйон гривень на таку реставрацію.

Те, що музеї є свого роду скарбницями пам’яті, джерелами духовних набутків того чи іншого народу, що вони зберігають у собі згустки часів далеких і дарують відвідувачам трохи знань про ті часи, ніхто не заперечує. Музеї потрібні людям, як і люди потрібні музеям задля обопільного розвою. Міжнародний день музеїв, який святкується щороку у травні в цілому світі, нагадує про це і сьогодні.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG